Юрій Нестеренко
Ухилянт
Повістка. Всередині все оніміло, а потім серце заколотилося
швидко-швидко. Але здавалося, що замість теплої крові воно розганяє по
венах рідкий азот. А в мозку в такт цим ударам вже билося
«ні-ні-ні-ні...» Стандартна реакція на погані новини. На дуже погані
новини. До того ж ще й несподівані. Дідько, я ж і справді зовсім забув,
що розпочався черговий призов. Робота займала двадцять п’ять годин на
добу - так принаймні здавалося - і, отримавши сигнал «Вхідна пошта», я
був упевнений, що це або якось пов'язано з нашим проєктом, або, в гіршому
випадку, ще один каталог спромігся обійти антирекламні фільтри. Але з
принтера виповзла повістка.
Я тричі перечитав казенно-байдужий текст - на якусь мить промайнула
надія, що це може бути дурний жарт приятелів, але ні, всі ідентифікаційні
знаки були на місці - потім зім'яв папірець і жбурнув його у кошик,
супроводивши його в останню путь довгою і хитромудрою лайкою. Колеги були
б неабияк здивовані, дізнавшись, що мені відомі подібні вирази.
І не лише вони.
- Вибачте, команду не розпізнано, - відповіла домашня система.
- Утилізувати сміття, - сказав я вже спокійно.
- Виконую.
Кошик зник у ніші в стіні та через кілька секунд повернувся назад,
ще нагрітий. Burn, baby, burn, як казали в якихось стародавніх
бойовиках... Яка повістка, ви про що? Я нічого не отримував. Мабуть, збій
у роботі пошти.
Тільки, зрозуміло, вони не такі вже й ідіоти, щоб заковтнути це
більше ніж один раз. Спочатку завжди приходить повістка поштою, а потім,
якщо призовник не реагує, вони з'являються особисто. У будь-якому разі,
раніше такого порядку дотримувалися неухильно, і між першою та другою
фазами міг пройти не один день. Однак, здається, до них вже дійшло,
наскільки нерозумно лякати здобич ні до чого не зобов'язуючими поштовими
повідомленнями. Я чув, що останнім часом вони все частіше з'являються
одразу, витягуючи нічого не підозрюючих призовників з ліжок у
передранкові години... Що ж, будемо вважати, що мені пощастило. Що варта
ще не чекає на мене за дверима. Але якщо й так, втрачати час не варто.
Я дізнався в мережі про погоду - звичайна осіння сльотава гидота, і
коли нарешті установки клімат-контролю доведуть до ладу? - поспіхом
одягнувся і влаштував у квартирі розгардіяш середнього ступеня,
витрушуючи ящики столу і шаф у пошуках готівки. Якщо за мене візьмуться
всерйоз, їм зовсім не важко буде заблокувати мої кредитки... На жаль,
готівки знайшлося зовсім небагато, та й та в єнах. Коли мені востаннє
потрібна була готівка - а було це, здається, років десять тому - якраз
був хороший курс єни... І тоді старі обмінні автомати ще стирчали на
кожному розі, а тепер з цим можуть виникнути проблеми. Нічого, в
крайньому випадку позичу у друзів.
За дверима, до мого великого полегшення, мене ніхто не чекав.
Засідки в під'їзді теж не виявилося. Отже, розраховують на мою
громадянську сумлінність. Ну-ну. Ні, звичайно, якби я знав, що країна в
небезпеці, і я останній, на кого вона може покластися... але ж це не так.
Країні цілком може послужити хтось інший. Можливо, не такий розумний,
зате той, хто не насолоджується надлишком більш цікавих занять.
Крокуючи до зупинки під дрібним дощем, я розмірковував, наскільки
небезпечно мені з'являтися у лабораторії. З одного боку, звичайно, це
цілком логічне місце, яке слід перевірити мисливцям. З іншого - я не був
там вже багато днів, оскільки вважаю за краще працювати в режимі
дистанційного доступу. І вони знають, що в наш час так поводяться багато
хто. Мабуть, вони не стануть заявлятися туди в першу чергу. А мені не
завадить безпосередньо переговорити з кимось із колег. Хтозна, що буде з
моїм дистанційним доступом найближчим часом.
Монорейка доставила мене майже до під'їзду інституту. Я із
задоволенням занурився з вуличної холоднечі у теплу прохідну, звично
провів карткою по щілині сканера, звично подумав, що треба, нарешті,
замінити цю архаїчну систему безпеки на дистанційне автоматичне
сканування біометрії, але ніяк не доходять руки - і, кинувши мокрий плащ
гардеробнику (теж, до речі, не найновішої моделі, але зі своїми
обов'язками справляється бездоганно, а що ще треба?), увійшов у ліфт.
Кабіна помчала мене крізь поверхи вниз, зупинившись на мінус восьмому.
Увійшовши до «передпокою», я окинув поглядом голограми колег. Усі,
звісно, були зайняті справою; Макс, Оля і Вадим щось гаряче обговорювали
- я бачив лише рух губ: вочевидь, загальну голосову трансляцію вони
вимкнули, щоб не заважати іншим. Серж, схрестивши руки на грудях a la
Наполеон - якщо, звичайно, уявити собі худого Наполеона зростом під два
метри - стояв перед оглядовим екраном, задумливо вивчаючи Полігон. За
бажанням, звісно, він мав змогу в вигляді віртуальної копії побродити й
всередині, але, схоже, такого бажання не відчував. Незатишне це місце,
навіть коли маєш справу лише з віртуальною проєкцією. Шістсот кельвінів,
сотня атмосфер... Проєктор Кирила залишався темним. Не інакше, спить без
задніх ніг. І важко його за це засуджувати - вчора, точніше, вже
сьогодні, коли о четвертій ночі я все ж вивалився з мережі, Кирило все ще
працював... У плоті був присутній тільки Валерка. Він, на відміну від
мене, волів перебувати ближче до місця подій і зазвичай днював і ночував
у лабораторії. Не знаю, коли востаннє його бачили вдома.
Ніби відчувши мій погляд, він обернувся і розплився в усмішці. Я, не
бажаючи відволікати інших, мовчки кивнув на двері до бокової кімнати, де
ми - у тих нечастих випадках, коли збиралися разом - влаштовували
чаювання. Тут же Валерка поставив своє ліжко-розкладачку; увійшовши
всередину, я побачив, що ліжко не прибране - вочевидь, гостей він
сьогодні не очікував. Кіберпокоївка нам за штатом не передбачена - все ж
таки у нас наукова установа, а не готель; теоретично, звісно, можна було
б провести її як додаткове обладнання за рахунок резервних фондів, і
коштує вона копійки, але Валерка швидше вдавиться, аніж дозволить
витрачати гроші лабораторії «на всілякі дурниці».
- Вітаю, Олеже, давно не бачилися в реалі, - Валерка по-діловому
пересунув стільці до круглого столу і повернувся до кухонного автомата. -
Чаю будеш?
- Не відмовлюся. Що нового за останні години?
- О, так ти ще не в курсі! А я думав, ти через це й примчав. Роберт
знайшов глюк! У нас там при мітозі в другому ланцюжку виходив
дельта-ізомер.
- Це замість бета?
- Ну! І в підсумку, природно, весь ланцюжок згортався до
свинособачої матері! Ми вже прогнали варіанти через інститутський кластер
і знайшли, як це виправити. Отримали аж три стійких комбінації й
запустили у бульйон. Найпростіша вже поділилася! Якраз перед твоїм
приходом.
- Це ще нічого не значить, - охолодив я його завзяття. - У нас вже
була культура, що витримала дванадцять розділень. А потім-таки щасливо
загнулася.
- Так це коли було! Ми ж тоді, вважай, навмання тикалися! Не те що
зараз, коли маємо працездатну модель. Якби ще більше було машинного
часу... Олеже, ти б поклопотавсь щодо збільшення квоти. Сам знаєш, які в
нас обсяги даних...
- Знаю, звісно, - зітхнув я. - І що мені скажуть, теж знаю. У нас в
інституті найпотужніший обчислювальний кластер у Східній Європі. І він і
так на третину завантажений нашими завданнями. Вони не можуть віддати
його нам у монопольне користування. Інші організації тижнями стоять у
черзі...
- Та чим вони займаються, ці інші?! - Валерка аж підскочив від
обурення. - Бозна-чим! А ми створюємо принципово нову, неорганічну форму
життя! Яка зможе існувати в умовах Венери! Вперше, між іншим, в історії!
- Венера - це, звичайно, чудово. Але деяких консерваторів за старою
звичкою цікавить Земля. До речі, пальму першості в області створення
неорганічного життя відстоюють комп'ютерники. Звичайно, комп'ютерні
програми - це не те що ми звикли називати життям, але вони також здатні
розвиватися, розмножуватися, активно взаємодіяти з середовищем...
- Олеже? - він знову сів на стілець, дивлячись мені в очі. - Ти
сьогодні якийсь пригнічений. Щось сталося?
- Сталося, - кивнув я. - Призивають мене.
- Куди? - він немов натрапив з розбігу на перешкоду і тому важко
міркував.
- А ти сам не знаєш, куди можуть призвати! «Почесний обов'язок перед
Батьківщиною...»
- Ні, ну зовсім очманіли! - Валерка обурено відкинувся на стільці. -
Вони що, не знають, чим ми тут займаємося?! Що ми у двох... в одному
кроці від перемоги? Що ти нам потрібен, хай їх чорт забере?
- Гадаю, всі вони знають, - пробурмотів я. - Вже ж особисті справи
призовників вони вивчають. Але вважають, що Венера може зачекати. Або що
ви впораєтеся без мене.
- Ну, в принципі, мабуть, впораємося, - підлабузництво ніколи не
входило до числа Валеркіних недоліків. - Особливо тепер, коли вже ясно,
що в цілому твоя модель працює. Але з тобою впоралися б швидше. І
взагалі, роботи ще сила-силенна! Культура клітин, що діляться, - це
добре, але нам на Венері не інфузорій розводити...
- Ох, Валер, не ятри душу...
- Валерка? - голосом Олі ожив динамік на стіні. «Чайна кімната» не
була обладнана голографічними проєкторами. - Ти чого там бурмотиш на весь
інститут? Проблеми якісь?
- Ще б пак проблеми! - вигукнув він у відповідь, перш ніж я встиг
завадити. - Олегу повістку прислали!
Ну ось. Тепер замість того, щоб займатися справою, всі будуть півдня
охати й обурюватися. Не терплю, коли людям псують робочий настрій, і
поготів не люблю робити це власноруч. Втім, все одно довелося б їм
сказати...
Я встав і вийшов у сусідню кімнату, де всі могли мене бачити.
Без зойків та обурень, звісно, не минулося.
- Косити треба було, - переконано говорив Серж, вимовляючи жаргонне
слово зі своєю неповторною аристократичною інтонацією. За інших обставин
я б вважав це кумедним. - Косити на комісії. Ти, з твоїм розумом, легко б
обвів їх навколо пальця. Не тільки людей, але й комп'ютери!
- Ага - використати мій розум для того, щоб довести, що він у мене
не працює, - посміхнувся я. - Ну і куди мені потім іти з такою довідкою -
в естрадні співаки?
При сучасному рівні медицини симулювати соматичну хворобу неможливо.
Залишаються тільки психічні. Самому Сержу пощастило - у нього знайшли
якусь рідкісну генетичну патологію, яка не створює перешкод у звичайному
житті, але фігурує у списку діагнозів, що дають категорію «обмежено
придатний». В екстремальних умовах, звичайно, можуть загребти і його, але
у мирний час йому нема чого боятися. Ну і, крім того, йому не можна мати
генетично рідних дітей, але це його, зрозуміло, не хвилює. Він збирається
стати одним з батьків першого венеріанського організму, що набагато
захопливіше.
- Чому саме у співаки? - не відступав Серж. - Іллю Шатова пам'ятаєш?
Він розіграв чудову істерію зі спорадичними припадками. І пречудово
працює за фахом.
- Угу, - кивнув я, - тільки не забувай, що його спеціальність -
мінералогія. Що він може накоїти у припадку? Набити пику польовому шпату?
А з чим працюємо ми? Ти уявляєш, яких монстрів я міг би наплодити, якби у
мене знесло дах?
- Тобі треба було піти у відпустку, - доповнив перелік втрачених
можливостей Вадим. - Скільки років вже не був? Ось і відсидівся б десь у
глушині без зв'язку, дзуськи б вони тебе знайшли...
- Та я геть забув про цей бісів призов! - вигукнув я. - Самі знаєте,
чим ми тут цілодобово зайняті. Я, правду кажучи, як пройшов комісію, так
і не згадував про це. Адже далеко не усіх беруть, хто визнаний придатним,
їм не потрібно стільки... Ну яка була ймовірність, що загребуть саме
мене?
- Може, ще не пізно оформити заднім числом? - запропонувала Оля. -
Переговорити з Аліною...
- А що може Аліна? - знизав плечима я. - Комп'ютери не обдуриш.
Нічого вони не дадуть зробити заднім числом, і число поміняти теж. Сам
свого часу систему тестував.
- Нну... - задумливо протягнув Макс, - теоретично зламати систему
можливо...
- Максиме, я цього не чув, - суворо сказав я. - Ти хочеш, щоб я
підштовхнув Аліну до державного злочину? Може, мені просто вийти на
вулицю і вбити першого-ліпшого? Адже кримінальників не призивають?
- Та ні, я ж кажу - теоретично, - похапцем знітився Макс.
- Олеже, ти тільки не ображайся, - це вже заговорив Ігор, - але,
можливо, оскільки це вже сталося, дивитися на речі позитивно? Зрештою, це
не така вже й трагедія. Це всього лише на два роки, і потім, тебе ж не
рядовим призивають. А служба, вона дисциплінує і все таке... школа життя,
як кажуть... у мене брат служив, і нічого, зовсім не дебілом
повернувся... зараз навіть зі сміхом згадує, байки розказує всілякі...
- Угу, - глянув я на нього. - Байки. Якби мене цікавили байки, я б
пішов до циркового училища на клоунський факультет.
- Гаразд, це все неконструктивно, - рішуче перебив Роберт. - А
конструктивно, Олеже, тобі просто зараз виїхати з міста. З відпусткою
фінт не пройде, вона оформляється мінімум за два тижні. Відрядження
виписувати теж немає сенсу - вони знатимуть, куди ти їдеш, і прихоплять
там. Але хто сказав, що ти не можеш працювати дистанційно з якогось дуже
віддаленого місця? Я тобі розповідав про мій будиночок у Карпатах? Від
прабабусі залишився. Цілковита глухомань, суцільне дев'ятнадцяте
століття. Там навіть електрика від генератора.
- А Мережа?
- Кабельної нема, доведеться через супутник. Канал, звісно, дещо
вужчий, аніж ти звик, але тут вже не до розкоші.
- Ну і що з того? Мене викриють на першому ж сеансі зв'язку з
лабораторією.
- Так а навіщо зв'язуватися безпосередньо? Налаштуєш собі VPN через
Tor, і через нього. Захочуть подивитися на результати твоєї роботи - будь
ласка, ось вони. А пересилати тобі повістки ми за законом не зобов'язані.
Самі вони можуть надсилати їх на твою мережеву адресу до посиніння, але,
поки ти особисто не підтвердиш отримання...
- Все це шито білими нитками.
- Зрозуміло. Але формально - не докопаєшся. Я вже просканував
юридичну базу.
- Гм... невже так просто?
- Ну так почесний обов'язок же! - реготнув Роберт. - Вони не можуть
полювати за тобою, як за кримінальним злочинцем, і записувати нас у
співучасники. Громадянські права таки ніхто не скасовував. Ти краще
скажи, ти машину так і не купив?
- А навіщо вона мені? У заторах стояти та з ремонтом морочитися?
Монорейка швидша й ефективніша.
- Ось і через те, що монорейка не скрізь прокладена. Гаразд,
зустрінемося у реалі, я тобі свою позичу. Тим паче у неї маршрут до
будиночка вже у комп'ютері.
- Дякую, Роберте! Так, ось ще що, колеги... мені, мабуть, готівка
знадобиться, а я боюся зі своєї картки в Мережу заходити. Якщо і не
заблокували ще, то відстежити можуть.
- Правильно боїшся, - кивнув Валерка. - Це вони запросто. Скільки
тобі, п'ять тисяч вистачить?
- Повинно вистачити. Не довічно ж мені сидіти на нелегальному
положенні...
Він підійшов до термінала і вставив картку. З принтера повільно
поповзла перша купюра. Через всі ці ступені захисту гроші завжди довго
друкувати, тому, поспішаючи покинути будинок, я не став цим займатися.
Кумедно - колись до високоякісних принтерів ставилися з підозрою саме
тому, що на них можна друкувати гроші! Та чому ж не робити це легально,
поєднавши функції підключеного до Мережі принтера і банкомату? Навіщо
утримувати дорогі фабрики та наворочені системи охорони? Втім, у минулому
взагалі було безліч усіляких дурниць...
Поки друкувалася готівка, я, нарешті, допив вже дещо охололий чай і
водночас переглянув останні результати. Так, здається, частинки пазла
нарешті склалися, як годиться. Цього разу у нас вийде життєздатна форма,
і через пару тижнів тестів можна буде переходити до багатоклітинних...
хоча, строго кажучи, термін «клітина» стосовно нашого дітища умовний... І
в найцікавішому місці я, бачте, повинен все кинути й губити два роки
бозна-нащо!
- Ну добре, - сказав я, з жалем піднімаючись і пхаючи в кишеню ще
теплі купюри. - Роберт має рацію, краще мені тут не затримуватися...
Отже, через пів години на «Вінерівській»?
- Угу, - кивнув Роберт. - Якщо десь по дорозі застрягну, я подзвоню.
Сам не дзвони, можуть вистежити.
- Так, зрозуміло... Друзі, дякую вам! Сподіваюся, через пару місяців
вся ця метушня завершиться...
У супроводі побажань удачі та обурених реплік на адресу ненажерливої
держави, я квапливо вийшов з лабораторії, а за кілька хвилин і з
інституту.
Саме вчасно, щоб розминутися із машиною, яка під'їхала до прохідної
й чия відомча приналежність не залишала сумнівів.
На щастя, поїзд підійшов, коли я був ще на останніх сходинках
ескалатора. Кількома стрибками подолавши решту відстані, я влетів у вагон
за секунду до закриття дверей. Нехай тепер спробують мене зловити,
зловтішно думав я, дивлячись на інститут, що швидко віддалявся крізь
прозорі стінки тунелю. Наступна станція - вузлова, і через пів години я
можу бути практично в будь-якій точці Києва - від Вишневого до Броварів.
Все ж, під'їжджаючи до станції «Вінерівська», я трохи нервував.
Абсолютно неймовірно, щоб вони з'ясували, куди я прямую, і чекали мене
тут (я уявляв собі чесні обличчя колег, які пояснюють пану офіцеру, що
вони, звичайно, спілкуються зі мною, але гадки не мають, де я фізично
перебуваю) - але, коли за вами полюють, в голову лізуть не тільки розумні
думки. Однак біля виходу зі станції мене ніхто не чекав - ані солдати,
ані Роберт. Натовп схлинув, потім знову поповз із виходів, немов фарш із
м'ясорубки - підійшов черговий поїзд; так повторилося ще тричі, перш ніж,
нарешті, поруч зі мною загальмувала смарагдово-зелена «Тойота».
- Вибач, затори, - Роберт відчинив двері, не чекаючи, поки це
зробить автоматика. - Ледве проскочив. На Новій Окружній взагалі
гвинтокрилами розтягують. Але за містом ситуація нормальна, - він кивнув
на навігаційний комп'ютер. - За пару годин будеш на місці. Ось, тримай
коди доступу, - він сунув мені картку. - І ось, - мені на долоню лягла
якась зазубрена залізяка, здається, навіть з плямами іржі. - Ключ, -
пояснив Роберт у відповідь на мій здивований погляд. - Від механічного
замка. Вставиш і повернеш. Я ж кажу, цей будинок - чисте середньовіччя.
Ну добре, щасти! Адресу і пароль для входу через Tor ми надішлемо.
Я подякував йому, заліз на місце водія і вдягнув окуляри. Перед
очима понад пейзажем одразу з'явилася схема маршруту, зведення погоди та
інша інформація від навігаційного комп'ютера. Я вимкнув все зайве, змінив
про всяк випадок колір корпусу на менш помітний (звичайно, на запит
поліційного сканера комп все одно чесно повідомить свій номер, але цей
запит ще треба надіслати) і дозволив автопілоту робити свою роботу.
«Тойота», набираючи швидкість, помчала по шосе - повз інститут імені
Вінера, повз комбінат синтетичної їжі, повз жулянські хмарочоси (три
кілометри шосе в цьому місці були колись смугою старого аеродрому, поки
місто не поглинуло його) і далі на південний захід. Я покопався у
музичному каталозі комп'ютера. З класики у Роберта знайшовся один лише
«Imagine Dragons» - ну що ж, теж непогано. Іноді приємно все ж
відволіктися від роботи й просто розслабитися під музику...
Хвилин через сорок бісова хмара, нарешті, скінчилася, і дрібні
крапельки, що повзли вгору по склу, миттєво висохли. Десь під
Коростишевом працювала одна з установок клімат-контролю - все ще у
тестовому режимі, накриваючи площу радіусом всього лише у півсотні
кілометрів. І скільки можна зволікати з цими тестами... Втім, я поспіхом
схаменувся, нема нічого простішого за завдання, що покладене не на тебе.
І взагалі, може, метеоінженери теж постраждали від призову? Цим же все
одно, кого гребти - було б в особовій справі записано «придатний»...
У прояснілому небі з'явилися різноколірні бабки гвинтокрилів.
Сьогодні їх було мало - все ж погода не тішить, а на невеликі відстані в
зоні дії кліматичної установки простіше дістатися на машині. Взагалі,
гвинтокрили - штука хороша, але неекономічна. І, відверто кажучи, не дуже
безпечна, за що я їх і не полюбляю. Не такі, звичайно, труни, як в
минулому, з яких навіть катапультуватися було не можна, але все ж таки.
Через кілька хвилин, кинувши погляд на екран заднього виду, я
помітив, що один з гвинтокрилів, що летів з боку Києва, щось аж надто
знизився над дорогою. Можливо, звісно, він збирався сісти в одному з
найближчих селищ... але ні, придорожні поселення віддалялися зі швидкістю
під двісті км/год, а гвинтокрил все не змінював курсу. І, немов
підтверджуючи мої найгірші підозри, на навігаційному комп'ютері «Тойоти»
замиготів і затирликав сигнал виклику. Мерзенний звук проривався навіть
крізь «Imagine Dragons».
Хтось телефонує Роберту, а він, віддаючи мені машину, забув
перевести дзвінки на свій особистий ві-фон? Сумнівно. І мені колеги
дзвонили б просто на ві-фон (номер якого відомий лише дуже небагатьом - з
іншим світом, включаючи офіційні структури, я вважаю за краще
спілкуватися електронною поштою). Отже... Дідько, як же вони мене
вирахували? Невже влаштували тотальне сканування номерів усіх машин, що
виїжджають з Києва, у пошуках тих з них, що належать моїм знайомим? От же
ж нема їм чим зайнятися! Стільки зусиль - щоб відправити мене служити,
наче більше нема кому...
Спокійно. Навіть якщо так, поки вони знають максимум те, що це
машина Роберта. Можливо, знають, що всередині точно не Роберт. Але не
знають, хто саме. Не відповідати. І не нервувати. Взагалі ніяк не
реагувати. Їхати, як їду. Принаймні, до якоїсь лісової дороги, куди можна
буде пірнути. А там, в крайньому випадку, кинути машину (Роберту її,
звичайно ж, зобов'язані повернути - точніше, дозволити їй самій
повернутися на автопілоті), піти через ліс і діставатися до місця на
попутках, благо грошей більш ніж достатньо. Я квапливо перекачав карту з
навігаційного компа у пам'ять свого ві-фона.
Але клятий гвинтокрил опускався дедалі нижче, маючи намір, здається,
сісти мені просто на дах. Цього він, звісно, не зробить, а вилізе у мене
перед носом, змушуючи зупинитися. Треба відриватися, поки не пізно.
Комп'ютер вів машину на крейсерській швидкості у 190. Я дав йому
команду розігнатися до гранично допустимих на даній ділянці 220. Той
підкорився, роздратовано попередивши мене, що обраний режим неощадливий.
(Роздратований тон, зрозуміло, був налаштуванням Роберта: за
замовчуванням комп'ютери роблять зауваження людям дуже ввічливо.
Настільки, що деяких ця нудотна ввічливість бісить.) Звичайно, для
гвинтокрила і 250 - не проблема, але мені потрібно було остаточно
переконатися, що ці типи пов'язалися саме за мною. На жаль, підтвердження
не змусило себе чекати: гвинтокрил теж збільшив швидкість.
Що ж, настав час брати управління на себе - порушувати правила
комп'ютер не буде. Я поклав руки на кермо, вимкнув автопілот і увімкнув
турбіну. Днище розсунулося, корпус змінив форму - тепер його аеродинаміка
працювала не на притискання до дороги, а, навпаки, на відрив. Потужні
компресори погнали повітря під днище і через заднє сопло. Привід на
колеса відключився, і на швидкості 230 вони плавно прибралися. Тепер я
мчав над дорогою на повітряній подушці й реактивній тязі. Ось це вже
зовсім неощадливо. У тому числі й тому, що комп'ютер тільки встигав
блимати червоним, списуючи з мого рахунку чергові штрафи за перевищення
швидкості. Чорт, не з мого, а з робертова... гаразд, потім віддам.
Головне - це єдиний шанс відірватися від гвинтокрила.
І мені це майже вдалося. На двохстах дев'яноста він почав
відставати. Машин на трасі було небагато, і я заздалегідь змінював смугу
руху, легко обганяючи законослухняних водіїв. Але перед Житомиром їхня
кількість зросла, а вже через саме місто мені годі було й намагатися
прорватися з такою швидкістю. Вихід був один — з'їхати з дороги.
Зрозуміло, це звичайна легкова машина, а не всюдихід, люз між днищем і
дорогою в режимі ковзання у неї зовсім невеликий, розрахований на рівну
швидкісну трасу, а не на стрибки над навколишніми канавами й ковдобами -
та начебто поле, що простягалося ліворуч, виглядало досить рівним. А якщо
чкурнути через поле, за ним, судячи з карти, сільська ґрунтівка, цілком
вільна у цей час.
Я перемкнув компресори на максимальний наддув подушки, дещо
втративши у швидкості, але вигравши ще десяток сантиметрів висоти, і,
плавно повертаючи кермо, проковзнув над бурим брудом, порослим зжухлою
травою. Машину кілька разів трусило, і комп'ютер попереджувально верещав,
коли люз між днищем і черговою купиною небезпечно скорочувався, але поки
що все це було у межах допустимого. Коли я перетнув уже дві третини поля,
радар вчасно засік у траві якесь нагромадження заліза - не інакше, врослі
в землю рештки трактора або комбайна, що іржавіють тут ще з тих часів,
коли їжу вирощували, а не синтезували. Я щасливо обігнув небезпечне
місце. Попереду вже маячила дорога, що вела до лісочка, а знесилений
гвинтокрил переслідувачів беззвучно гуркотів далеко позаду.
І тут просто перед носом машини з трави вискочила пташка! Досить
здорова - якась куріпка чи тетерук. Зіткнення з такою тушкою на швидкості
в триста км/год - задоволення вельми сумнівне для будь-якої машини. У
кращому випадку це вм'ятина, заляпані кров'ю і пір'ям скло, датчики й
сенсори. У гіршому, якщо її затягне у компресор (а це швидше за все) -
переламані лопатки турбіни й виведений з ладу двигун. Звісно, у мене не
було часу розмірковувати над усім цим - я це просто знав, і руки вже на
автоматі викручували кермо, намагаючись запобігти неминучому.
Якимось дивом мені все ж вдалося не розмазати цю тварюку по
радіатору. Але віраж виявився занадто крутим. Машину занесло, і тепер
вона ковзала над землею боком, не реагуючи на керування: рульова площина
над кормою стала марною. Проскочивши над дорогою, «Тойота» мчала боком
вперед на дерева. Я відчайдушно сподівався, що опір повітря все ж встигне
погасити бічну швидкість, але комп'ютер подав сигнал «Приготуватися до
катапультування!» І йому, звісно, було видніше.
За секунду до того, як машина врізалася бортом у березовий стовбур,
повністю знісши його і практично склавшись навпіл, потужний стусан під
зад вибив мене крізь розчинений дах. Реактивний двигун крісла припинив
роботу через кілька секунд; фррр! - розчинилися над головою легкі крила,
і навігаційний комп'ютер, який покинув машину разом зі мною, повів
новонароджений дельтаплан зі стометрової висоти назад до землі. Успішно
виконавши плавний віраж над верхівками дерев, він посадив мене неподалік
від того місця, де я розпочав свій політ.
Накрапав дрібний дощ; я знову був поза зоною дії кліматичної
установки. Від уламків «Тойоти», вже суцільно вкритих протипожежною
піною, мерзенно тягнуло спиртом, що витік з баків. Чорт, дві місячні
зарплати... та й перед Робертом незручно... А в десяти метрах від мене,
басовито стрекочучи, сідав гвинтокрил.
Я приречено дивився, як крокують до мене по бруду офіцер і солдати.
- Межиріцький Олег Андрійович?
Заперечувати цей факт було марно.
- Що ж це ви, Олеже Андрійовичу, - дорікнув мені офіцер майже
лагідно, - вам повістку надсилають, як свідомому громадянину, а ви...
Ганяйся тут за вами, ніби у нас інших справ нема...
У тому, що у нього є інші справи, я мав неабиякі сумніви.
- Я не свідомий, - сказав я вголос. - Я порушник швидкісного режиму
і винуватець ДТП.
- Це, звичайно, погано, - покивав офіцер, - і, вважаю, відповідні
штрафи вже зняті з вашого рахунку, але від обов'язку перед Батьківщиною
вас це не звільняє. Отже, прошу вас...
- Я не полечу на гвинтокрилі, - вперто вимовив я. - Нехай пришлють
машину.
- Тільки не кажіть мені, що боїтеся літати, - офіцер скривився, вже
не приховуючи роздратування. - Після всіх каскадерських витівок, які ви
нам тут продемонстрували... Що ви, як дитина, справді. Солідна ж людина,
доктор наук, почесний член... Ходімо. Ви ж чудово розумієте, що нічого
вже не зміните. Та й варта, певним чином, втомилася...
Я подивився на солдатів почесної варти, які понуро мокли під дощем у
своїх недолугих мундирах з еполетами. Здається, їм все це подобалося не
більше, аніж мені.
І, головне, він має рацію. Я дійсно нічого б не змінив, навіть якби
закон давав мені таке право. Менше за все я хочу повернення до
варварських часів минулого. Часів, коли світом правили владолюбні
нікчеми, параноїдальні тирани, ненаситні корупціонери та олігархи, і
просто недоумки, що спромоглися сподобатись неосвіченій юрбі. Мені, як і
будь-якій розсудливій людині, очевидно, що влада повинна належати
інтелектуалам. А те, що справжнім інтелектуалам вона абсолютно не
потрібна, бо у них є маса цікавіших занять - це лише позитивний побічний
ефект, що дає гарантію від нової тиранії.
Все це правда. Але, чорт забирай, до чого ж прикро, що в наступні
два роки президентом цієї країни доведеться бути саме мені!
2004
(переклад та адаптація - Ігор Тараненко, 2025)
Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для:
Номер счета 7010141420
Код банка(Routing Number) 031100649
Банк Discover Bank
Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840
Постоянный адрес этой страницы: http://yun.complife.info/draft_u.txt