Джордж Райт

                   Красуня і чудовисько

    Наближався до заходу сонця п’ятнадцятий день перебування Елеонори  у
зачарованому   замку.    Помаранчеві    промені    призахідного    сонця
переломлювались  у  різноколірних  вітражах  високих  лучкуватих  вікон.
Дівчина сиділа на  зручному  дивані,  що  півколом  охоплював  маленький
кімнатний басейн із золотими  рибками  та  фонтанчиком;  у  повітрі,  як
зазвичай було у  ці  години,  бриніла  ніжна  і  сумовита  музика.  Але,
незважаючи на всі ці засоби релаксації, Елеонора  зовсім  не  почувалася
спокійною; її пальці  нервово  перебирали  згорток,  що  містив  останнє
послання господаря замку. Останнє, бо,  віддавши  належне  епістолярному
жанру, цього вечора він збирався з'явитися у плоті.
    Все розпочалося три тижні тому, коли корабель, на якому плив  батько
Елеонори, удачливий торговець,  що  повертався  після  успішної  ділової
подорожі  -  коли  цей,  як  запевняли  підрядники,  цілковито  надійний
корабель потрапив у шторм біля західного узбережжя і розбився  о  тьмяні
скелі  Чортового  рогу.  Здається,  з  усіх  пасажирів  урятувався  лише
торговець - утім, йому не  вперше  було  виходити  сухим  із  води;  так
сталося, до прикладу кажучи, і під час останньої  біржової  кризи,  коли
шановний  купець  буквально  в  останній  момент  встиг  скинути   акції
Алхімічної корпорації. Проте, викараскавшись на неприязне узбережжя, він
опинився не в звичних джунглях ділових кіл, а в глушині нетрів лісу,  що
простягався на багато миль. Проблукавши цілий день незайманими  нетрями,
втомлений і зголоднілий купець несподівано вийшов до старовинного  замку
вельми похмурої та занедбаної статі. Башти подекуди  завалилися,  стінні
зубці нагадували щербатий рот старигана, кам'яні брили поросли  мохом  і
обрісником.  У  жодному  вікні  не  було  світла;   ворота,   здавалося,
бозна-коли увійшли в землю. Жодні дороги не йшли  до  замку;  стародавні
напівзасохлі дерева підступалися до нього з усіх боків. Годі  й  казати,
що купець, роздивляючись все це в тьмяному світлі щербатого  місяця,  аж
ніяк не відчував захоплення; проте він був людиною практичною і розумів,
що ночувати в замку, нехай і  занедбаному,  все  ж  таки  комфортніше  і
безпечніше, аніж у дикому лісі. Купець підійшов до воріт, що відчинилися
несподівано легко і навіть без скрипу,  і  вступив  у  середину.  Ворота
одразу ж зачинилися самі собою; але в перший момент торговець навіть  не
звернув на це уваги, уражений тим, що зсередини замок виглядає  набагато
краще, аніж ззовні. До сфери  інтересів  шановного  бізнесмена  належала
також нерухомість, і він знав, що зазвичай буває цілком навпаки. Чи так,
чи інак, усередині не було руїн і запущеності; десь-то грала  музика,  у
саду плескотілися фонтани, у вікнах сяяло світло.  Широкими  мармуровими
сходами гість піднявся до розкішно прибраних покоїв, де на нього  чекали
розкішне частування, тепла ванна і  чиста  постіль.  Дивною  була  повна
відсутність покойових і  взагалі  людей;  але  купець  не  любив  пустих
роздумів і розважив, що все з’ясується за свого часу.
    Наступного дня він  продовжив  користуватися  гостинністю  таємничих
господарів замку, як і раніше не зустрічаючи ані їх самих, ані будь-кого
ще. Дивно, звичайно, що така розумна і досвідчена  людина  позабула,  що
єдине  місце,  де  удозвіль  трапляється  безплатний  сир,   називається
мишоловницею; вочевидь, таку втрату пильності варто пояснити  контрастом
поміж зазнаними жахами й розкішним комфортом замку.  Чи  так,  чи  інак,
коли на третій  день  купець,  втративши  будь-яку  надію  отримати  від
господарів роз'яснення  щодо  дороги  до  цивілізованих  країв,  вирішив
відшукувати шлях самотужки, то знайшов ворота  замкненими.  Повернувшись
до своїх покоїв, він побачив, як  по  пергаменту,  що  лежав  на  столі,
ковзає перо, періодично  поринаючи  у  каламар;  їм  немов  би  поводила
невідома  рука.  Як  уже  зазначалося,  батько  Елеонори   був   людиною
практичною, а тому прийняв  як  належне  цю  чергову  примху  невідомого
господаря  і,  вдягнувши  окуляри,  схилився  над  посланням.   Господар
цікавився, чи сподобався гостю замок. Купець, зрозуміло, відізвався  про
замок і його господаря найприхильнішим чином і висловив щирий  жаль,  що
змушений їх залишити. Перо знову стало до роботи.
    "Немає потреби в жалкуванні, бо ви залишитеся тут, - писало воно.  -
Я більше не можу терпіти  самотності,  а  ви  людина  розумна  і  багато
побачили світу і будете цікавим співрозмовником."
    Коли поважний  торговець  зрозумів,  що  господар  не  жартує,  його
благодушність як вітром звіяло. Його невсипущій  натурі  була  цілковито
гидкою  думка  пробавити  залишок  життя  у  кліті,   нехай   навіть   і
найрозкішнішій. Після того, як його слова спочатку про  цивільні  права,
потім про викуп залишилися поза увагою, купець зрозумів, що  залишається
лише спробувати тиснути на жалість. Зі сльозами на очах він  згадав  про
свою доньку, юну  і  незайману  дівчину,  яка,  залишившись  безпорадною
сиріткою, неминуче позбудеться честі та статку.
    "Дівчина? - Перо рухалося швидше, вочевидь автор був зворушений. - І
гарна на вроду?"
    Купець зачув каверзу і промовчав, але було надто запізно.
    "Втім, не так вже й важливо, - вів далі господар. – Тільки  за  одну
можливість побачити юну дівчину я  б  віддав  усі  скарби  замку...  ну,
принаймні, половину. Вирішено - ваша дочка посяде  ваше  місце  тут.  Не
хвилюйтеся - їй будуть забезпечені усі можливі зручності та уся  належна
пошана."
    Попервах  купець  намагався  сперечатися,  але  господар  замку  був
невблаганним. Кінець  кінцем  торговець  дійшов  висновку,  що  Елеонору
однаково потрібно колись збувати з рук, а тут ще  й  виникає  можливість
заощадити на посагу. І якщо вона й насправді житиме у цій розкоші, то...
    - Що ви там казали про скарби замку?
    "Ну... либонь, тисячі золотих буде досить", - вивело перо.
    - Якась тисяча – за пишну кралю? - обурився купець.
    "Ну добре, дві тисячі,  і  я  допроваджую  вас  додому.  Я  дам  вам
каблучку, одягнувши яку, Елеонора переміститься сюди. Запам'ятайте ж, ви
повинні справдити обіцянку, інакше й на вас ляже закляття."
    І  не  встиг  купець  отямитися,  як  уже  стояв  посеред   ойкаючих
челядників і родичів, з мішком золота біля ніг  і  затисненою  у  кулаку
каблучкою у формі золотої змійки, що кусала себе за хвіст.
    Почувши свій  вирок,  Елеонора  попервах  знепритомніла,  але  потім
розважила, що дівочі сльози зрештою розтоплять серце в’язничника, і  він
відпустить її додому. Розраджуючи себе цією думкою, вона  попрощалася  з
родичами та наділа каблучку.
    І от уже два  тижні  Елеонора  жила  у  замку.  До  її  послуг  були
найвишуканіші вбрання та прикраси, її слуху догоджала дивна музика, а її
погляд  –  прекрасні  картини  та  скульптури,   здатні   додати   честі
королівському музею. Але, зрозуміло, все це швидко набридло  б  дівчині,
якби не господар замку. Він розмовляв з нею своїм звичайним способом, за
допомогою самописного пера. Він  був  бездоганно  чемним  і  делікатним,
писав Елеонорі витончені вірші і розповідав пречудні легенди.  Незабаром
дівчина перестала почуватися невільницею; якщо попервах вона не заводила
розмов щодо повернення додому, щоб  не  образити  господаря,  то  згодом
помітила, що їй не аж так і  хочеться  повертатися  з  цієї  романтичної
казки до занудливого  будинку  діловика.  Звісно,  таємнича  особистість
господаря дедалі більше бентежила її уяву. Хоч він і  не  відповідав  на
запитання, поставлені навпростець, було очевидно, що це  не  якийсь  там
банальний чаклун без роду й без племені.  Зокрема,  першого  ж  дня  він
назвав її "леді Елеонора".
    - Я не леді, я дочка простого купця, - відповіла дівчина.
    "У мене вистачить шляхетності на нас обох, - накреслило  перо.  -  Я
зустрічав багатьох аристократок за народженням, і запевняю вас, ви краще
і чистіше за них."
    Такі компліменти падали на благодатний ґрунт  -  жінка,  як  відомо,
любить вухами, хоч Елеонора про це й не знала, бо не читала  легковажних
книг. До кінця другого тижня дівчина тільки й мала думки  щодо  володаря
замку; уві сні він бачився їй як прекрасний  принц  на  білому  коні,  і
вона, кінець-кінцем, стала рішуче вимагати, щоб  він  постав  перед  нею
увіч. Він довго відмовлявся; Елеонорі здавалося, що  вона  чує,  як  він
зітхає у своєму потайному притулку. Зрештою перо знову рішуче побігло по
паперу.
    "Хай буде, що буде, леді Елеонора. Я не можу  відкрити  вам  усього,
але знайте, що на нас обох чекає нежартливе випробування. Я вийду до вас
завтра на заході сонця; і знайте, що моє життя  залежить  від  того,  як
пройде наша зустріч. У вас є ще день, щоб відмовитись від вашого наміру,
тоді все залишиться по-старому. Але якщо ви побачите мене, дороги  назад
вже не буде; і тільки від вас буде залежати, жити мені або померти."
    І ось цей час настав. Елеонора сиділа на дивані,  зминаючи  учорашнє
послання; і от крізь звуки музики до неї долинули важкі човгаючі  кроки.
Все ближче,  ближче...  зупинилися.  З  тріском  упав  гобелен;  за  ним
ховалися потайні двері. Серце дівчини шалено  калатало.  Двері  повільно
відчинилися.
    Елеонора була готовою побачити щось нечуване, та все ж таки була  не
в змозі стримати крик жаху. Перед нею стояло огидлива  потвора.  Зростом
як людина, воно скидалося на  роздуту  напівтрухлу  жабу  з  вивернутими
пазуристими стопами та зашкарублими клішнями; все його тіло було  укрите
бородавками, з яких сочився смердючий слиз. Потвора важко дихала, і  при
кожному видиху з жахливої горлянки вивертався довгий липучий язик, що на
вдиху зі схлипуванням втягувався назад.
    - Я вам огидний! - у скрипучому голосі  монстра  лунав  розпач.  Але
Елеонора вже опанувала себе.
    - Н-ні, принце, - промовила вона,  підводячись  з  дивана.  -  Ви  ж
принц, я вірно здогадалася? Зле чаклунство спотворило ваш вигляд...  але
я все одно... люблю вас!
    - О, Елеонора! - вигукнув монстр. - Умови закляття не дозволяли мені
відкритися вам, і я такий щасливий... Але стривайте, мабуть, ваші  слова
продиктовані не любов'ю, а лише тільки жалістю...
    Елеонора зрозуміла, що  вона  має  зробити.  Вона  зробила  крок  до
потвори і, затамувавши подих, притулилася губами до бридкої пащеки.
    Гуркіт грому потряс замок, і в ту саму мить  немов  полуда  спала  з
очей Елеонори.
    - О, мій принце! - вигукнула вона. - Який ти прекрасний!
    Він посміхнувся до неї і стиснув її в обіймах.
    Хвиля  перетворень  прокотилася  замком.  Отруйні  вугри  роїлися  в
каламутній  воді  басейнів,  на   місці   прекрасних   статуй   глузливо
насміхалися кам'яні химери, волохаті павуки вистрибували  із  щілин,  що
з'явилися у стінах...
    А посеред усього цього хаосу дві огидні потвори, одна більша,  друга
менша, обіймали одна одну горбастими  клішнями,  і  слиз  стікав  їхньою
бородавчастою шкірою.

    (C) YuN

    (Переклад - Ігор Тараненко)



Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:

или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для: 
    Номер счета 7010141420 
    Код банка(Routing Number) 031100649 
    Банк Discover Bank 
    Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840