Юрій Нестеренко
Щоденник хлопчика
1 вересня
Мене звати Філіп. Мені дев'ять років. Ну, правду кажучи, майже
дев'ять.
Сьогодні тато Віктор сказав мені, що мені буде корисно вести
щоденник, куди я буду писати про все, що зі мною трапляється, і про все,
що я думаю. Я спитав, навіщо це потрібно, і хто буде це читати. Він
відповів, що щоденник допомагає краще розібратися в собі, а читати його
ніхто, крім мене, не буде, якщо я сам не побажаю. Я подумав і сказав,
що, мабуть, побажаю, бо навіщо ж писати, якщо це ніхто не прочитає? Ще я
спитав, чи треба писати в щоденник лише про щось особливе, чи геть чисто
усе. Тато Віктор сказав, щоб я писав про все, що забажаю, і навіть якщо
є щось таке, про що я не хочу розповідати батькам, про те можна написати
у щоденник. Це він, мабуть, пожартував. Хіба може бути щось, про що я не
захочу розповісти своїм батькам? Адже вони в мене такі чудові! Одного
разу, коли мені було чотири з половиною роки, я підгледів код від
кухонної шафи, заліз туди та з'їв пів банки варення. А коли батьки
запитали мене, хто це зробив, я сказав, що це Тося, тому що вона
працювала на кухні. А наступного дня, коли я прокинувся, Тосі в домі не
було. Я спитав, де вона, і мама Наталя сказала, що оскільки Тося краде
варення, вона нам більше не потрібна. Ми візьмемо іншу прислугу, а Тосю
відправили на утилізацію. Я запитав, що таке утилізація, і мама Наталя
сказала, що негодящу прислугу розчавлюють важким пресом, а потім кидають
у розжарену піч. І тоді я заплакав дуже-дуже сильно, до того мені стало
шкода Тосю, а найгірше було те, що все це з нею зробили через мене! І я
сказав батькам, що це я з'їв варення, і ми мусимо негайно їхати у те
страшне місце - можливо, Тосю ще не встигли відправити у піч. І тоді
вони запосміхалися і сказали, що з самого початку знали, що це я, бо
Тося не їсть варення, але я сам повинен був зрозуміти, як погано може
бути, якщо я буду казати неправду. А потім увійшла Тося, ціла й
неушкоджена. І я побіг до неї, та обійняв міцно-міцно, і попросив у неї
пробачення. Хоча зараз я розумію, що вона на мене не образилася, бо Тося
- робот, її повне ім'я "Тоshiba Chambermaid 340A-II". Але я все одно її
люблю! І з того часу ніколи не кажу неправду та все розповідаю батькам.
Взагалі-то добре, що у щоденник можна писати про все, а не лише про
щось особливе. Бо нічого особливого зі мною поки ще не трапляється. Коли
я виросту, то обов'язково зроблю якесь наукове відкриття, і полечу до
зірок, і навчуся малювати картини, як в музеї (мені подобається
малювати, але так добре ще не вдається. Правда, в одному американському
музеї я бачив картини ще гірші, аніж ті, які я малював навіть у п'ять
років. На більшості цих картин взагалі нічого неможливо зрозуміти, там
просто накалякні кольорові плями без будь-якого сенсу. Директор музею
сказав мені, що ці картини написані у XX сторіччі, коли багато людей
були божевільними, і вони не відрізняли красиве від потворного, розумне
від дурного і взагалі добре від поганого. Тоді ці некрасиві картини
коштували дуже великих грошей, а зараз їх зберігають лише як історичний
раритет, щоб люди пам'ятали, якими дурними були їхні предки. Не хотів би
я жити у XX сторіччі! Хоча, можливо, тоді мої малюнки теж повісили б у
музеї. Але директор сказав, що авторами всіх тих картин були дорослі. Я
подумав і вирішив, що мені було б соромно, якби такі мої малюнки висіли
у музеї. Усі ходили б і казали: "Дивіться, Філіп зовсім не вміє
малювати, а туди ж!" Але тим дорослим чомусь соромно не було. Напевно,
вони й насправді були дуже дурними. Ой, треба ж дужку закрити!)
Отже, я спочатку навчуся малювати як годиться, а вже потім віддам
свої картини у музей. Ось тоді, напевно, в моєму житті буде багато
всього особливого. Хоча я ще не вирішив, яку професію оберу в першу
чергу. Іноді після уроку астрономії я хочу бути космонавтом, а після
уроку географії - моряком чи геологом. А просто зараз я пишу щоденник і
думаю, що, мабуть, бути письменником теж добре. Особливо коли твої книги
публікують на головних серверах Мережі, а один екземпляр навіть
друкують, майже як у давнину, але не на папері, а на вічному пластику, і
поміщують у Всесвітню Бібліотеку у Вошинґтоні. Взагалі, у світі стільки
всього цікавого! Але я займуся цим, коли виросту, а поки що я звичайний
хлопчик, і мені потрібно вчитися.
Вчитися мені подобається. Мої батьки стільки всього знають, і так
цікаво розповідають! Ще б пак, адже у кожного з них - ступінь доктора
наук, а в деяких навіть не одна. (Коли я вперше почув, як це
називається, мені стало дуже смішно: я подумав, що доктор наук - це той,
хто лікує науки. Але тато Віктор пояснив мені, що навпаки, "доктор" у
значенні "лікар" - це скорочення від "доктор медицини". Причому в
давнину зовсім не усі лікарі мали ступінь доктора, але хворі все одно їх
так називали, щоб зробити їм приємне. Якісь чудні люди жили у давнину!
Мені б не було приємно, якби мене називали титулом, на який я не
заслуговую. Мені було б ніяково.)
Ну от, я вже стільки написав, і майже нічого - про сьогоднішній
день. А у щоденнику треба писати, що трапилося сьогодні! Хоча, як я вже
казав, це був звичайний навчальний день. Зранку ми з мамою Оленою
займалися грецькою. Чесно кажучи, ця мова мені здається трохи кумедною,
з її закінченнями на "-ос" та "-ес". Латинь, як на мене, значно
красивіша, Але грецьку теж потрібно знати, тому що на еллінській
культурі ґрунтується наша цивілізація. Мама Олена сьогодні навела
черговий приклад цього: виявляється, багато імен в нашому світі -
грецькі. І моє ім'я, Філіп, також. Воно означає "любитель коней".
Взагалі-то мене так назвали не тому, що я люблю коней. Просто в той
рік, коли я з'явився на світ, була черга літери "Ф". Латинською вона
пишеться Ph та йде одразу після P. Називати дитину за літерою року - це
не закон, але цього правила дотримуються, щоб не було плутанини. У
будь-якому випадку, це моє тимчасове ім'я. Якщо я захочу, то, коли
виросту, зможу обрати інше, разом з прізвищем. Адже дітям прізвище не
потрібне. Поки ще я не думав про те, як хочу зватися, коли стану
дорослим. Можливо, я буду брати собі нове ім'я кожного разу, коли буду
міняти професію. Я поділився цією думкою з мамою Оленою, і вона сказала,
що це цікава думка. Поки що так ніхто не робить, але, можливо, я буду
першим!
Але наразі мене звуть Філіп, і я сказав, що неправильно зватися
любителем коней і при цьому бачити коней лише у фільмах. Мама Олена
порадилась з мамою Лусією, й та сказала, що попри те, що коні з іншими
ссавцями у програмі з біології лише через рік, не станеться нічого
страшного, якщо ми внесемо невелику зміну і подивимось коней просто
зараз. Отже, після уроку грецької ми з мамою Лусією полетіли до Відня,
де виступає найкращий у світі кінський балет.
Відень - це столиця Європейської Землі Остеррайх. Місто мені дуже
сподобалося, воно таке красиве. Мама Лусія каже, що Відень став особливо
красивим зараз, коли, нарешті, позносили усі потворні коробки,
понабудовані у XX сторіччі. Я думав, що ми одразу попрямуємо дивитися
коней, але мама Лусія сказала, що було б неввічливо не зайти привітатися
з бургомістром. Отже, зі стратопорту повітряне таксі доправило нас у
міську ратушу. Віденського бургомістра звати херр Йозеф Шуленбурґ, він
високий та веселий. Він пригостив нас чаєм з тістечками та розпитував
мене, як я живу, як навчаюсь, про що дізнався протягом останнього часу.
Я поки що не дуже добре розмовляю дойчською, тому інколи переходив на
інґліш. Я розповів, що ми прилетіли до Відня подивитися коней, і херр
Шуленбурґ порадив нам поїхати до манежу на фіакрі. Фіакр - це така
старовинна карета, запряжена конем. Мені дуже сподобалась ця ідея, хоча
в такий спосіб, звісно, повільніше, аніж аеромобілем - але повітрям я й
так літаю щодня. Прощаючись, бургомістр сказав, що йому було дуже цікаво
познайомитись зі мною, а мама Лусія сказала: "Сподіваюсь, ми не дуже
відволікли вас від роботи". На що бургомістр відповів, щоб ми не
переймалися, і херр Апфель чудово дає всьому раду. Я спочатку подумав,
що це прізвище його заступника, а потім здогадався, що херр Апфель - це
менеджмент-комп фірми Apple. Ще херр Шуленбурґ запрошував нас прилітати
до Відня знову, і мама Лусія відповіла, що неодмінно - коли ми з мамою
Елізою будемо проходити Моцарта на уроках музики. Я вже слухав Моцарта,
мені подобається його музика. Шкода, що він помер!
Фіакр вже чекав на нас біля подвір'я, і тут я вперше близько
познайомився із конем! Лошиця була білою в чорних плямах, немов собака
далматин; мама Лусія сказала, що така омаста зветься данський кнабструп.
Звали лошицю Блюмхен, що означає "квіточка". Нею керує не кіберводій, а
справжній кучер у старовинному одязі! Я спитав його, чи справжня лошиця
Блюмхен, або генетично модифікована. Він відповів, що, звісно ж,
модифікована, інакше вона бруднила би бруківку та недобре пахнула. Але в
усьому іншому вона точнісінько як природна. Роботів коні, навіть
модифіковані, слухаються погано і взагалі недолюблюють, мабуть, тому, що
ніяк не можуть збагнути, живі ті чи ні. Тому конями завжди керують люди.
Я попросив кучера, і він дав мені покерувати Блюмхен. Це виявилось
зовсім нескладно, навіть простіше, ніж кермувати скутером. Півдороги я
вів фіакр сам (кучер лише підказував маршрут), а люди на тротуарах і в
зустрічних фіакрах посміхалися та махали нам. У Відні на більшості
центральних вулиць заборонено рух колісних машин з мотором - лише
повітряний транспорт, велосипеди та фіакри. Потім я пересів на
пасажирське місце, і далі нас довіз кучер. На прощання я пригостив
Блюмхен яблуком, і вона зхрумкала його просто у мене з долоні!
Потім ми дивилися кінський балет. Це приголомшливе видовище!
Будівля, де його показують, схожа на справжній палац, і ззовні, і
зсередини; його зелені стіни та білі з золотом колони нагадали мені
Ермітаж у Петербурзі (Петербург - це столиця Європейської Землі
Інгерманландія). Але найголовніше, звісно - це самі коні. Важко
повірити, що тварини здатні робити таке! Вони дійсно танцюють під
музику, і так злагоджено, немов це відображення одного коня в парі
десятків дзеркал. Але насправді це навіть не клони! І змінених генів в
них теж майже немає - тільки для того, щоб не пахнути. Існують суворі
правила кінського балету, що забороняють інші зміни. Я не міг зрозуміти,
чому так, адже модифікації зробили б цих коней ще краще? Але мама Лусія
пояснила мені: "Коли тварини - чи інші організми - використовуються із
практичною метою, їх, звісно модифікують, щоб вони найкращим чином
виконували свою задачу. Але балет - це не прикладна галузь, а мистецтво.
Якщо тут дозволити модифікації, то це вже буде не мистецтво жокеїв та
тренерів, а мистецтво генних інженерів. В них теж є свої фестивалі та
змагання, коли ми будемо детальніше вивчати генетику, ти обов'язково
подивишся, яких дивовижних істот вони створюють, коли нічим не обмежують
свою фантазію... але кінський балет існує не для них. А для тих, кому
цікаво виростити та виховати таке ось танцююче диво зі звичайного
лошати." Спочатку мені здалося, що це все одно нелогічно, оскільки з
модифікаціями було б простіше, але потім я подумав і зрозумів, що мені
теж цікаво самому намалювати картину, навіть попри те, що поки у мене
виходить не дуже добре. І я не хотів би замість цього просто взяти та
завантажити з Мережі вже готову. Ну, або майже готову, де мені
залишалося б підредагувати лише декілька пікселів.
Взагалі, балет мені дуже сподобався, я аплодував так, що мало не
відбив долоні. А потім ми знову вирушили до стратопорту і полетіли до
Америки, щоб подивитися на диких, зовсім не модифікованих коней. У штаті
Юта є великий заповідник таких коней, їх називають мустангами.
Поки ми летіли в стратоплані, я вирішив своє завдання з математики й
відіслав його татові Артуру. Він перевірив і сказав, що все правильно,
хоча третє завдання я вирішив не так, як у підручнику, і запитав, чи сам
я додумався застосувати геометричний підхід замість алгебраїчного. Я
сказав, що, звичайно, сам, тому що мені відразу сподобалася красива
фігура, що описується рівнянням. «Ти здатний оцінити красу тіла в
чотиривимірному просторі?» — здивувався тато Артур. Не розумію, що тут
надзвичайного. Втім, тато Артур іноді буває трохи дивакуватий, напевно,
це тому, що він найстарший з моїх батьків і навіть пам'ятає ХХ століття.
Правда, він не любить про це розповідати. Зате у нього є Філдсівська
медаль, для математиків це те саме, що Нобелівська премія. Втім, це не
означає, що я ділю своїх татів і мам на тих, у кого є Нобелівська
премія, і тих, у кого її немає. Я однаково люблю і тих, і тих!
Одного разу я спитав маму Наталю, чи правда, що в минулому у дітей
було не по вісім мам і тат, а лише по одному. Вона сказала, що правда, і
навіть гірше - у багатьох був лише один рожденик, а чимало було й таких,
у котрих взагалі нікого не було. Я спробував уявити, як це, і мені стало
так страшно і сумно, як коли я подумав, що більше не побачу Тосю. Та й
самі діти з'являлися на світ жахливим шляхом - без усіх генетичних
модифікацій і навіть без інкубаторів, а народжувались, просто як дикі
тварини! Я поки не знаю подробиць, як це відбувається у тварин - я буду
проходити це з біології пізніше, але мені навіть не дуже хочеться це
вивчати. Я й так знаю, що діти виходили прямо з тіла, немов какавельки
(в щоденнику ж можна писати таке слово?) - фу, гидота! Звісно, чимало з
них вмирали або народжувались покручами, причому тодішня медицина не
могла це виправити. Все ж таки моторошним часом було це минуле! Як
добре, що я з'явився не тоді.
Ну от, стратоплан пішов на приземлення, і незабаром ми були у
заповіднику. У заповіднику не можна їздити, і не можна підходити до
диких коней - та вони й самі не підпустять та втечуть, а якщо ні, то
можуть хвицнути або навіть вкусити. Вони дійсно зовсім дикі. Але містер
Пенроуз, директор заповідника, пояснив мені, що насправді навіть
мустанги - це не ті дикі коні, що оселяли Землю до того, як їх
придомашнили люди. Хоча предки коней зародились саме в Америці. Але
американські коні вимерли 11 тисяч років тому, а мустанги - це здичавілі
нащадки домашніх коней, яких у Середньовіччя привезли сюди європейці.
Містер Пенроуз подивився через супутник, де випасається найближчий
табун, і ми полетіли туди. Там було майже шістсот коней! Ми не
опускалися нижче 10 метрів, щоб не лякати їх, але я все одно усе добре
роздивився, і через оптику, і так. Дикі коні дійсно дуже схожі на
модифікованих. Але містер Пенроуз пояснив, що модифікованим коням, яких
бачив я, навмисно зберігають природний вигляд. Але є куточки Землі, де
коней все ще використовують у прикладних цілях, тому що це виявляється
дешевшим та простішим, аніж літаючі та крокуючі машини - так от їх
модифікують дуже сильно, інколи навіть не одразу скажеш, що це кінь. Він
показав мені холограми: один такий кінь був більше схожий на слона з
довгою шиєю, і до того ж був покритий кудлатою шерстю, в іншого були
горби, як у верблюда, а нещодавно створили коня із зеленими
перетинчастими крилами. Але літати він не може: ці крила - майже те ж
саме, що сонячні батареї машин. В них живуть мікроорганізми, які
отримують енергію від сонця та синтезують потрібні для коня поживні
речовини. Своєю чергою, відходи організму коня служать їжею для
мікроорганізмів. Тому такого коня можна не годувати, йому потрібні лише
вода та багато світла, ну і деякі солі, які додають у воду.
На завершення ми завітали до Музею еволюції у Солт-Лейк Сіті, це
один з найбільших таких музеїв в обох Америках. Там я познайомився з
історією коней як біологічного виду, починаючи з еогіпусів та
ґіракотеріумів, що жили на Землі 55 мільйонів років тому. Вони були
більше схожі на собаку, аніж на коня, і у них було по чотири пальці на
передніх ногах та по три на задніх! Звісно, в музеї ці тварини не
справжні, а роботи, бо цілі їхні ДНК не збереглися, і їх не можна
реконструювати, як мамонтів. Але виглядають та поводяться вони, немов
живі. Дивовижно, як змінилися коні за мільйони років, але ще дивовижніше
те, що зараз не треба чекати так довго, щоб отримати новий вид -
генетики можуть зробити це за декілька місяців.
Взагалі, коні мені сподобались, тому поки що я не збираюся міняти
своє ім'я. Але, в мене вже не раз бувало, що мені щось подобається, а
потім я дізнаюся про щось, що мені подобається ще більше. У світі
стільки всього цікавого!
Потім ми повернулися додому, де Тося вже пригодувала чергову чудову
вечерю. У неї в пам'яті більше мільйона рецептів, і не лише я, але й мої
батьки вже втратили надію запам'ятати, як називається чергова страва.
Але несмачними вони ніколи не бувають, це точно!
Після вечері був урок математики з татом Артуром, і він мені задав
нові задачі, а потім тато Олександр зіграв зі мною три партії у шахи.
Звісно, він знову всі виграв, але мене це не засмучує - все ж він
двадцять років був чемпіоном світу. У третій партії мені навіть вдалося
виграти в нього якість, щоправда, він швидко відіграв її назад, водночас
захопивши ініціативу на ферзевому фланзі. Але все одно, він каже, що я
роблю успіхи. Потім я трохи погуляв нічним містом, милуючись лазерною
ілюмінацією. (Мама Вікторія каже, що раніше у цей день починався
навчальний рік. Тепер, звісно, це втратило сенс, але традиція
влаштовувати святкову ілюмінацію залишилась.) Повернувшись, я вставив у
комп чистий кристал - тепер це буде мій щоденник. Більше я сьогодні
писати не буду, тому що хочу перед сном ще поміркувати над новими
задачками тата Артура.
2 вересня
Сьогодні майже весь день був присвячений астрономії, і рано вранці
ми з татом Рональдом вирушили на Місяць. Я вже бував у космосі, двічі на
навколоземній станції "Конкордія", але на Місяці раніше не був. Вперше
люди побували на Місяці в 1969 році на кораблі "Apollo-11", він летів з
Землі до Місяця чотири доби. Сучасні місячні лайнери летять менш ніж
чотири години, це тому, що півдороги вони розганяються, а другу половину
гальмують, а "Apollo" майже весь шлях летів за інерцією. Але для цього
місячним лайнерам потрібно брати багато пального. Щоб не витрачати його
ще й на зліт-приземлення, вони ніколи не сідають ані на Землю, ані на
Місяць, а лише літають між орбітальними вокзалами. Земний вокзал
називається "Терра-1", а місячний - "Селена-1".
На "Терру-1" ми прилетіли великим пасажирським кораблем-шатлом - він
втричі більше за ті, що літають на "Конкордію". Та й сам вокзал набагато
більший, аніж наукова станція. Орбіта "Терри-1" вища, аніж у
"Конкордії", тому через прозорий купол центральної зали видно одразу всю
Землю цілком. "Терра-1" завжди повернута цим куполом до Землі, а
"Селена-1", що побудована за схожим проєктом - до Місяця. Мені пощастило
- коли ми прилетіли, вокзал був саме над освітленою півкулею. Земля була
схожа на велетенський глобус, що світиться, тільки весь заляпаний
плямами хмар. І ще на тлі цієї синьо-білої кулі чорніли фігурки
туристів, що зависли у повітрі. Зовнішній обід вокзалу обертається, щоб
створити штучне тяжіння, але центральна частина, до якої стикуються
кораблі, нерухома, і там завжди невагомість. Мені подобається
невагомість! Тато Рональд дав мені портативний двигун на стиснутому
повітрі, і я трохи політав центральною залою. Я навчився користуватися
такими двигунами на "Конкордії", хоча там не так багато місця, і
найчастіше люди просто відштовхуються від стін та поручнів, але
начальник "Конкордії" дозволив мені потренуватися літати у спортзалі.
Але довго розважатися в невагомості я не міг, бо вже був час
вирушати на рейс. Салон місячного лайнера виявився меншим, ніж я
очікував, дивлячись на ці лайнери іззовні, через звичайний оглядовий
екран човника - це тому, що багато місця на кораблі займає пальне, а
людей з Землі на Місяць і назад літає не так багато, значно менше, ніж
стратопланними рейсами. Сам салон зовсім не схожий на стратопланний -
він не витягнутий від носа до хвоста, а круглий: його підлога - це такий
великий диск, на якому стоять крісла, і хвіст, тобто двигуни,
знаходяться не ззаду (заду та переду у диска взагалі немає - крісла
можна повертати у будь-який бік), а знизу. Тому, коли лайнер
розганяється чи гальмує, по підлозі можна ходити, як на Землі. І лише
всередині польоту, коли лайнер розвертається хвостом вперед, з'являється
попередження про невагомість, і треба сісти та пристебнутися.
Спочатку я просто милувався видами на оглядових екранах, а потім
під'єднався до віртуальної системи і подивився фільм про освоєння
Місяця. А потім до салону зайшов капітан корабля і запитав, чи не хочу я
піднятися в рубку. Я, звісно, хотів! Я ще ніколи не бував у діючій
пілотській рубці - тільки в музейних. На перших стратопланах рубки були,
але такі перестали літати задовго до моєї інкубації. Зараз будь-яким
стратопланом керує бортокомп, а якщо, у найнеймовірнішому випадку, з
компом щось трапиться, автоматично увімкнеться дистанційне керування з
найближчого стратопорту. Але космос - інша справа, швидкості тут вищі і
відстані більші, на середині шляху сигнал до місячного лайнера і назад
йде майже дві секунди, а корабель за цей час пролітає близько сотні
кілометрів. Занадто багато для дистанційного керування!
Виявляється, у рубці сучасного лайнера теж є пульт з кнопками і
важелями, майже як на старовинних кораблях і літаках. Але він, звісно,
не використовується: це резерв на найгірший випадок, якщо виникнуть
проблеми й з усіма борткомпами, й з нейроінтерфейсами пілотів. Капітан
сказав, що ймовірність такого - менше однієї мільярдної, але ці пульти
все одно ставлять, тому що безпека людей понад усе. А в нормальних
умовах, природно, пілоти підключають свої мозки до систем корабля
безпосередньо через нейроінтерфейс. Я теж хотів підключитися, звісно,
без можливості віддавати команди, але капітан сказав, що цього не можна
робити без відповідної підготовки, інакше я отримаю серйозний нейрошок,
коли на мозок обрушиться вся ця інформація. Шкода, звісно, але я не
образився. Мені дуже нечасто кажуть "не можна", але якщо вже кажуть -
значить, причина дійсно серйозна.
Потім ми прибули на "Селену-1". (Капітан дозволив мені спостерігати
за стикуванням з пілотської рубки, але, правду кажучи, вид звідти майже
такий самий, як і на оглядових екранах у салоні.) Від вокзалу до всіх
місячних міст літають прямі кораблі-шатли, але ми сіли на екскурсійний
катер, що облітає Місяць по орбіті й лише потім здійснює посадку в
столиці - Селенополісі. Мені дуже сподобалися місячні кратери й кільцеві
гори (вони називаються "цирки", хоча зовсім не схожі на цирк, де
виступають модифіковані тварини та роботи-клоуни) з низької орбіти, і я
зробив багато знімків. Особливо вражають пейзажі поблизу термінатора, де
підніжжя гір повністю приховані в чорній тіні, а вершини яскраво палають
на сонці - здається, що вони висять у повітрі, тобто, звісно, у вакуумі.
Втім, на більшій частині нічної сторони чорнота не абсолютна, тому що
зараз "повна земля", і Земля освітлює Місяць набагато яскравіше, аніж
Місяць - Землю. А інакше на видимій стороні Місяця майже нічого не можна
було б розгледіти. Зате на зворотній стороні зараз день, і все дуже
добре видно.
Потім ми прилетіли до Селенополісу і пішли на площу Армстронга.
Тобто це тато Рональд пішов, а я поскакав навскач. Скакати при маленькій
силі тяжіння дуже весело, навіть дорослі туристи часто це роблять. Місце
посадки "Apollo-11", точніше, його місячного модуля "Eagle", накрите
прозорим куполом, схожим на великий купол над містом, але якщо великий
купол утримує повітря, то маленький - навпаки, вакуум: завдяки цьому в
центрі площі все залишилося таким самим, як у день посадки, і як і
раніше добре видно рубчасті сліди черевиків Армстронга й Олдріна у
місячному пилу. А в семи метрах від посадкової ступені модуля, там, де
був встановлений американський прапор (тепер він у Музеї освоєння
Місяця), стоїть висока стела з місячного базальту, на трьох її гранях
викарбувані профілі Армстронга, Олдріна й Коллінза, а навколо неї -
титанова стрічка зі словами Армстронга "Маленький крок для людини,
гігантський стрибок для людства" і датою цього кроку - 21 липня 1969,
02:56:15 універсального часу. Мені раптом стало так шкода Коллінза, який
був зовсім поруч, але повинен був залишатися на орбіті і так ніколи й не
ступив на поверхню Місяця. Якби він хоча б дожив до наших днів, коли
прогулятися по Місяцю може будь-хто! Але він не дожив. Вони всі померли.
Це так жахливо!
Потім ми пішли до Музею освоєння Місяця, де виставлені всі апарати,
що здійснили посадку на Місяць і залишилися тут, починаючи з російського
зонда "Луна-9" і американського "Surveyor-1" і закінчуючи чжунгойським
"Місячним човном-2" (я не запам'ятав, як це пишеться ієрогліфами), який
мав повернутися на Землю, але не зміг злетіти через поламку електроніки.
Перші місяцеходи теж тут. Я покатався на точній копії місяцехода, на
якому їздили американці з "Apollo-15". Для цього в музеї є спеціальний
полігон: справжня, необроблена місячна поверхня (навіть з маленькими
кратерами), а над нею крізь квазіскло - справжнє зоряне небо. Правда,
заради безпеки вакуум і місячні температури там робити все ж таки не
стали. Але все одно, щоб відчути себе справжнім астронавтом, катаєшся в
скафандрі. Я дуже боявся, що у них не знайдеться скафандра мого розміру,
але він знайшовся! Напевно, у них вже бували діти на екскурсіях. А може,
мої батьки зателефонували їм і замовили заздалегідь. Керувати
місяцеходом неважко, і їде він повільно, на велосипеді й то можна швидше
розігнатися, натомість їзда по нерівній місцевості в умовах зниженої
сили тяжіння - це незабутні враження!
Потім ми повернулися у порт і вилетіли на маленькому чотиримісному
джампері на зворотний бік, у Західні Кордильєри, де знаходиться Велика
Місячна Обсерваторія. Джампер зовні зовсім не схожий на стратоплан - без
крил і форма не обтічна. Це тому, що він літає у вакуумі. Але принцип у
нього той самий: спочатку розгін і набір висоти на реактивній тязі,
потім - політ до мети з вимкненим двигуном по балістичній траєкторії.
Тільки стратоплан планує і м'яко сідає за рахунок крил, а джамперу в
кінці доводиться знову вмикати двигун, щоб загальмувати. Пілота джампера
звали Као Ван Лу, і він з'явився на світ на Місяці, у Новому Бейцзині.
Він старший за мене лише на 18 років! Напевно, тому він дивився на мене
не так, як інші дорослі, особливо ті, що бачать мене вперше. Тобто не те
щоб зовсім байдуже, але так, ніби ми вже не раз бачилися. Я запитав,
чому джампером керує він, а не бортокомп. Као посміхнувся і відповів, що
йому просто подобається літати. Але великими рейсовими джамперами, які
літають за регулярними маршрутами, дійсно керують компи. Загалом, як на
Землі, де також є мала авіація з пілотами-людьми.
Хоча на більшій частині зворотного боку наразі день, у Західних
Кордильєрах сонце зайшло вже три дні тому і не заважає роботі
астрономів. Втім, на Місяці зірки добре видно і вдень. А Велику
Обсерваторію побудували на зворотному боці тому, що інакше частина неба
загороджувала і засвічувала б Земля. А те, що обсерваторія стоїть на
гірській вершині, дозволяє бачити небесні об'єкти, які інакше залишилися
б за горизонтом. Є, звісно, і орбітальні обсерваторії та телескопи, але
твердий ґрунт під ногами має свої переваги. У ВМО - найбільший
неорбітальний телескоп у світі, його діаметр 220 метрів, і при цьому він
ще й повертається, наводячись на різні точки неба. На Землі така
громадина просто не витримала б власної ваги. У цей телескоп видно
найвіддаленіші галактики та планети біля інших зірок. Вивчати їх у ВМО
прилітають кращі астрономи Землі, і черга розписана на кілька місяців
вперед. Я теж подивився в цей телескоп - не з головного спостережного
поста, щоб не заважати вченим, а на дублювальному екрані. Телескоп був
націлений на наднову в галактиці Андромеди, що вибухнула всього два дні
тому. Тобто, звісно, насправді два мільйони років тому, а світло до нас
дійшло тільки тепер. На тлі спірального рукава галактики утворилася
красива туманність, схожа на екзотичну квітку. Потім начальник
обсерваторії доктор Франц Камінські показував мені інші зображення,
зняті за допомогою цього телескопа, і розповідав про зірки та галактики.
Було дуже цікаво. Лише одне мені не подобається в астрономії - те, що
зоряні процеси тривають так довго, мільйони і мільярди років. Все ж таки
це занадто повільно. Мама Хельга каже, що я нетерплячий.
Увечері ми повернулися на Землю і пішли на море з татом Йосипом. Я
люблю купатися на заході сонця, коли в повітрі ні вітерця, море
гладеньке, і по воді витягується від сонця вогняна доріжка. І потім теж,
коли темніє і висипають зірки, і можна лежати на спині і дивитися на
них, а в воді теж запалюються зірки, і якщо помахати рукою або ногою, їх
стає ще більше, цілі галактики - на справді це крихітні світлові
організми, мені про них розповідала мама Лусія. Тато Йосип каже, що
завтра ми займемося підводним плаванням, і я вже з нетерпінням чекаю на
завтра!
PS. Одну із задачок тата Артура я так і не вирішив. Але я сказав
йому, щоб він поки не говорив мені рішення. Я хочу ще подумати.
PPS. Це я пишу вночі. Взагалі за годинником вже 3 вересня, але нехай
це буде запис за 2-е. А запис за 3-е я, як завжди, зроблю в кінці дня.
Я вже ліг спати, але прокинувся серед ночі, бо захотів у туалет.
Зазвичай я не хочу цього в такий час. Можливо, це через політ на Місяць
- тато Віктор каже, що зміна сили тяжіння може впливати на метаболізм
(якщо я правильно запам'ятав слово). Ну, я сходив, а потім вирішив не
йти одразу в ліжко, а вийти на терасу подивитися на зірки і на Місяць, з
якого зовсім недавно дивився на Землю. Але Місяця не було, він уже
зайшов, і було темно майже як у Місячних Кордильєрах, тільки зірок
менше. Світло я, звісно, не запалював, а тому не одразу побачив, що на
терасі є ще хтось. Вони теж дивилися на небо і море й мене не помітили.
Це були тато Віктор і мама Вікторія (вони - брат і сестра, тому й імена
у них схожі). Вони тихо розмовляли - я почув їх раніше, аніж побачив. Я
не став їх перебивати, бо це неввічливо.
- Все ж таки я не впевнена, що ми правильно робимо, тягаючи його по
всьому світу, - сказала мама Вікторія. - Звісно, всі системи
перевіряються безліч разів, але все ж таки це ризик. А все те ж саме він
міг би дізнатися і з віртуальності, і навіть майже не відчув би різниці.
- Ну ти ж знаєш, це обговорювалося задовго до того, як ми отримали
ліцензії на виховання, - відповів тато Віктор. - Якщо ми тепер будемо
тремтіти над своїми життями, не висовуючи носа з дому і задовольняючись
інформацією, здобутою для нас іншими - дуже скоро здобувати її просто не
буде кому. І що далі? Вічна стагнація? Заляльковування у віртуальних
світах? Між іншим, Вальтер серйозно впевнений, що це - одна з головних
причин мовчання космосу. Що цивілізації, які подолали перший рубіж -
технології масового ураження - не подолають другий. На думку Вальтера,
це взагалі безвихідна ситуація. Трохи вище рівень агресивності - і
самознищення на першому рубежі. Трохи нижче - і самозбереження бере гору
над розвитком на другому.
- Хіба ж ми - не живе спростування?
- На це він усміхається і пропонує повернутися до теми через тисячу
років. Але ми не повинні допустити, щоб він виявився правий, як би
пафосно це не звучало! Звісно, ніхто не хоче помирати, тим паче зараз.
Але розвиток - це завжди ризик. Зрештою, і ми самі, включно з Вальтером,
з'явилися на світ завдяки катастрофі. 48 осіб, екіпаж і пасажири...
- Але серед них не було дитини. Я ж не кажу, що Філіп повинен сидіти
у віртуальності вічно. Але нехай він хоча б виросте у безпеці, а там вже
сам приймає рішення!
- І яке рішення він, на твою думку, прийме, бувши вихованому у
віртуальних світах? Зрештою, з погляду інтересів цивілізації, загибель
дитини є меншим злом, аніж загибель дорослого з усіма його знаннями та
вміннями... Звісно, Віка, я розумію. Він славний хлопчик, ба більше - це
наш проєкт, наше творче завдання. Якщо ми не впораємося, проведуть новий
тендер, і наступна дитина дістанеться іншим охочим. Але, при всій моїй
повазі до особистих інтересів, чи повинен я нагадувати тобі про
соціальну відповідальність? Тим паче, що ми обговорюємо, по суті, чисто
теоретичну можливість. Та катастрофа була останньою з численними
жертвами. З тих часів - тільки поодинокі випадки, причому, як правило, з
вини потерпілого.
- Але мені не дає спокою думка, що ризик все ж таки залишається. І,
напевно, він ніколи не зникне повністю. Навіть якщо ми станемо
всемогутніми. Всемогутність, за визначенням, включає і здатність
вбивати, попри всі запобіжні заходи...
- Подумай краще про те, як жилося людям минулого.
- У певному сенсі їм було простіше, ніж нам. Відчай приречених
здатний дати більше сил, ніж надія.
- Вони намагалися не думати про відчай. Для них це було просто
життя. Хоча навіть мені, з моїми медичними регаліями, важко зрозуміти,
як можна жити з цим і не збожеволіти.
- А ти спитай у Артура.
- Питав, уяви собі. Він каже, що завжди вірив, що безсмертя
досягнуть ще за його життя. Але попередні покоління були позбавлені
такої надії. Багато хто, звісно, обманювали себе релігіями, але ж не
всі... Ні, це дійсно незрозуміло, як вони могли зберігати здоровий
глузд.
- Якщо вважати, що вони взагалі його зберігали. Адже якщо смерть -
патологія, то і психіка смертних патологічна. Хіба ми самі не говоримо,
що вони були божевільні? Можливо, їх ірраціональна агресивність
породжувалася цим навіть більшою мірою, аніж сексуальністю. Зрештою,
секс виник лише як наслідком смертності. А як люто вони намагалися не
допустити Модифікацію? В Останній Війні загинуло більше людей, аніж жило
в усьому світі під час Передостанньої. І це тоді, коли вже було ясно, що
безсмертя досяжне і буде досягнуто... Ні, зараз, звісно, можна скільки
завгодно розмірковувати про надмірну жорстокість Першого покоління і
право дикунів жити так, як вони хочуть. Але я вважаю - Перше покоління
просто не мало права вчинити інакше. Противників прогресу необхідно було
знищити до останнього - інакше ми жодної секунди не були б у безпеці,
мешкаючи з ними на одній планеті. І навіть на різних планетах.
- Коли ти збираєшся розповісти про це Філіпу?
- Ти знаєш рекомендації Комітету. Докладне вивчення історії -
якомога пізніше, щоб не травмувати психіку.
- Знаю, але не впевнений. Багато речей, навпаки, легше сприймаються,
якщо дізнаєшся про них у дитинстві...
Тут я здогадався, що моїм батькам було б неприємно дізнатися, що я
їх чую, а я не хочу їх засмучувати. Тому я тихо вийшов з тераси та пішов
до себе.
Я не все зрозумів з їхньої розмови, але якщо вони хвилюються, що я
буду журитися через цю Останню війну, то це вони даремно. Я так
зрозумів, що в минулому, коли багато людей були божевільні, серед них
знайшлося чимало до того божевільних, що вони хотіли заборонити
модифікувати людину і, отже, заборонити безсмертя. З ними довелося
воювати, і в зрештою їх усіх вбили. Ну то й що? Мені їх анітрохи не
шкода. Звісно, я знаю, що вбивати розумних істот не можна - але хіба
тих, хто проти безсмертя, можна назвати розумними? Тим паче якщо вони
заважають стати безсмертними іншим! До того ж якщо вони не хотіли
безсмертя, значить, вони хотіли смерті, бо ж інакше ніяк. Ну от її й
отримали, все по справедливості.
Взагалі я не розумію, як це можливо - бути проти безсмертя.
Здається, цього не розуміє навіть тато Віктор... Адже смерть - це так
жахливо, жахливіше цього нічого не може бути взагалі! Це означає, що
тебе вже ніколи більше не буде, ніколи-ніколи. Одного разу я спробував
уявити собі, як це, і мені стало так моторошно, що я закричав. Потім я
декілька разів прокидався серед ночі від страху, з серцем, що шалено
калатало, і мені доводилося заспокоювати себе, повторюючи, що я
безсмертний. Яким же жахіттям було життя у минулому, коли смерть була
неминучою! Божевільних, звісно, не шкода, але ж було і багато хороших
людей, які не дожили... Як мені все ж таки пощастило, що я з'явився на
світ тоді, коли безсмертя вже винайшли!
3 вересня
Вранці, як і обіцяв тато Йосип, ми пішли на море, і він вчив мене
плавати під водою. Я вже давно хотів цьому навчитися, але раніше батьки
казали, що ще зарано, бо мій організм недостатньо розвинувся. Але ось
тепер вже стало можна!
Найважливіше у підводному плаванні - навчитися правильно дихати. Це
не так просто, як дихати на суші, тому що на суші ми дихаємо
інстинктивно, а інстинкту підводного дихання у людини немає. Тато Йосип
розповів, що раніше людям взагалі доводилося вішати на спину великі
важкі балони з повітрям і дихати через трубочку. Це, мабуть, було дуже
незручно. А ще немодифіковані люди не вміли підлаштовувати свої очі під
різні коефіцієнти переломлення, і їм доводилося надягати на обличчя
спеціальне скло, щоб бачити у воді.
На справді, дихати під водою нескладно. Лише на початку доводиться
пам'ятати про те, щоб придушувати дихальний рефлекс і випадково не
вдихнути через ніс, а потім вже звикаєш дихати зябрами, і бажання дихати
по-сухопутному не виникає. Хоча, навіть якщо таке трапиться, це не є
небезпечним. Доведеться, звісно, вичавлювати воду з легень, але
зябровому диханню це не завадить. Назад, з водного на сухопутний спосіб,
перемикнутися ще простіше.
Спочатку ми з татом Йосипом плавали на мілководді. Там дуже красиво,
навколо громадяться великі камені, оброслі різними водоростями -
зеленими, жовтими, рудими, білими, і вони хитаються, бо на такій глибині
ще помітний прибій. Деякі з цих водоростей насправді не водорості, а
щупальця актиній. Між цими каменями пливеш, як по вулицях міста, і якщо
пропливати зовсім близько, то водорості лоскочуться. А навколо нишпорять
різнокольорові рибки, поодинці й зграями. Потім ми попливли до
коралового рифу. Корали схожі на маленькі дерева з вигнутими гілками, і
всілякої живності там ще більше. Я бачив морські зірки, і великих
раків-відлюдників, і всіляких молюсків. А в маленькій печерці на дні
живе мурена, вона схожа на змію, але змії симпатичні, а у мурени морда
страшна. Але я її не злякався, для людини вона не є небезпечною. Потім
ми пропливли через грот і опинилися по інший бік рифу, де дно швидко йде
у глибину, і тато Йосип вчив мене занурюватися. Немодифіковані люди,
попри свої балони, могли зануритися лише на якусь сотню метрів, а щоб
спуститися нижче, їм доводилося залазити у спеціальні батискафи з
товстими стінками. А коли вони звідти поверталися, то мусили багато днів
просиджувати у барокамерах, щоб їх не вбив перепад тиску! А всього-то і
потрібно, що правильно вирівнювати тиск всередині себе, коли занурюєшся
і спливаєш. Це неважко, я навчився з першої ж спроби. Але, звісно, у
людей минулого не було генів кашалота.
Великі глибини сподобалися мені менше. Там не так красиво, як на
поверхні - темно, і водорості якісь геть усі сірі, а риби потворні. Зате
ми бачили там великого восьминога. У нього щупальця були з мою руку, а
тато Йосип каже, що через тиск він менший, ніж насправді, а якщо його
підняти на поверхню, він стане ще більшим. Але ми не стали його
торкатися. Тут мені вже стало холодно, бо на глибині вода ніколи не
прогрівається, і ми попливли назад.
Після глибини вода біля берега зовсім тепла, але, коли ми вилізли,
повіяв вітер, і мені захотілося побігати, щоб зігрітися. Ми з татом
Йосипом стали бігати наввипередки, і він, звісно, мене весь час обганяв.
Він не чемпіон з бігу, але ж він дорослий. Якби я його обігнав, це
означало б, що він мені піддався. А мої батьки знають, що я не люблю,
коли мені піддаються. Коли піддаються - це принизливо. Вже краще
програти по-чесному.
От тільки... інколи мені все ж таки прикро програвати. Знаю, що це
чесно і справедливо, і що, якби мені поступилися, було б ще гірше - а
все одно прикро. Нерозумно, звісно. Я не говорив цього батькам. Отже,
виходить, все ж таки є щось, що я їм не казав. Адже вони такі славні, і
я не хочу їх образити. Та й чим би вони могли мені допомогти? Тільки б
подумали, напевно, що я нерозумний. І нетерплячий, як каже мама Хельга.
Мине ще дев'ять років, і я теж буду дорослий, і буду такий же швидкий і
сильний, як будь-хто з них. Звісно, мені здається, що дев'ять років - це
довго, бо це стільки, скільки я вже прожив. Але ж я буду жити мільйон
мільярдів трильйонів років, і навіть ще більше.
І все ж таки мама Хельга має рацію, я нетерплячий. Інколи мені сумно
від того, що навколо одні дорослі. Хоча вони мене люблять, і я їх люблю.
Але так хотілося б поспілкуватися з кимось таким самим, як я! Правду
кажучи, останнім часом мені стає тоскно все частіше. Добре, що тепер є
хоча б щоденник, де я можу про це сказати. Тато Віктор мав рацію.
Найближчі до мене за віком діти - це Леонард і Урсула. Я ніколи з
ними не спілкувався. Леонарду скоро чотирнадцять, він майже дорослий. А
Урсула дівчисько, але це дрібниця, але вона зовсім мала, їй тільки
п'ять. Мені б з нею було нудно. Всього на Землі наразі п'ятеро дітей,
включаючи мене, а на Місяці жодної.
Раніше, коли безсмертя ще тільки винайшли, люди все ще вмирали
щороку тисячами, через аварії та всілякі інші лиха. Але з того часу
наука розвинулася ще сильніше, техніка стала дуже безпечною, природним
катастрофам запобігають або, в крайньому разі, передбачають їх
заздалегідь, а лікарі навчилися повертати людину до життя майже у
будь-якій ситуації. Щоправда, інколи, раз на декілька років, ще
трапляються такі аварії, після яких від мозку не залишається геть
нічого, навіть чіпів-імплантів, на які записується резервна копія
пам'яті. Тоді в Генетичному Банку відбирають найкращий матеріал і
запускають інкубацію нової дитини. Ми всі з'явилися на світ тому, що
хтось помер. І я, і Леонард, і Урсула, і навіть мої батьки, крім тата
Артура. Коли я про це дізнався, мені стало недобре. А потім я подумав і
зрозумів, що це нерозумно: адже раніше люди теж народжувалися замість
тих, хто вмирав, просто це не було чітко прописано в Законі, тому що
вмирали всі. А через те, що не було Закону, в ХХ столітті почалося
перенаселення, і люди ледь не знищили все життя на планеті і ледь не
перебили один одного. Тепер такого бути не може. Вже понад сто років
людей два мільярди сто чотирнадцять мільйонів тисяча триста вісімдесят -
стільки, скільки було, коли Закон набув чинності. Здебільшого це,
звісно, ті самі люди.
Коли ми повернулися з моря, я запитав тата Рональда, чи не змінять
Закон, коли ми відкриємо нові планети, придатні для життя. Але він
сказав, що ні. Річ не в тім, сказав він, що новим людям нема де
селитися. Теоретично і Земля могла б прогодувати більше, аніж два
мільярди. Річ у принципі. Якщо ми дозволимо своїй чисельності зростати,
то, як би повільно і обережно це не відбувалося, рано чи пізно ми
заполонимо всю Землю. І будь-які інші планети теж. Адже у нас попереду
вічність. "Але ж і Всесвіт нескінченний", - сказав я. "І в ньому напевно
безліч інших цивілізацій, - відповів тато Рональд. - Якщо усі вони,
досягнувши безсмертя, почнуть необмежено розростатися, як такі собі
бульбашки, що роздуваються, до чого це призведе?" "Зрештою бульбашки
зіштовхнуться, - зрозумів я. - Але чому не зупинитися саме тоді?" "Тоді
може бути вже запізно. Адже це буде означати,, що вільних планет у
космосі вже практично не залишилося. Ані у нас, ані у них не буде
простору для маневру. А планети і зірки, на відміну від нас, не вічні,
не забувай. Знайти новий дім для двох мільярдів не так вже й складно. А
якщо нам доведеться евакуювати половину Галактики, та ще в умовах, коли
аналогічною проблемою стурбовані інші раси?" "Вірно, - визнав я. - Але
звідки ми знаємо, що ці інші поводяться так само як ми? Що вони прийняли
такий самий Закон?" "У нас вистачило глузду зрозуміти, що це необхідно,
- знизав плечима тато Рональд, - має вистачити й у них. А тим, у кого не
вистачить, навряд чи вистачить його і для безсмертя."
Все це правильно, звісно. Мені навіть стало трохи соромно, що я не
додумався до цього одразу. Але все одно шкода, що я ніколи не зможу
пограти з іншими дітьми. Тобто в принципі зможу, звісно, колись, коли
сам уже буду дорослим. Але тоді мені це буде уже нецікаво.
Потім ми з мамою Елізою займалися музикою, і я написав і відлагодив
дві невеликі п'єси. Поки що вони, звісно, не дуже складні - всього три
рівні вкладеності процедур. Щоправда, мама Еліза вже розповідала мені,
що раніше композитори не користувалися не тільки процедурами з
варіативними параметрами, але навіть простими циклами й умовними
переходами та взагалі не вміли програмувати, а розписували на папері
кожен звук окремо в явному вигляді. От же ж дикість! Це все одно, що
замість формули ряду заходитися виписувати в рядок значення всіх його
елементів. Втім, у музикантів минулого не було іншого виходу, тому що
тоді не було синтезаторів, і музику доводилося виконувати на примітивних
механічних інструментах (тоді їх ще не називали механічними). Але мама
Еліза каже, що любителі грати на таких інструментах збереглися навіть
зараз. Вони називають свою музику "живою" і вважають, що вона краща за
синтезовану. За часів перших синтезаторів це дійсно було так, але
сучасні синтезатори відтворюють абсолютно будь-які відтінки звуку,
включаючи випадкові варіації та особливості стилю. Були навіть досліди,
покликані переконати цих консерваторів: їм давали прослухати "живу" і
запрограмовану на дрібні дефекти синтезовану музику, не кажучи, яка де -
і вони не могли це правильно визначити. Але навіть після цього
залишилися ті, хто стоїть на своєму і не бажає змінювати свої звички!
Шкода, що навіть у нашому світі є такі дурні люди.
Потім був урок фізики, і тато Міхаель розповідав мені, які структури
утворюють атоми й молекули в різних речовинах - звичайних кристалах,
металах, фулеренах, квазірідинах тощо. Все це я розглядав в електронний
мікроскоп. Найкрасивіші ті кристали, де атоми сильно відрізняються за
розміром. Ще мені сподобалося, що з одних і тих самих атомів вуглецю
виходить шість абсолютно різних речовин - все визначається тим, як ці
атоми складені. І я побачив, як працюють нанороботи, усуваючи дефекти
кристалічної решітки. Тато Міхаель каже, що приблизно так само вони
лагодять і живу клітину, але там процеси складніші, і це я буду вивчати
по біології ще не дуже скоро.
Потім я пішов грати на компі в "Колонізацію". Це такий стратегічний
симулятор про те, як земляни колонізують планету в іншій зоряній
системі. Вони прилітають туди, за багато парсеків від Землі, і тому
можуть розраховувати тільки на свої власні сили й на те, що привезли з
собою. До речі, правильно відібрати перед стартом все, що може
знадобитися, враховуючи, що вантажність кораблів не є нескінченною - це
попередній етап гри. А головне завдання в "Колонізації" - щоб жодний
колоніст не загинув. Домогтися цього дуже важко, тому що спочатку
планета зовсім дика, і, поки на ній не змонтують хоча б перші пояси
клімат-контролю і біологічної безпеки, постійно підкидає якісь капості -
то ураган, то епідемію, то взагалі щось несусвітнє, на кшталт
"гравімагнітних аномалій через асинхронні осциляції ядра планети", але я
поки що не дуже добре знаю фізику і граю на рівнях, де такого немає. Я
провозився до самого вечора, але все ж таки пройшов на наступний етап, і
мої результати відправилися у загальну базу знань. У "Колонізацію"
грають люди по всьому світу, поповнюючи базу знань про те, з якими
труднощами можуть зіткнутися земляни при освоєнні іншозоряних планет і
як ці труднощі долати. Люди поки що не літали до зірок, але колись вони
полетять, і ці знання стануть у пригоді. Мама Вікторія, правда, каже, що
симулятор генерує лише ті небезпеки, що базуються на відомих нам законах
природи, а в космосі може трапитися і щось невідоме. Здається, їй не
дуже подобаються космічні польоти. Але, крім того, що космос - це дуже
цікаво, літати туди треба, бо з часом Сонце згасне, і нам все одно
доведеться перебиратися на інші планети.
Після вечері я покатався на скутері, а потім ще подумав над
завданням тата Артура. Я дуже сподівався, що після всіх перетворень
члени старших ступенів скоротяться, але вони не скорочуються. Перевірив
все три рази - я ніде не помилився. Якби функція була лінійною або хоча
б квадратичною, все було б дуже просто, але з цими старшими ступенями...
Хвилястий графік, зовсім не красивий. Але, дивлячись на нього, я раптом
подумав, що його можна представити як безліч дуже коротких прямих
відрізків - а вже з прямими проблем не буде. Я зрадів, що знайшов
рішення, але в наступну мить зрозумів, що не знаю, як визначити
параметри цих прямих. Має бути якесь правило, що дозволяє розрахувати
кут нахилу дотичної в кожній точці графіка функції. Треба буде над цим
ще подумати. Тато Артур, звичайно, не каже мені нічого образливого, але
мені здається, він незадоволений, що я так довго вожуся з цим завданням.
Не хочу його розчаровувати.
Завтра у мене - річниця закінчення інкубації. У минулому це
називалося "день народження", але тепер так не кажуть, бо "народження" -
це погане слово, народжуються лише тварини. Мені, нарешті, виповниться
повних дев'ять років. Дивно, що люди минулого теж це святкували. Адже
кожен "день народження" означав, що вони ще на рік наблизилися до
смерті! А може, вони тому і влаштовували свято, щоб не думати про це?
Так чи інакше, до них, як і зараз, приходили гості, дарували подарунки,
і вони разом їли щось смачне. Цікаво, що мені подарують завтра? І що
приготує Тося? Напевно, це буде просто смакота! Шкода тільки, що гостей
у мене не буде. До дорослих на їхні свята гості приходять - інші
дорослі, їхні друзі, а до мене прийти нема кому. Я навіть якось
роздумував, чи не спробувати запросити Леонарда, але потім подумав,
хотів би я сходити на річницю закінчення інкубації Урсули, і зрозумів,
що Леонард до мене теж не піде. Шкода, звичайно. Ну то що поробиш...
4 вересня
Мені подарували справжній вітрильник! Це майже точна копія
старовинної каравели, на якій Крістобаль Колон вперше приплив до
Америки. Кумедна історія: спочатку Колон думав, що це не Америка, а
Хіндустан, а потім ще кілька століть люди думали, що він відкрив Америку
першим з європейців, хоча задовго до нього це зробили вікінги. Ось як
погано було жити в епоху, коли відкриття не публікувалися на наукових
сайтах.
Мій корабель відрізняється від старовинного тільки розмірами - він в
півтора раза менший, якраз під мій зріст. А так він навіть зроблений зі
справжнього дерева! Звичайно, воно оброблене нанопротектором, тому
ніколи не згниє і не обросте мушлями. Ну і, звісно, Колону потрібні були
матроси, щоб управляти вітрилами, а на моїй каравелі це роблять
сервомотори. Кораблем можна керувати звичайним чином, через
нейроінтерфейс, а можна по-старовинному, штурвалом і голосовими
командами. Мені поки цікавіше по-старовинному. Всю першу половину дня
тато Йосип вчив мене ходити під вітрилами - це, виявляється, не так
просто, особливо коли вітер не попутний. А потім, коли у мене вже почало
виходити, ми знову причалили, і на борт піднялася вся моя родина. У
звичайні дні то одного, то іншого з моїх батьків немає вдома (якщо у
мене немає з ними занять в цей день), але у річницю моєї інкубації
завжди збираються всі шістнадцять. Вони одягнулися в старовинні костюми,
і мені теж подарували такий костюм, точнісінько як у Колона. Правду
кажучи, він зовсім не такий зручний, як унікомб: у ньому багато окремих
деталей, а ще всілякі пряжки, застібки й зав'язки - одразу навіть і не
збагнеш, як це усе вдягати. Але мені все одно сподобалося! Хоча
одягатися так щодня я все ж таки не хотів би.
Ми вийшли у відкрите море, і я повів каравелу до безлюдного острова,
що у двадцяти милях на південь від нашого тутешнього дому. З нашої
гавані його не видно, але я зміг прокласти курс, не користуючись
супутниковим навігатором! А батьки називали мене senior maestre, тобто
"пане капітан", і взагалі говорили в основному на еспаньолі. Еспаньол я
знаю краще за дойч і франсе, але поки що гірше за інгліш. А потім ми
кинули якір у мілководній бухті, оточеній скелями, і зійшли на берег, де
на нас, виявляється, вже чекала Тося зі святковою вечерею. Тося була в
костюмі тубільця-дикуна, і це було страшенно смішно! А приготувала вона
цього разу торт у вигляді тривимірної географічної карти. Щоб рельєф
виглядав виразніше, масштаб у висоту був набагато більший, ніж у довжину
і ширину - гори так і стирчали вгору! І перш ніж хтось міг з'їсти якийсь
шматок, він повинен був сказати, як цей шматок називається. Різні гори,
острови й землі були різними на смак. Було дуже весело.
Повертатися додому на каравелі було б занадто довго, тим більше що
до вечора вітер майже зовсім ущух, і ми полетіли назад глайдером. А
каравела прийде додому на автопілоті.
А потім, коли я вже сидів у своїй кімнаті, до мене зайшов тато
Артур. Я сказав йому, що вже майже знайшов рішення його завдання,
залишилося трішки (загального правила мені знайти не вдалося, але я
вивів кілька часткових). Але він сказав, що прийшов не заради цього, а
тому, що хоче зробити мені ще один подарунок. Я здивувався: мої батьки
дарують мені подарунки на свята всі разом, а не кожен окремо. Якби на
кожну річницю інкубації мені дарували 16 подарунків, навіть у нашому
великому маєтку їх скоро нікуди було б подіти. Але тато Артур сказав, що
те, що він хоче подарувати - це не річ. Це виконання мого бажання.
"Якого бажання?" - запитав я, але тато Артур лише приклав палець до губ,
а потім велів мені закрити очі й не підглядати. Він взяв мене за руку і
кудись повів - зважаючи на все, спочатку в праве крило будинку, а потім
униз. Але на вулицю ми так і не вийшли. Ми опинилися в якійсь маленькій
кімнаті - я зрозумів, що вона маленька, тому що ми зупинилися майже
одразу, як увійшли - і тато Артур сказав, що переді мною канапка, на яку
треба лягти. Я ліг на спину, чесно не відкриваючи очей, і моя голова
занурилася у щось м'яке, не схоже на звичайну подушку. Тато Артур
сказав, що треба порахувати про себе до ста, а потім я можу відкрити очі
й побачу двері. За ними моє бажання здійсниться.
Мені було дуже цікаво і хотілося рахувати швидше, але я навмисно
змусив себе рахувати повільно. Коли я відкрив очі, татуся Артура в
кімнаті не було - я навіть не помітив, коли він пішов. І сама кімната
здалася мені дивною. Звичайно, в нашому тутешньому будинку багато
кімнат, навіть більше, ніж у південному, куди ми відлітаємо на зиму, і
не в усіх з них я бував. Але це була дуже незвичайна кімната. Стіни,
підлога і стеля в ній були цілковито білими, без будь-яких зображень.
Зазвичай, коли стіни вимкнені, вони блакитного кольору. Вікон не було,
світло виходило зі стелі. Інших меблів, крім канапки, теж не було. З
кімнати вела тільки одна двері - очевидно, та, через яку ми увійшли. Але
це були не звичайні двері, що заїжджають у стіну, коли до них підходиш!
Це були старовинні двері - дерев'яні, з металевою ручкою, яку потрібно
повернути, а потім потягнути, щоб двері відчинилися. Я бачив такі двері
в музеях, але ніколи - в нашому будинку.
І з-за цих дверей долинав шум. У мене хороший слух, і я одразу це
почув. Мені не доводилося чути такий звук раніше, але, подумавши, я
вирішив, що якби багато людей стали говорити вголос, не слухаючи один
одного, вийшло б щось схоже. Мені навіть здалося, що я розрізняю окремі
голоси. Я підійшов до дверей і прислухався. Точно, за дверима шуміли, до
того ж, здається, там зібралися самі жінки. Їх було багато - навіть якби
всі вісім моїх мам почали кричати одна на одну (чого вони, звісно,
ніколи не роблять), стільки шуму б не вийшло. Я не розумів, як ці
крикливі жінки можуть виконати моє бажання, та й звідки вони взагалі
взялися у коридорі, яким я щойно пройшов з татом Артуром - проте відкрив
двері й зробив крок вперед.
Я опинився зовсім не у коридорі, а у великій кімнаті, майже залі. З
вікон у протилежній стіні лилося сонячне світло - вочевидь, це були
екрани, адже справжнє сонце вже зайшло. І жодної жінки в цій кімнаті не
було. Взагалі жодного дорослого. Там було не менше трьох десятків дітей
- таких самих, як я!
У першу мить я навіть не зрозумів, хто це. Все ж таки раніше я
ніколи не бачив дітей, якщо не брати до уваги самого себе у дзеркалах й
на екранах - а їх було ще й так багато! Мені здалося, що кімната
наповнена якимись верескливими карликами - хоча карлики були тільки за
давніх часів, до Модифікації. Правда, і одяг на них був старовинний - не
такий, як за часів Колона, але й не унікомби, а якісь однакові
темно-сині мундирчики з блискучими ґудзиками. Коли ж я зрозумів, хто це,
то завмер у подиві - напевно, так я не дивувався за все моє життя.
Спочатку вони не помітили мене і продовжували галасувати. Велика
кімната була у три ряди заставлена маленькими столиками без моніторів і
панелей нейроінтерфейсу; до кожного столика були приставлені два
некрасивих і явно незручних стільці з дерев'яними сидіннями й спинками.
Мабуть, всі ці столи та стільці призначалися для дітей, але далеко не
усі діти сиділи на своїх місцях. Деякі бігали по проходах між столами й
штовхалися один з одним, деякі сиділи прямо на столиках, а в найдальшому
від мене кутку відбувалася ще якась метушня. На стіні праворуч від мене
висіло щось, що я спочатку прийняв за великий вимкнений екран (чомусь
коричневого кольору), але для екрана воно виглядало занадто брутально, і
до того ж було перемазане якимись брудно-білими розводами. Між "екраном"
і рядами столиків стояв ще один стіл, трохи більший, але теж без
будь-якого обладнання, з простою дерев'яною кришкою. До нього був
приставлений єдиний у приміщенні м'який стілець, але на нього чомусь
ніхто не сідав.
І, звісно ж, весь гомін у кімнаті створювали діти. Я не міг
зрозуміти, чому вони так галасують. Можливо, тому, що кожен намагався
перекричати інших, щоб бути почутим? Але якби вони говорили по черзі, ну
або хоча б тихіше, то чудово чули б один одного. Та ось деякі з них все
ж помітили мене і почали грубо штовхати ліктями своїх сусідів (невже
замість того, щоб просто покликати їх?!) і тикати пальцями в мій бік.
Все більше очей зверталося на мене, і гомін став швидко вщухати.
- Доброго дня, - сказав я і широко посміхнувся. При всіх дивацтвах
своєї поведінки це були справжні, живі діти, мої однолітки! Ось про яке
бажання говорив тато Артур!
- Новенький! - пискляво вигукнув один з них, навіть не подумавши
привітатися у відповідь. - Народ, новенький!
Вони теж посміхнулися. Щоправда, не всі - деякі подивилися на мене
без жодної цікавості і одвернулися до своїх сусідів. І ті, що
посміхалися... щось у цих посмішках було дивне. Неправильне. Але в
перший момент я цього не зрозумів.
- Ну-бо йди сюди, новенький, - ліниво простягнув якийсь товстий
голос. - Дай-но ми на тя позиримо.
Я розумів не всі слова - мабуть, вони говорили на якомусь невідомому
мені діалекті - але зробив декілька кроків уперед і зупинився біля
великого столу, повернувшись до них.
- Давайте знайомитися, - сказав я. - Мене звати Філіп.
Один з них підхопився зі свого столика праворуч і теж сказав: "Мене
звати Філіп". Я здивувався, що його звуть так само як мене - адже у
дітей не буває однакових імен - але ще більше мене здивувало, що він
сказав це не мені, а своїм товаришам, які і так мали знати, як його
звуть. При цьому він ще й огидно кривлявся, витягуючи своє і без того
довге обличчя. Деякі діти засміялися.
- Філіп! - крикнув кучерявий хлопчик з-за столу в лівому ряду. - А
можна просто "Філя"?
Взагалі-то мені не дуже подобається, коли мене називають не повним
ім'ям, але мені так хотілося подружитися з цими дітьми!
- Мож... - почав я і запнувся, відчувши каверзу. Але було вже
запізно.
- Простофіля! Простофіля! Сам зізнався! - радісно заверещав
кучерявий. Тепер задоволено сміялися, здається, усі.
Мені це зовсім не здалося дотепним. Але я все ж таки змусив себе
широко посміхнутися. Я все ще сподівався на дружбу з ними.
- Взагалі-то Філіп - це грецьке ім'я, - вирішив пояснити я. - Воно
означає "любитель коней".
- Та ти, блін, бота-анік, - знову пролунав товстий голос, і цього
разу я побачив його власника. Це був товстий хлопчик, на пів голови
вищий за мене, з великими червоними щоками. Тепер він йшов до мене по
проходу якоюсь дивною хвилястою ходою. Мені стало шкода його: раз він
такий товстий, значить, його батьки зовсім не стежать за його здоров'ям.
Та й вчать його погано.
- Ні, я не ботанік, - пояснив я йому. - Я ще не вибрав собі первинну
спеціалізацію, і, правду кажучи, є предмети, які мені подобаються більше
за ботаніку. А коней вивчає не ботаніка, а зоологія. Ботаніка - це наука
про рослини.
Його щоки ще більше налилися червоним.
- Самий розумний, еге ж?! - процідив він, нависаючи наді мною і
мружачи і без того невеличкі оченята, від чого він став дуже схожий на
свиню.
- Дивлячись серед кого, - логічно відповів я. - Мій віковий
коефіцієнт інтелекту 235. А у тебе який?
Замість відповіді він розмахнувся і вдарив мене кулаком у груди! У
мене хороша реакція, але я жодним чином не міг очікувати такого і не
спромігся ані ухилитися, ані зберегти рівновагу. Я відлетів назад і
вдарився об «екран», остаточно переконавшись, що це не екран, а просто
дерев'яна дошка. Внизу у неї був бортик, і об цей бортик я приклався
спиною.
А вони знову реготали, хоча тепер вже точно не було нічого
кумедного!
- Будь ласка, не роби так більше, - попросив я товстого. - Мені
боляче, і мені не подобається ця гра!
- А то що? - розплився в усмішці він (і ось тепер я зрозумів, що
неправильного в їхніх усмішках). - Наскаржишся матусі, простофіля?
- Мені не подобається ця ікра-а-а, - промекав кривляка, який теж
назвався Філіпом. Тепер я вже не був упевнений, що його дійсно так
звати. – Зараз риба дасть урок, як ікру сховать в мішок!
Товстий знову підходив до мене, і я зрозумів, що він хоче знову мене
вдарити. Я просто не знав, що робити в такій ситуації. І ніхто з них не
намагався його зупинити або прийти мені на допомогу - навпаки, їм явно
подобалося те, що вони бачили!
Я зрозумів, що треба йти. Але, коли я повернувся до дверей, на шляху
у мене вже стояли ще двоє. Стояли і мовчки посміхалися. Я спробував
оминути їх, вони зробили крок убік, загороджуючи мені дорогу.
- Будь ласка, дайте мені пройти, - сказав я якнайрішучіше. І знову у
відповідь - задоволений сміх і зойки!
- Риба!
- Оселедець!
- Філька-кілька!
Раптом щось боляче ужалило мене у щоку. Я обернувся і побачив
хлопчиська, що тримав одним кінцем у роті пластикову трубочку. Я
зрозумів, що це духова зброя, як у книжках про дикунів, тільки маленька.
У книжках дикуни стріляли отруєними дротиками, і я злякався. Я провів
рукою по щоці і подивився на пальці, перевіряючи, чи є кров. Крові не
було, але в той самий момент щось мокре і холодне, що прилетіло з іншого
боку, вдарило мене в чоло. Це виявився недогризок яблука. Я подумав, що
він, мабуть, весь у слюнях того, хто його жував, і мене мало не знудило.
- Що вам треба?! - закричав я, борючись із сльозами, що наверталися
на очі. - Якщо я вам не подобаюся, дайте мені просто піти!
- Ти нам дуже подобаєшся, Кілька, - пророхкав товстий.
Через всю кімнату в мене полетів ще якийсь предмет, більший за
попередні, але тепер я був насторожі і зловив його в повітрі. Це
виявилася друкована книга! Вперше в житті я тримав її в руках. Звісно, я
бачив книги в музеях, але музейні експонати не можна брати в руки, бо
папір - старий і ненадійний матеріал. Яким же дикуном треба бути, щоб
кидатися книгою! Я обережно розгладив пом'яті сторінки і прочитав напис
на обкладинці - це був підручник з математики.
- Віддай!
Це крикнув низькорослий хлопчик з дальнього кута кімнати. Він
намагався вирватися з рук двох хлопчаків більших за нього, що тримали
його. Він був весь червоний і розпатланий, один ґудзик на мундирчику
відірваний. Напевно, один з цих двох і кинув книгу. Тільки тепер я
зрозумів, що відбувалося в тому дальньому кутку, коли я увійшов. З цим
хлопчиком робили приблизно те саме, що і тепер зі мною. Тільки це
привертало набагато менше уваги інших. Тому що... тому що було для них
занадто звичним!
Я зрозумів, що у цій страшній кімнаті у мене є принаймні один
союзник. Він не виглядав сильним, але все ж таки удвох ми могли більше,
аніж поодинці.
- Відпустіть його! - крикнув я. - Ви ж робите йому боляче!
І знову у відповідь - сміх! Я ніколи раніше не помічав, що люди
можуть ставати такими уродливими, коли сміються.
Маленький хлопчик відчайдушно рвонувся з рук своїх мучителів.
Пролунав тріск, і ще кілька ґудзиків розлетілися в різні боки, а лівий
рукав його мундирчика наполовину відірвався. Однак йому все ж вдалося
вирватися, і він побіг по проходу до мене. Але тут же хтось із тих, хто
сидів за столиками, підставив йому ногу, і хлопчик спіткнувся і впав,
викликавши новий вибух веселощів. Але я вже поспішав йому назустріч
(товстий спробував схопити мене, але я ухилився) і, ледь хлопчик почав
підводитися, простягнув йому його підручник.
Він посміхнувся крізь сльози. Я теж посміхнувся йому.
- Філька-кілька!!! - раптом випалив він мені в обличчя, притискаючи
книгу до грудей. - Філька-кілька-простофілька!
Я сторопів. Я вже нічого не розумів, крім того, що мені треба
терміново вибратися з цього жахливого місця. Я повернувся і побіг до
дверей, готуючись відштовхувати тих, хто буде мені заважати. Але їх було
занадто багато. Мені не вдалося пробитися. Вони оточили мене з усіх
боків, штовхали, копали і щипали. Я не витримав і голосно заплакав, що
викликало у них тільки новий вибух радості. Можливо, через те, що сльози
заважали дивитися, мені здалося, що мене оточують зовсім не люди.
Навколо мене біснувалася зграя потворних, регочучих і кривляючихся мавп.
Хоча навіть мавпи, котрих мені показувала мама Лусія, так не
поводяться...
І тоді я зробив те, що мені раніше й на думку не спало б зробити. Я
кинувся з кулаками на товстого, бо зрозумів, що він тут головний. Так,
він явно був одним із найтупіших навіть серед них, але все одно
головний! Я не знаю, як таке можливо. Але мені не вдалося його вдарити.
Він просто відштовхнув мене обома руками, а в цей час позаду мене хтось
встав на карачки, і я впав. І тут же той, об кого я перечепився, заволав
«Куча-мала!!!» і гепнувся просто на мене. На нього повалився ще хтось, і
ще...
За кілька секунд я опинився під купою тіл, що борсалися. Жахлива
вага притиснула мене до підлоги, я ледь міг дихати. До того ж від них
смерділо, огидно смерділо потом і ще якоюсь гидотою - модифіковані люди
ніколи так не пахнуть. І вони продовжували несамовито волати і верещати.
- Тату Артуре! - крикнув я з останніх сил, але мій голос тонув у
цьому галасі. - Тати! Мами! Хто-небудь! Допоможіть!
І раптом все скінчилося! Я зрозумів, що лежу вже не на підлозі, а на
канапці у білій кімнаті. А поруч стояли тато Артур і тато Віктор. Це
було таке полегшення! У мене одразу висохли сльози. Але потім я знову
злякався і подивився на двері - раптом ті страшні гобліни вирвуться
звідти? Але замість старовинних дерев'яних дверей там були звичайні. І
тоді я остаточно заспокоївся.
- Все гаразд, Філіп, - сказав тато Артур і взяв мене за руку. - Їх
більше нема.
- Це був сон? - здогадався я.
- Так, - кивнув тато Віктор, а тато Артур додав: - Ця канапка -
генератор керованих сновидінь. Принцип дії схожий на системи віртуальної
реальності, але забезпечує глибше занурення.
І тут я відчув замість полегшення образу.
- Навіщо?! - вигукнув я, вириваючи у нього руку. - Навіщо ти це
зробив? Сьогодні ж моя річниця завершення інкубації! Ти обіцяв зробити
мені подарунок!
- Але тато Артур дійсно виконав твоє бажання, - заперечив тато
Віктор. - Ти ж хотів зустрітися з іншими дітьми? І ти з ними зустрівся.
- Хоч це і був сон, діти були найсправжнісінькі, - додав тато Артур.
- Те, що ти бачив - це справжні спогади... однієї людини, що народилася
до епохи безсмертя. Лише трохи відредаговані, з урахуванням різниці
імен.
- Ця людина - ти? - здогадався я.
- Ти розумний хлопчик, Філіп, - посміхнувся тато Артур. - І тому я
не сумнівався, що ти зрозумієш сенс мого подарунка. Ти більше не
сердишся?
Як я міг сердитися? Адже я бачив лише короткий сон, а для тата
Артура все це колись було реальністю! Мені стало так шкода його, що я
мало не заплакав знову. Я підхопився з кушетки і міцно його обійняв.
А потім я дійсно зрозумів сенс його подарунка. Адже раніше я думав,
що відсутність інших дітей - єдине, що погано в нашому світі. Але тільки
тепер я по-справжньому розумію, в якому чудовому, прекрасному світі я
живу!
PS. А завдання тата Артура я все-таки вирішив! Він сказав, що для
цього мені довелося винайти диференціальне числення, до якого математики
в давні часи не могли додуматися багато століть! Все-таки люди минулого
були зовсім дурні. А найсмішніше, що насправді я повинен був проходити
це числення тільки через два роки! Завдання, як я спочатку і думав,
повинно було вирішуватися простим скороченням старших ступенів. Але в
умовах виявилася друкарська помилка! Тато Артур спочатку здивувався, що
я так довго вирішую цю задачку, і перевірив умову ще раз. Але, знайшовши
помилку, він не сказав мені нічого, бо йому було цікаво, як я впораюся.
Все-таки хитрий він, тато Артур - якщо не брати до уваги той випадок з
Тосею, інші мої батьки поводяться більш прямо. Напевно, це тому, що він
народився у ХХ сторіччі. Але я все одно його люблю!
2006
Переклав Десафьянте делла Сомбра
Допомагав Ігор Тараненко
Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для:
Номер счета 7010141420
Код банка(Routing Number) 031100649
Банк Discover Bank
Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840
Постоянный адрес этой страницы: http://yun.complife.info/boy_u.txt