Юрій Нестеренко

Телефон довіри

 

- А…алло, це телефон довіри?

- Слухаю вас.

- Я…розумієте, я хочу покінчити життя самогубством.

- Від вас дружина пішла?

- Як ви здогадалися?

- Бачте, ви ж не перший сюди телефонуєте.

- Т-так… так, звичайно, ви маєте рацію… Тобто, насправді, вона давно пішла, чотири роки вже

- І чого ж ви тільки тепер надумали?

- Розумієте, сьогодні мій день народження… Ну тобто був, тобто вчора – зараз вже по півночі…

- Без чверті два, якщо бути точним.

- Так. І ось сьогодні, тобто вчора, мені минуло сорок років…

- Мої вітання.

- Немає з чим тут вітати… Я весь вечір просто просидів на кухні. До мене навіть у гості ніхто не завітав

- Не звали, або не прийшли?

- Та нема кого мені звати! Жінка пішла, жодного нового знайомства з тої пори… якось не склалося… друзів взагалі теж немає… хіба з роботи когось? Якби мені там оці пики не остогидили жоден там, до речі, навіть не згадав, що у мене ювілей…

- Виходить, кар’єра у вас також не відбулася?

- Та яка до біса кар’єра? Висиджую там щоденно, без просвітку, з дев’ятої до шостої, а мене досі тримають за хлопчика у побігеньках! Ілля, зроби оце, Ілля, збігай туди… відксерь ці документи і віднеси Петру Єгоровичу… У Петра Єгоровича, між іншим, для цього секретарка є! Дурепа двадцятирічна з нашмінкованим писком… Мій начальник на чотири роки молодший за мене і «тикає» мені, а я йому – на «ви» і по-батькові…

- Ну гаразд. А що ви зробили, щоб це змінити?

- У якому сенсі, що зробив? Кажу ж, працюю там щоденно, немов…

- Я це зрозумів. Ви приходите на роботу, яку терпіти не можете – виправіть мене, якщо я помиляюсь…

- Ненавиджу!

- Ще б пак! Приходите і тупо висиджуєте від дзвоника до дзвоника, мріючи, щоб день нарешті скінчився. Жодної ініціативи, звичайно, не виказуєте, планами і перспективами не цікавитесь, будь-яке доручення сприймаєте як покарання, а не як можливість проявитися, не кажучи вже щодо виходу на керівництво із власними ідеями. Творчий підхід вам не притаманний. То що ж ви хочете? На мою думку, ставлення до вас як до працівника – цілком адекватне.

- Просто мені не пощастило з роботою.

- То у чому ж справа? Навколо тисячі професій. І мільйони робочих місць.

- Так, але… в сорок років якось запізно починати усе з початку.

- То що заважало вам подумати про це раніше?

- Ну, я не знаю… якось звик… сподівався, щось зміниться…

- Сподівалися, але сиділи склавши руки. Зрозуміло. Дружина вас тільки через це покинула, чи інші підстави теж були?

- Ну, і через це також… Чого ти, каже, спромігся, працюєш за копійки, підвищення і те попросити не здатний... інші щороку в тропіках відпочивають, а ми навіть дачу під Москвою не маємо… машина – старенький «жигуль», та й його розтрощити стало глузду…

- Розтрощили?

- Ну джип самісіньке поперед мене став, наче на місці прикипів, а я що зроблю? Так і влетів йому в зад… а даішнікам що, хто позаду, той і винний… ледве розплатився… А «жигуль» розбитий так і їсть іржа під вікнами, і не продати його, і полагодити немає на що, не кажучи вже за те, щоб новий придбати…

- Чотири роки?

- Майже п’ять наразі…

- І за весь цей час ви не тільки не спроміглися назбирати грошей на нову машину, але і не намагалися знайти більш оплачувану роботу? Та й за усі попередні роки теж…

- Ну, ви ж розумієте, у якій країні ми живемо!

- Знаю. Деякі мешканці цієї країни у сорок років спроміглися стати мільярдерами.

- Ага, а скількох у цей час було вбито?

- Серед кандидатів у мільярдери або серед людей, здатних заробити бодай на «Форд», пробачте, «Фокус»?

- Ну нема у мене хисту до бізнесу… не кожному дається.

- Зрозуміло. Отже, працювати під чужим керівництвом ви не вмієте, розпочати власну справу не здатні. Ну і які у вас дарування, в такому випадку?

- У якому розумінні?

- У безпосередньому. Хоч якісь дарування вам притаманні? Нехай навіть комерційно недоцільні?

- Н-ну… я не знаю…

- Можливо, ви вірші пишете?

- В інституті писав, потім покинув…

- Прочитайте щось.

- Ну, я вже не пам’ятаю… ну… ось, наприклад:

  Коли ходили ми з тобою

  Під повним місяцем нічною порою

  І північна зірка мала

  На тебе з неба позирала…

- Зрозуміло. Досить. Ну, щодо музики і живопису я вже і не питатиму… Отаке ви майбутній дружині писали?

- Н-ні… була інша дівчина, з моєї групи… я, правду кажучи, тоді так і не наважився їй освідчитися

- Зрозуміло. І під жодними зорями ви з нею також не ходили. А з майбутньою дружиною вас мабуть мама познайомила?

- От і ні! Ну тобто не зовсім… тітка.

- Отже, дружина вас покинула, тому що ви тюхтій без будь-яких помітних здібностей, ані у піднесених, ані у практичних галузях. Це все, або є ще підстави? Голомозина, смердить із роту або від ніг?

- Звідки ви…

- Досвід, Ілля, досвід. Розумієте, скільки таких історій я наслухався? Ну давайте, розповідайте вже остаточно. Якщо зателефонували, нема чого таїтися. Ви імпотент, авжеж?

- Ні! Ну тобто не зовсім… ОЦЕ я якраз можу, а ось діти у нас ніяк не виходило… Лікар дружині сказав – з її боку все гаразд…

- А що лікар сказав вам? Ви пройшли обстеження?

- Розумієте, я з дитинства страх як не люблю ходити по лікарях…

- Розумію. Знаєте, у чому ваша головна проблема, Ілля?

- У чому?

- У тому, що ви лузер. Класичний і безнадійний.

- Хто?

- Боже мій, ви і англійську не знаєте? Loser. На російську це слово зазвичай перекладають як «невдаха», але це цілком некоректний переклад, який демонструє, до речі, всю різницю між західним і російським менталітетом. «Лузер» походить від дієслова to lose «програвати». Той хто програв, завжди відає, що сам винний у власному програшу, і оточуючі це відають, і ставляться відповідно. І тому, до речі, західна людина, що програла, зберігає шанс здобути виграш у майбутньому. Але у росіян не так. «Невдаха» походить від слова «вдача». Росіяни в усьому звинувачують сліпий випадок, долю, фатум, обставини, близьких, далеких, роботу, природу, весь світ – але в жодному разі не себе самих! І замість того, щоб намагатися щось дійсно виправити, вони будуть плекати власну безладність, дудлити горілку і читати Достоєвського!

- Я не п’ю горілку! Ну хіба що трошки… коли на роботі щось відзначають і усім наливають…

- Але ж Достоєвського любите!

- Так, люблю!

- Авжеж! Адже він писав про таких, як ви. І до того ж так приємно відчувати себе інтелігентною людиною, не маючи за душею ані жодного реального досягнення. Та бачте у чому справа, Ілля. В XIX сторіччі ви були потрібні бодай Достоєвському. Сьогодні – взагалі анікому. Абсолютно. Ви – нуль. Нікчемство. Порожнє місце.

- І… це говорите мені ви? Співробітник телефону довіри? Я гадав…

- Ви гадали, що вас тут будуть втішати і відмовляти? Ви зателефонували, щоб почути солодку брехню замість правди? Дивне у вас уявлення про довіру. Звісно, і лікарі вас лякають через ту саму підставу. І, що найцікавіше, я ж не відкрив вам жодної таємниці. Ви ж зателефонували тому, що самі зрозуміли власну мізерність з усіх боків. Точніше кажучи, зрозуміли це ви з давніх-давен, але визнали тільки тоді, як вам упав сороковий рік. Ось, до речі, ще одне дурне паскудство у таких, як ви прив’язувати оцінки власного життя до круглих дат. Ну який сенс у цих числах, круглих лише тому, що на руках у нас десять пальців? Якщо людина нічого не варта у віці тридцять дев’ять років одинадцять місяців двадцять днів – то невже треба чекати ще десять днів, щоб визнати його життя цілковитою поразкою? Невже за ці дні щось стане інакшим? Ви ж самі сказали – вам вже запізно розпочинати життя з початку. Не можу з цим не погодитися.

- І що, ви гадаєте… мені насправді варто… ну…

- Саме з цього ви розпочали бесіду, чи не так? Проте, ні, не так. У вас кишка слабка навіть для цього. Справжні самогубці нікому не телефонують серед ночі, навіть записки нечасто залишають – вони просто йдуть і роблять свою справу. А істеричні психопати і нікчеми, нездатні звернути на себе увагу нічим іншим, зчиняють гармидер на весь світ: «Ой, дивіться, дивіться, мені погано! Ой, жалуйте, втішайте мене, або я щось над собою зроблю!» Тільки нічого ви не зробите. Побалакавши зі мною, ви ляжете у своє самотнє ліжечко і до ранку будете тішитися жалем до себе самого, а вранці, потерпаючи від головного болю, знову поплентаєтеся до остогидлого офісу, щоб працювати там за директорську секретарку, яку ви ненавидите і вважаєте дешевою шльондрою тому, що вона ніколи не дасть такому як ви. Змалювати вам подальші перспективи, Ілля? Попереду у вас – анічогісінько, крім самотньої старості. Без родини, без друзів, без улюбленої справи. Без грошей, що вельми суттєво. І без шанованого здоров’я, зважаючи на ваше ставлення до медицини і відсутність сили волі, необхідної для підтримки себе в формі. І ви все це розумієте не гірше за мене. Але, незважаючи на все, не зробите те єдине, що має рацію, що ще можливо зробити. Тому що ви боягуз.

- А ось і зроблю! Зроблю, нехай вас чорт забере! І моя смерть буде на вашому сумлінні!

- Ну звичайно, на дзеркало нарікати – як це розумно і оригінально…

- Я вже заліз на стілець! Слухайте… я зрозумів, це така шокова психотерапія, так? Тепер ви скажете, що насправді не все настільки погано? Тільки кажіть вже швидше, бо я насправді стою на стільці із зашморгом на шиї

- Жодної психотерапії. Терапія у даному випадку безсила. Раджу вам перевірити міцність мотузки. Буде дуже прикро впасти і розтрощити собі куприк.

- Я зроблю це! Насправді зроблю! Рахую до трьох! Раз… Ну? Два-а-а… А, нехай воно усе під три чорти котиться! Три!

 

Гуркіт стільця, що впав, і майже одразу за ним короткий стук слухавки, що вдарилася об підлогу. Я знаю, це не інсценування. Я повільно кладу слухавку на важіль.

  Саме так, номер мого телефону лише одною цифрою відрізняється від телефону довіри. І я до біса не люблю, коли мене будять нічними дзвінками.

 

2008

 

(Переклад - Ігор Тараненко)