Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
Джордж Райт
Хлопчик, який не вірив у Санта Клауса
Зранку мела заметіль, але після полудня вона заспокоїлася, і лише
білий лапатий сніг повільно й урочисто опускався в нерухомому повітрі. У
центрі, напевно, все ще тривала передсвяткова метушня; машини, грузнучи й
буксуючи у свіжому снігу, під'їжджали до яскраво сяючих вітринами
крамниць, гуділи нетерплячі клаксони, грала музика, виблискували й
переморгувалися різнокольорові гірлянди, і обертові двері випускали все
нових задоволених покупців, що несли в красивих фірмових пакетах коробки
з подарунками... Але тут, на околиці, було дуже тихо і зовсім безлюдно.
Анжи, провалюючись у сніг майже по коліно, брела довгим провулком, куди
виходили головним чином замкнені ворота складів та глухі вищерблені стіни
старих цегляних будинків. Поступово сутеніло - наприкінці грудня темніє
рано - але дівчинка не думала повертати назад. Вона знала, що вдома її
ніхто не кинеться її шукати. Мати, як завжди, валяється на дивані й
дивиться по телевізору чергову мильну оперу. Поруч із нею - здоровенний
пакет із чипсами, куди вона періодично запускає товсті, лискучі від олії
пальці, а потім починає шумно жувати, кидаючи крихти на підлогу, на диван
і на свою засмальцьовану безрозмірну футболку, в якій постійно ходить
удома. Від цього заняття вона відволікається лише для того, щоб закурити
смердючу сигарету під час чергової рекламної паузи; потім вона довго
утробно кашляє, колихаючись усім своїм гладким тілом, каже «от лайно!» і
повертається до чипсів. На її товстому животі лежить пульт управління
телевізором. Коли мильна опера закінчується на одному з каналів, вона
перемикається на інший.
Батько й поготів завалиться додому біля опівночі, якщо не пізніше.
Усе залежить від того, наскільки вистачить грошей у нього і в його
приятелів. Єдина хороша сторона життя на допомогу - батькові вже не
вистачає на те, щоб самому напиватися так, як раніше. Але приятелі часто
його пригощають. Власне, через пияцтво батько і втратив роботу, хоча сам
він упевнений, що в усьому винен «цей бісів жид», управитель Райхман.
Приятелі, звісно, йому підтакують. Добре, якщо вони зуміли зібрати до
Різдва багато грошей, щоб як слід відірватися в барі. Тоді батько
приповзе додому зовсім ніякий і одразу завалиться спати. А якщо він у
свято не добере свою «норму», то прийде злий і буде битися. Зазвичай вони
билися з матір'ю, але перепадало і Анжиі. Спочатку дівчинка намагалася в
такі ночі ховатися під ліжко або в шафу, але батько, не знаходячи її
відразу, скаженів ще більше, і, коли він все ж таки добирався до її
притулку, їй перепадало втричі більше. Тож уже краще було смиренно
стерпіти кілька ляпасів, стоячи босоніж на холодній підлозі і повторюючи
«я більше не буду, татку». Що саме «не буду», Анжи не знала, та й він,
очевидно, теж. Йому лише важливо було виконати ритуал «виховання».
Так, найбільший подарунок до свята, на який могла розраховувати Анжи
- це що батько прийде занадто п'яний, щоб битися, і даватиме хропака до
середини наступного дня. Про те, щоб отримати на Різдво щось іще, хоч
найдешевшу іграшку, вона не сміла й помислити. Лише одного разу, коли
батьки, здавалося, перебували в гарному настрої, вона заїкнулася про це.
Навіть не у формі прохання - просто почала розповідати, що дарували її
однокласницям. Але мати, звісно, швидко зрозуміла натяк. «Викинь цю
дурницю з голови, дівчинко, - рявкнула вона, - ти що, не знаєш, що твого
батька виперли з роботи, і ми живемо на допомогу? Нам не вистачає на їжу
(мати вже тоді важила добре за двісті фунтів, а зараз підбиралася до
трьох сотень), а ти думаєш про різні цяцьки! Ти що, загордилася і уявила,
що ти бісова принцеса?»
Принцеса. Анжи побачила її в тому самому магазині в центрі. Звісно,
купити вона там не могла нічого, навіть склянку коли в буфеті на другому
поверсі. Зате там можна було повільно бродити годинами, роздивляючись
вітрини і полиці. Яких тільки іграшок там не було! Аж до електричних
автомобілів, у яких можна їздити, і маленьких дитячих мотоциклів - не
кажучи вже про крокуючих роботів-динозаврів і радіокеровані моделі
літаків. Але подивитися на хлопчачі іграшки було цікаво і не більше. Анжи
байдуже проходила повз секцію відеоігор і коробок із моделями для
склеювання, затримувалася біля плюшевих ведмедів, придумуючи їм імена
(справді, нерозумно ж усіх звати «Тедді»!) - а потім її серце солодко
завмирало. Вона вступала у відділ, що називався «Світ Барбі».
Тут були Барбі на будь-який лад і смак, усіх відтінків шкіри та
родів занять. У строгих ділових костюмах і легковажних пляжних уборах, у
вечірніх сукнях і джинсах, наречені й молоді мами, вчительки,
спортсменки, стюардеси, навіть русалка з хвостом і Барбі в інвалідному
візку...
Але найбільше Анжи подобалася Барбі-принцеса. У повітряній, білій
сукні, що немов би летить, з маленькою золотою короною на білявому
волоссі, вона здавалася втіленням усього того світлого й радісного, про
що Анжи годі було навіть мріяти. І все ж не мріяти вона не могла. Якби...
якби одного разу вона змогла вийти з магазину, притискаючи до грудей
заповітну коробку...
Але навіть просто стояти й дивитися на принцесу занадто довго було
небезпечно. Міг підійти магазинний охоронець і поцікавитися, чи все в
дівчинки гаразд і де її батьки. Анжи страшенно боялася, що її заберуть у
поліцію; вона була впевнена, що в цьому разі батько або приб'є її на
смерть, або покалічить. Одного разу їй вдалося переконати охоронця, що у
неї все чудово, і відтоді вона уникала зупинятися перед вітриною надто
надовго. Вона намагалася запам'ятати, як виглядає принцеса, а потім іти й
утримувати цей образ перед очима...
- Дівчинко, агов, дівчинко!
Анжи злякано здригнулася: їй здалося, що це знову охоронець. Але
вона одразу прокинулася від своїх мрій і зрозуміла, що стоїть посеред
занесеного снігом провулка. А до неї звертається Санта Клаус, який виник
немов із нізвідки. У припорошеній снігом червоній куртці з білою
облямівкою, червоній шапці з білим помпоном, червоних штанях, чобітках і
рукавицях. Обличчя в нього було теж червоне (хоча, звісно, не таке, як
одяг), з густою білою бородою, а на плечі він тримав мішок - зрозуміло,
червоний, і явно не порожній.
- Хо-хо-хо, - сказав Санта Клаус, широко посміхаючись у білі вуса, -
вітаю, дівчинко! З Різдвом! Що ж ти зніяковіла? Невже не впізнаєш мене?
- Вибачте, - тихо сказала Анжи, - я вас раніше не бачила.
- Ти що ж, - білі брови здивовано насупилися, - не віриш у Санта
Клауса?
- Мама каже, що Санта - це... - «це все бісова нісенітниця», мало не
не вирвалася в Анжи точна цитата. - Що його не буває, - закінчила вона.
- Хо-хо-хо! - брови поповзли вище. - А хто ж тоді я, по-твоєму?
- Не знаю, - пробурмотіла Анжи ще тихіше. - До нас у клас одного
разу приходив Санта Клаус. А Брік, він у нас найбільший хуліган,
приловчився і смикнув його за бороду. А вона виявилася на резинці.
- Ну, я-то справжнісінький, - рішуче заперечив Санта. - І борода у
мене справжня. Не віриш - можеш помацати, - він навіть нагнувся, щоб їй
було зручніше.
Анжи несміливо зробила крок уперед, потім ще раз, і обережно
торкнулася бороди. Санта лише заохочувально посміхався, і вона злегка
потягнула. Осмілівши, потягнула сильніше, і нарешті, обмираючи від
власної нахабності, різко смикнула.
- Хо-хо-хо! - вигукнув Санта голосніше й уривчастіше, ніж раніше. -
Ну ти й сильна! А тепер віриш?
- Ти дійсно справжній? - прошепотіла дівчинка.
- Ну а я про що тобі кажу?
Анжи відчула, як на очі навертаються сльози - радості й образи
одночасно.
- Що ж ти... раніше... не приходи-и-и-ив...
- Ну, ну, ну, ну, - Санта зняв із неї шапку і заспокійливо погладив
по голові. - Не треба плакати. Ти маєш рацію, я винен, що не приходив
раніше. Але, бачиш, у світі стільки дітей, і всім треба роздати
подарунки! Не вистачає часу, доводиться покладатися на помічників, а вони
іноді підводять. Зате дивись, що я приніс тобі зараз!
Він зняв із плеча мішок і деякий час зі змовницьким виглядом
копирсався всередині. А потім підморгнув Анжиі й витягнув на світло...
- Барбі-принцеса!
- Барбі-принцеса, - підтвердив Санта, вручаючи дівчинці коробку з
лялькою.
- Вона тепер моя? Назавжди? - Анжиа не могла повірити своєму щастю.
- Звичайно, назавжди. Де ж ти бачила, щоб подарунки дарували не
назавжди?
- Спасибі, милий, любий Санто! - вона спробувала його обійняти, не
випускаючи ляльку.
- І це ще не все! - перервав він її виливи. - Адже я заборгував тобі
подарунки за сім років...
«За вісім», - могла б поправити Анжи, але не наважилася.
... - ось зараз ти їх усі й отримаєш. Тільки вони залишилися в мене
в санях. А заразом подивишся моїх оленів і зможеш їх погодувати! Хочеш?
- Звичайно, хочу! - дівчинка застрибала від захоплення.
- Тоді йдемо! - він повернувся і покрокував сніжною цілиною
провулка. Анжи кинулася слідом, намагаючись потрапляти в його великі
сліди.
Не доходячи до виходу на вулицю, він звернув у якийсь вузький лаз
між парканами, і досить довго дівчинка не бачила нічого, крім бетонних
стін по краях і широкої червоної спини з мішком попереду. Потім паркани
скінчилися, і вони вийшли до невеликого яру, по дну якого влітку протікав
струмок, але зараз там лежав лише глибокий сніг. На іншому боці яру в
темряві, що згущувалася, застигли чорно-білі дерева. Анжи зрозуміла, що
вони вийшли до межі міста, до якої впритул підступав ліс.
Санта почав рішуче спускатися в яр, і дівчинці довелося піти за ним.
Спуститися було не складно, але, коли довелося дертися вгору, вона
захекалася, і їй стало жарко навіть у її старій курточці, яка була їй уже
затісна. Санта лише кинув короткий погляд через плече і продовжував
швидко крокувати по снігу між деревами.
- Далеко ще? - жалібно запитала Анжи, ледь встигаючи за ним.
- Ні, - відповів він, не обертаючись, - уже майже поруч.
- Темно вже, - невпевнено промовила дівчинка.
- Ти що ж це - темряви боїшся? - він знову глянув на неї. - Ах ти
маленька боягузка! Але ж я літаю в темряві всю різдвяну ніч! Ми з тобою
теж можемо зробити кілька кіл над містом!
- Правда? - сумніви Анжи знову відступили.
- Звичайно. Можливо, я навіть трохи дозволю тобі покерувати оленями.
Тим часом вони вже заглибилися в ліс настільки, що навіть удень не
побачили б звідси його межі; у темряві ж і зовсім здавалося, що він
тягнеться на всі боки на незліченні милі.
- А навіщо ти... залишив сани... так далеко? - запитала дівчинка,
важко дихаючи.
- Ну ми ж не хочемо, щоб на них випадково натрапила чужа людина і
забрала собі всі подарунки? Ну ось, майже прийшли. Он та галявина.
Галявину оточував високий ламкий чагарник. Санта з хрускотом
прокладав шлях, а дівчинка йшла за ним, передчуваючи, як зараз побачить
чарівні сани й оленя Рудольфа. Раптово Санта зупинився, і Анжи мало не не
врізалася в нього.
Галявина була порожня і вкрита незайманим снігом.
- А... де ж сани? - пролепетала дівчинка.
- Зараз під'їдуть. Ти поки що роздягайся.
- Що? - оторопіла Анжи.
- Роздягайся. Тобі ж спекотно.
Вона й справді спітніла і тепер охоче зняла з себе куртку. Санта
простягнув руку в рукавиці й забрав її верхній одяг.
- Далі, - скомандував він.
- Що? - дівчинка знову відчула страх і мимоволі притиснула до себе
коробку з принцесою.
- Все! - голос Санти став хрипким і різким. - Ти повинна зняти з
себе все!
- Але... - Анжи позадкувала, - я не хочу...
- А ляльку хочеш?! Ляльку, значить, хочеш, невдячне погане
дівчисько?!
- Заберіть, - Анжи виставила коробку перед собою, продовжуючи
задкувати. - Заберіть її, тільки дозвольте мені піти!
- Хорошим дівчаткам Санта Клаус дарує подарунки, - процідив рот, що
вишкірився, - а зараз ти дізнаєшся, що він робить із поганими дівчатками.
- Допоможіть! - закричала Анжи, повертаючись, щоб бігти. Грубі руки
схопили її та жбурнули в сніг.
- Це напевно він, - федеральний агент Даглас ще раз подивився в бік
галявини, де бригада з криміналістичної лабораторії вже закінчувала свою
роботу. Неподалік переминалися на холоді санітари з ношами, чекаючи
команди забрати тіло. - Різдвяний М'ясник, він же Сніговик. Дідько, ми
ловимо цього сучого сина вже третій рік, і все марно. Ну, може, хоч тепер
він дасть нам зачіпку.
- Ви впевнені, сер? - стажер Джон Рокстон підняв комір форменої
куртки і засунув руки в кишені: йому теж було холодно. І він не був
упевнений, що винуватий у цьому лише мороз, а не враження від побаченого.
Все-таки підручники і фотографії - це одне, а коли вперше бачиш таке на
власні очі... - Хтозна в кого з місцевих хлопців могло зірвати дах...
- Місцевий навряд чи повів би жертву так далеко в ліс, - заперечив
Даглас. - Підвалів і порожніх складів вистачає і в місті. Але Сніговику
потрібен сніг. Багато снігу просто неба. І всі інші деталі… Бувають,
звісно, імітатори чужого почерку. Але справа Різдвяного М'ясника не
висвітлювалася широко в пресі. Тільки місцеві ЗМІ, та й то глухо. Він
виродок, але він не дурний, аж ніяк не дурний. Вибирає вдалий час, коли
всі редактори надають перевагу веселим і зворушливо-сльозливим
матеріалам, а не кривавим жахам. Американці не люблять, коли їм псують
свята. А оскільки після Нового року вбивства припиняються, тема втрачає
актуальність. До наступного Різдва.
Риплячи черевиками по снігу, підійшов шеф міської поліції з
планшеткою в руці. Його фізіономія була буркотливо-скептичною, як завжди
під час спілкування з федералами. Даглас намагався не подати вигляду і
діловитим тоном поцікавився:
- Ну що, особу встановили?
- Так, - кивнув той. Планшетку він тримав перед собою, але не
заглядав у неї. - Анжеліка. Анжеліка Лоренс, 9 років. Зникла два дні
тому. Із, як це кажуть, проблемної сім'ї. Батько - алкоголік, мати не
набагато краща, сидять на допомозі... типовий білий непотріб. Вони навіть
не поворушилися заявити про зникнення дочки. Дівчинка ходила до школи,
але зараз канікули… нам пощастило, що на неї натрапили перш, ніж усе тут
остаточно замело.
- Отож, - звернувся Даглас до стажера, - типова жертва Сніговика.
Найчастіше це діти, у яких проблеми вдома або в школі. Власне, це не
дивно. Хто ще буде у святкові дні гуляти на самоті, замість того, щоб
веселитися в компанії рідних і друзів?
- Не скажіть, - заперечив стажер, - я в дитинстві любив вештатися
сам. І не тому, що в мене були проблеми зі спілкуванням. Просто так краще
думається.
- Бувають, звісно, винятки, - погодився Даглас. - Із восьми, на
сьогодні, жертв дві - з цілком благополучних сімей і не мали проблем з
однолітками.
- Відомих нам, - уточнив стажист.
- Що?
- Вісім - це тільки відомі нам, сер. Ми не знаємо, скільки ще їх
може лежати десь під снігом.
- Чудово, синку, дивишся в корінь. Проте, навряд чи їх набагато
більше. Виходячи з почерку, у нього просто не вистачило б часу... Єдина
можливість - якщо він почав вбивати не два роки тому, а раніше. Ти встиг
прочитати в машині матеріали?
- Так, сер, - Джон розумів, що Даглас перевіряє його, і почав
розповідати чітко і безпристрасно, як на іспиті: - Вбивства починаються
перед Різдвом і закінчуються не пізніше Нового року. В якості місця
найчастіше обирає нове місто - не настільки маленьке, щоб кожна нова
людина або машина впадали в око, але й не настільки велике, щоб важко
було знайти відкрите відокремлене місце. Іноді здійснює два вбивства в
одному місті - імовірно, якщо впевнений, що зникнення першої із жертв не
спричинило переполоху. Жертви - завжди білі, від семи до одинадцяти
років. Стать для нього значення не має. Він заводить жертву в якесь глухе
місце, де багато снігу. Зважаючи на все, діти йдуть із ним добровільно.
Потім він змушує жертву повністю роздягнутися і роззутися, зв'язує їй
руки і, ймовірно, заклеює рот. У такому вигляді водить жертву туди-сюди
по снігу і валяє в заметах - довго, щонайменше півгодини. Очевидно, його
це збуджує. Потім ґвалтує. Потім вбиває, завдаючи близько дюжини ударів
ножем. Точне число і місця ударів варіюються. Жодних написів чи інших
«візитних карток» не залишає. Одяг і всі речі жертви забирає із собою.
- Усе збігається, чи не так? - кивнув Даглас шефу поліції.
- Точно, - підтвердив той. - Мабуть, цей виродок ще й фетишист.
- Сучасна психіатрія відносить до фетишистів значну частку садистів,
- зауважив Рокстон. - Усіх, для кого важливі не просто страждання у
принципі, а й конкретні атрибути. Такі, наприклад, як сніг або кров
жертви. Але я не впевнений, що речі він забирає з тих самих міркувань.
Можливо, просто з побоювання, що ми знайдемо на них якісь його сліди.
Адже він дуже обережний. У нас досі немає даних за групами крові та
сперми.
- Він що ж, робить це в презервативі? - здивувався шеф поліції.
- Саме так, або, можливо, взагалі використовує фалоімітатор. У вас у
місті можна купити таку річ?
- У нас благопристойне місто, містере, а не який-небудь Нью-Йорк, -
образився шеф поліції.
- Найімовірніше, він возить усе, що йому потрібно, із собою,
уникаючи зайвий раз світитися в місцевих магазинах, - примирливо зауважив
Даглас.
- Між іншим, чому обов'язково він? - примружився шеф поліції. - Вам
не спадало на думку, що цей клятий імітатор може використовувати і жінка?
Федерали подивилися на нього з повагою, незважаючи на тон.
- Ми розглядали таку версію, - підтвердив старший із них. - На її
користь говорить і той факт, як легко злочинцю вдається заманювати дітей.
Зараз серійні вбивці часто сиплються на розумних дітлахах, які,
пам'ятаючи настанови дорослих, не тільки відмовляються йти з маніяком, а
й одразу ж біжать додому або до найближчого поліціянта, щоб розповісти
прикмети нехорошого дядька, який вабив їх цукеркою. У Сніговика не було
жодного такого проколу. Але на жаль - багато дорослих за давнім звичаєм
застерігають дітей саме від нехороших дядьків, випускаючи з уваги тіток.
І все ж навряд це жінка. Ви ж бачили сліди, шефе. Розмір взуття аж ніяк
не жіночий. Звісно, можна носити на кілька розмірів більше, щоб збити нас
з пантелику, але жінка в таких чоботях ризикує привернути зайву увагу, а
тікати їй, у разі чого, буде важко. До того ж його вага - близько двохсот
двадцяти фунтів, і сила ударів теж неабияка. Усе це, звісно, не доказ,
але суттєві аргументи проти.
Шеф поліції роздратовано знизав плечима, можливо, збираючись сказати
щось на кшталт «якщо ви такі розумні, чому клятий псих ще на волі?» Але
тут підійшов начальник криміналістів.
- Ми майже закінчили, - оголосив він, - я наказав хлопцям вантажити
тіло в машину.
- Уже є що-небудь цікаве? - запитав Даглас.
- У лабораторії буде видно, - знизав плечима експерт. - Поки що все
як завжди. Ніяких відірваних ґудзиків, клаптиків одягу тощо. Дівчинка
давно не стригла нігті, може, вдасться що-небудь знайти, але надії мало.
Стандартна схема: спочатку жертва занадто налякана і покірно виконує всі
накази маніяка, сподіваючись купити цим життя. А коли розуміє, що
втрачати їй уже нічого, то вже зв'язана і нічого не може вдіяти. Мотузку
він, звісно, знову забрав із собою, і скотч, яким заклеював рот, теж.
- Оце так... Гаразд, Джоне, - обернувся Даглас до стажера, - йдемо в
машину.
- Холодна погода з частими снігопадами, зважаючи з усього,
протримається по всій Новій Англії до кінця тижня. Можливі затримки
авіарейсів і поїздів, а також замети на дорогах. Тож ми б рекомендували
вам утриматися від подорожей найближчими днями, якщо, звісно, ви не
хочете зустрічати Новий рік у дорозі...
Ніколас вилаявся і вимкнув приймач. Нікому не можна вірити, зовсім
нікому. Усі, зрештою, обдурять і зрадять. Навіть сніг, який завжди був
йому другом і приносив стільки задоволення, і той обернувся проти нього.
Звичайною його тактикою було обирати нове місто без жодної системи,
головне - подалі від попереднього. Але цього разу він ось уже два дні
змушений плентатися від одного снігового замету до іншого, і проїхав геть
мало. Якщо продовжувати в тому ж дусі, навіть його джип підвищеної
прохідності, того й дивись, загрузне вщент просто посеред пустельного
шосе. До того ж він втратив уже занадто багато часу. У новому місті ж
потрібно спочатку провести розвідку, відшукати відповідне місце і
продумати аварійні варіанти... чорт, він не може втрачати черговий день!
Новий рік на носі, а хто коли-небудь бачив Санта Клауса після Нового
року? Летючі олені йому б зараз і справді дуже не завадили… Напевно, не
варто було так поспішно тікати з Грінвуда. Це дівчисько могли не шукати
до весни, батькам було на неї наплювати… Але інтуїція погнала його
вперед, а своїй інтуїції він звик довіряти. Можливо, вся справа в тому,
що він завів її в ліс недостатньо далеко. Але сніг був глибокий, а
дівчинка на вигляд зовсім квола, вона б вибилася з сил завчасно...
Недарма в класі її всі шпиняли. Вона, звісно, розповіла про це доброму
Санті. Коли він бачив, що вони достатньо зламані, щоб не наважитися
кричати - хоча й обирав такі місця, де їхній крик навряд чи могли почути,
але обережність ніколи не шкодить - він завжди розклеював їм рота і
змушував розповідати про себе. Диплом дитячого психолога - корисна річ,
але теоретична наука мертва без постійного підтвердження практикою.
Звичайні серійні вбивці з кожною новою жертвою все ближче до викриття, а
він щоразу дізнається про свою здобич все більше і стає все менш
вразливим. Та й яка насолода дивитися і слухати, як вони стоять, голі й
безпорадні, по коліно в снігу, тремтячи від холоду і страху, і
жалюгідними зірваними голосками белькочуть про своє нещасне життя!.. Лише
спогад про це викликав настільки швидкий і твердий відклик у штанях, що
хотілося просто зараз зупинити машину і запустити туди руку. Але ні, ні,
не час… попереду ще довгі місяці, коли єдиним джерелом насолоди для нього
будуть ці спогади, не варто розтрачувати їхню гостроту зараз...
Усе ж Ніколас зупинив джип. Попереду показалася розвилка - саме час
визначитися з координатами та подальшими планами. Він витягнув із
бардачка карту, розстелив її над панеллю приладів. Так, якщо він поверне
зараз праворуч, то лише за п'ять миль звідси буде Малькольмтаун. 16 тисяч
жителів. І серед них, звісно, знайдеться достатньо поганих хлопчиків і
дівчаток.
- Ну, що там у лабораторії? - поцікавився Даглас, коли Рокстон
поклав слухавку. Вони сиділи в кабінеті Дагласа, і за вікном струменіла
біла завіса хуртовини.
- Хороші новини, сер. Між нігтем і задиркою на середньому пальці
правої руки знайшли волосинку. Точніше, обривок волосини. Білого кольору.
Зараз вони в нього вчепляться і витягнуть усе, що можна, - Джон зробив
паузу і додав: - Хоча мені здається, це не те, що вони думають. По-моєму,
я знаю, хто це.
- І хто ж?
- Санта Клаус.
Даглас голосно пирснув, але потім зрозумів, що стажер не жартує.
- Ти хочеш сказати - хлопець у костюмі Санта Клауса?
- Звісно. Взагалі ця думка промайнула в мене ще вранці, коли ми
оглядали місце злочину. Кров і сніг, червоний і білий. Кольори Санта
Клауса.
- Своєрідна асоціація, - усміхнувся Даглас.
- По правді кажучи, у дитинстві я боявся Санта Клауса, - зізнався
Джон трохи збентежено.
- Боявся? Чому?
- Мені зовсім не подобалася ідея, що якийсь дивний тип може влізти
до мене через димар, поки я сплю, - вимовив Рокстон з посмішкою, а потім
заговорив більш серйозно: - А чому люди бояться привидів? Адже зовсім не
тому, що вони злісні або здатні заподіяти реальну шкоду. Згідно з
більшістю легенд, від привида шкоди не більше, ніж від голограми. І тим
не менш, дев'ять десятих людей заволали б від жаху, навіть побачивши
привид власної любимої матусі. Так чому? Просто тому, що це щось
потойбічне. Надприродне. І потойбічний жах сильніший за будь-який
матеріалістичний страх. Санта - з тієї ж серії, і потрібно запитувати не
чому його боявся я, а чому його не бояться інші...
- Гаразд, екскурси в психологію зачекають, - нетерпляче перебив
Даглас. - Справді, версія із Сантою пояснює, чому він так легко заманює
дітей. І людина в такому костюмі в цю пору року не викликає підозри в
дорослих, не кажучи вже про те, що вся ця атрибутика добре маскує
справжню зовнішність. Які в нас ще аргументи?
- Спочатку я подумав, що червоне й біле справді може бути його
фетишем. А потім зрозумів, що це ще й дуже зручно. На його костюмі не
видно крові, принаймні здалеку. А речі він, очевидно, ховає в мішок із
подарунками. Роль Санти настільки ідеальна для маніяка, який вбиває
дітей, що я просто дивуюся, чому ми не зіткнулися з таким раніше.
- Тому що у цієї ролі є один великий недолік - з точки зору маніяка,
звісно. Вона актуальна лише кілька днів на рік. А маніяком, навіть
найрозумнішим, керує не розум, а його пристрасть. Він може сто разів
сказати собі, що розумно дочекатися Різдва, але якщо йому закортить у
липні, він буде вбивати в липні. У нашого хлопця, мабуть, величезна для
такої публіки сила волі... або його збуджує саме різдвяна атрибутика. А
ти молодець, стажере. Чорт, мені слід було подумати про це раніше! Але,
мабуть, у дитинстві мені занадто довго морочили голову добрим Сантою...
Отже, по-твоєму, те, що вивчають зараз у лабораторії - не справжнє
волосся, а синтетичне волокно.
- Так. Що навряд чи виявиться для нас корисним. У кращому разі
визначимо компанію-виробника волокна, але купувати його можуть для різних
цілей по всій країні...
- Тоді повернемося до вихідного завдання: де він може бути зараз.
Твої припущення, стажере.
Рокстон зрозумів, що це знову перевірка його професіоналізму. Він
встав і підійшов до дошки на стіні, де була прикноплена карта Нової
Англії.
- Нових зникнень у Грінвуді не виявлено. Місцева поліція та вчителі
вже обдзвонили всіх батьків, які мають білих дітей відповідного віку.
Отже, з міста він виїхав. Теоретично за дві доби він міг опинитися в
будь-якому районі країни і навіть світу. На практиці він, очевидно, як і
раніше, обмежиться тими районами, де лежить сніг. Він міг дістатися до
аеропорту, але рейси зараз скасовують пачками через снігопади. У нього
лише один тиждень на рік, щоб зловити свій кайф, і він не стане
ризикувати провести його в залі очікування. Можу також припустити, що він
узагалі уникає літати, щоб його ім'я не зберігалося в списках пасажирів..
Отже, їде на машині. Вона у нього напевно підвищеної прохідності, але в
таких погодних умовах цього вистачає тільки щоб не загрузнути. Ми знаємо,
що сучий син дуже обережний і, напевно, не буде гнати без нагальної
потреби. Отже, навряд чи він робить у середньому понад двадцять миль на
годину. І навряд чи їде в темний час доби. Це дає йому близько восьми
годин на день. Разом - максимум 320 миль за два дні. На сході його
обмежує океан, на півдні - відлига. Він усе ще десь тут, - Джон обвів
овал на карті.
- Усе правильно, - усміхнувся Даглас, - у будь-якому з десятків міст
усередині цієї області. І ми навіть не можемо поставити їх усі на вуха,
оголосивши там облаву на Санта Клаусів. Доказів у нас немає, тож ми
виявимося винуватими, бо сіяли паніку і завдали моральної травми дітям.
Пам'ятаєш учителя, якого звільнили за те, що він сказав своєму класу, що
Санта Клауса не існує? У які часи ми живемо, а, Джоне? Колись це була
земля вільних і сміливих. А зараз - земля адвокатів у справах про
моральні травми, дифамації та дискримінації. Часом я не розумію, хто
виграв холодну війну. Якщо ми, то чому ми боїмося називати речі власними
іменами...
Задзвонив телефон. Даглас узяв слухавку. Почуте, зважаючи на все,
потішило його помітно більше, ніж попередні міркування.
- Схоже, Джоне, ти маєш рацію в головному, але помилився в
частковостях, - сказав він, закінчивши розмову. - Це не синтетика. Це
людське волосся, причому з бороди або вусів. І воно фарбоване.
Оригінальний колір - темний, але не чорний.
- Це означає... у нього справжня борода! - вигукнув Рокстон. - Може,
цей псих і справді уявив себе Санта Клаусом.
- Ти ж розумієш, яка це чудова новина, хлопче?
- Звичайно, сер. У наш час не так часто можна зустріти у звичайному
життя чоловіка з бородою, як у Санти, темною чи ні. І її не можна
відростити за один день. Отже, багато хто знає його в такому вигляді...
Якщо він не сивий, скільки йому років?
- Близько сорока п'яти. Навіть дивно, що він почав вбивати лише
кілька років тому... якщо, звісно, нам і справді відомі всі жертви. Утім,
у маніяків дах не обов'язково їде в молодому віці. Або ж раніше йому
вистачало фантазій і порнографії. Ще ми тепер знаємо, що він білий, хоча
це не дивно. Навіть у нинішні часи чорні Санти - ще екзотика. Судячи з
усього, він не курить і взагалі веде досить здоровий спосіб життя... не
враховуючи його головного захоплення, звісно.
- Це не артист, - розмірковував вголос Джон, - я думав, що це може
бути артист, але в артиста не може бути справжньої бороди...
- Я опрацьовував одну гіпотезу, - зауважив Даглас. - Ще до твоєї
ідеї з Сантою - до речі, не забуваймо, що її поки що не доведено, хоча й
важко придумати, навіщо ще фарбувати бороду в білий колір - так ось, я
намагався зрозуміти, чому в нього не буває проколів. І дійшов висновку,
що він добре розбирається в дитячій психології. Настільки добре, що може
скласти картину буквально з першого погляду на дитину, ще не вступаючи з
нею в контакт. Тобто він, найімовірніше, професіонал зі стажем. Або
безпосередньо дитячий психолог, або якась суміжна професія, скажімо,
вчитель... Перший крок, стажере?
- Перевірити всіх людей відповідних професій, які проходили у
справах про сексуальні домагання до дітей. Враховуючи виправданих і тих,
хто не дійшов до суду.
- Правильно. Вийшов неабиякий список, але зрештою в усіх них
знайшлося алібі. Вочевидь, наш виродок занадто обережний, щоб залишати
живих свідків і постраждалих. Але оскільки він професіонал, ми можемо
пошукати сліди його професійної діяльності. З учителем це складніше, але
навряд чи він учитель. Він вирушає на полювання ще до початку різдвяних
канікул. Але якщо припустити, що його робота все ж таки ближча до науки,
то - що?
- Ми можемо пошукати публікації в наукових журналах! Присвячені або
темі неблагополучних сімей, або конфліктам у шкільному середовищі, або
сексуальному та іншому насильству над дітьми.
- Браво, Джоне. Однак таких публікацій теж досить багато. Усіляких
психологів, психіатрів і психоаналітиків у цій країні розвелося ледь не
більше, ніж адвокатів... Декого ми перевірили, досить акуратно, звісно -
надто вже хиткі підозри. Нічого визначного не знайшли. З іншого боку,
немає гарантій, що він дійсно що-небудь публікував...
- І що він узагалі психолог. Якщо він просто одягається Сантою...
- А ось тут не скажи, Джоне. Одне іншого не виключає. П'ятирічного
малюка обдурить будь-який хлопець із бородою і в червоній куртці. Але
Сніговик працює по більш старшій категорії. Із цих дітлахів уже не всі
погодяться безоглядно йти за тобою, якщо не справити на них враження...
Може бути, справжня борода теж відіграє тут чималу роль - але не вона
одна.
- Мабуть. Отже, нам треба відібрати серед авторів статей власників
великої бороди віком від сорока до п'ятдесяти. Оскільки ви вже працювали
в цьому напрямі, гадаю, особи авторів встановлені?
- Так, але їх занадто багато. Але тепер ми зможемо працювати більш
цілеспрямовано.
- Я б запропонував додаткові критерії фільтрації, сер. Швидше за
все, він пише статті сам, а не у співавторстві. І, ймовірно, він
уродженець північних штатів. Збоченці, звісно, бувають вельми
своєрідними, але мені видається сумнівним, щоб теплолюбний житель півдня
знаходив задоволення в сексі на морозі. Ще на його ім'я зареєстровано
позашляховик... він, звісно, може брати на місці машину в оренду, але
напевно воліє користуватися власним автомобілем, щоб не світитися зайвий
раз у прокатних конторах.
- Ну, позашляховики в цій місцевості є практично у всіх... Але
загалом резонно. Сідай за комп'ютер, Джоне. Подивимося, як вас тепер
вчать працювати з інформацією.
Третьою річчю, яку ненавидів Грегорі Прайм, була брехня.
На початку свого життя він просто не допускав і думки про її
існування. Ідея, що можна говорити неправду, видавалася йому настільки
абсурдною, що в принципі не заслуговувала на розгляд. Справді, навіщо
тоді говорити взагалі? У перекладі дорослою мовою його тодішні уявлення
звучали б так: спілкування - це цілеспрямований обмін інформацією, отже,
спотворення інформації суперечить самій суті спілкування. Пізніше, років
до трьох, він переконався, що неправда все ж таки існує, і негайно
перейнявся до неї глибоким презирством. З цієї причини він терпіти не міг
казок, бо там була суцільна брехня. Треба зауважити, що батьки Грега були
людьми з вищою технічною освітою (батько працював інженером в
енергетичній компанії, мати - хіміком у фармацевтичній лабораторії),
атеїстами і матеріалістами. У три роки хлопчик уже знав, як влаштований
атом, що таке позитивно і негативно заряджені частинки і з чого
складається молекула води. І, зрозуміло, знав, що жодних чаклунів і
відьом насправді не буває. (Єдина спроба налякати пустуна Грега, що його
забере злий чаклун, викликала таку бурхливу реакцію жаху, що місис Прайм
назавжди відмовилася використовувати подібні прийоми виховання і довго
вибачалася перед хлопчиком, повторюючи, що це був безглуздий жарт і
жодних чаклунів, звісно, немає). На однолітків, які намагалися грати з
ним у якісь казкові сюжети (і, схоже, справді вірили в диво), Грег
дивився з гидливістю, як на неосвічених дикунів. Спочатку він благородно
намагався щось їм пояснювати, але вони, очевидно, були занадто тупі, щоб
піддаватися просвіті.
Пізніше, коли йому вже виповнилося чотири, Грегорі все ж зрозумів,
що неправда - не обов'язково брехня. Це може бути і чесна вигадка, і
казки належать саме до цієї категорії. Після цього він почав читати їх, і
навіть із задоволенням, сприймаючи так, як сприймають дорослі: як цікаві
історії, які, однак, не мають і не можуть мати нічого спільного з
дійсністю. Перевагу, втім, він надавав усе ж таки науковій фантастиці -
саме за її науковість.
Але, визнавши за літературою право на вигадку, Грег, як і раніше,
був переконаний, що там, де йдеться про реальне життя, можна говорити
тільки правду. І вже тим більше - що правду і тільки правду говорять його
батьки. Оточуючі, звісно, розчаровували його дедалі більше - визнаючи
порочність брехні на словах, вони брехали відчайдушно. Однією з найбільш
неприємних форм брехні була релігія - це був той випадок, коли казки (і
до того ж вельми страшні казки - про всесильного і всевладного
абсолютного тирана) з найсерйознішим виглядом видавалися за правду. Але,
звісно, батьки пояснили переляканому Грегу, що насправді ніякого бога
немає і що християнські уявлення нічим не кращі за давньогрецькі міфи про
Зевса, який пуляє блискавками з Олімпу. Жодні релігійні догми не мають
наукового підтвердження, а ось спростувань наука накопичила більш ніж
достатньо. Щоправда, при цьому місис Прайм додала, що Грег має поважати
почуття вірян і не говорити їм, що вони сприймають серйозно дурні казки.
Ось із цим хлопчик ніяк не міг погодитися: з якого дива він має поважати
чужу дурість і брехню? Тоді містер Прайм навів вагоміший аргумент:
«Бачиш, Грегу, їх все одно неможливо переконати, вони просто не будуть
слухати. Тож не варто й намагатися - ти їх тільки розсердиш, а користі не
доб'єшся.» Хлопчик уже знав із власного досвіду, що це й справді так, і
змушений був погодитися.
Так, уже хто-хто, а батьки завжди говорили йому правду. І тому Грег
і не подумав засумніватися в їхніх словах про Санта Клауса.
Словах, сказаних, звісно ж, із найкращими намірами. Містеру і місис
Прайм навіть на думку не спало, на який багаторічний жах вони прирікають
свого сина. Жах ідейного матеріаліста, який з абсолютно достовірного, на
його думку, джерела дізнається про реальне існування якоїсь чарівної
істоти.
Грегу було абсолютно наплювати, що ця істота - добра і приносить
подарунки! Вона руйнувала всю наукову картину світу! Грегорі відчайдушно
намагався врятувати становище, придумуючи цій чортівні якесь раціональне
пояснення. Скажімо, що насправді Санта Клаус - інопланетянин. У
фантастиці інопланетяни могли багато чого з того, що не могли люди, і все
- завдяки науці. Але інопланетяни подорожують на космічних кораблях, а не
на оленях. І знову ж таки, якщо це інопланетянин, чому ним не цікавиться
НАСА? Якщо це якесь невивчене поки що природне явище, чому ним не
займаються вчені?
Своїми гіпотезами Грегорі ділився з батьками, але ті й тут нічого не
зрозуміли і лише сміялися над науковою прискіпливістю сина. Місіс Прайм з
усмішкою сказала йому, що наука не займається вивченням чарівництва. Грег
уже готовий був припустити... ні, не те, що батьки йому брешуть - про це
він, як і раніше, не міг і помислити. Але можливо, вони, такі розумні і
освічені, самі стали жертвою обману? Однак на жаль - на відміну від бога,
якого ніхто ніколи не бачив, існування Санта Клауса підтверджувалося
фактами і незалежними авторитетними джерелами. Починаючи вже з
подарунків, яких не було під ялинкою ввечері, коли двері будинку
замикалися зсередини і ставилися на сигналізацію, але які містичним чином
опинялися там вранці. Причому невідома істота не тільки незрозуміло як
проникала в будинок, а й щоразу вгадувала, що саме хотів отримати Грег!
Самі подарунки, втім, хлопчика радували - на відміну від думки про те,
хто їх приніс… Грег, звісно, розумів, що ті типи в червоних костюмах із
фальшивими бородами, яких можна зустріти в супермаркеті під час різдвяних
розпродажів або на шкільному святі - лише переодягнені люди. Офіційно
вони іменувалися помічниками Санта Клауса - але це нічого не доводило,
священики теж іменуються служителями бога... Але й справжнього Санта
Клауса неодноразово показували по телевізору, у нього був будинок у
Лапландії, куди можна було написати листа і навіть отримати відповідь.
Сам Грег, щоправда, не писав, але на власні очі бачив таку відповідь,
якою хвалився один з однокласників.
І добре, якби мова йшла тільки про дитячі передачі! Грег розумів, що
в них можуть показати, що завгодно. Але про те, що Санта Клаус вилетів із
Лапландії, повідомляли в цілком солідних, дорослих програмах новин!
Дозвіл на проліт його санчат над територією США видавало міністерство
цивільної авіації! Його переміщення повітрям відстежувало НОРАД! А НОРАД,
джентльмени - це дуже серйозно. Навіть серйозніше за цивільне
міністерство. Це Північноамериканське Командування Аерокосмічної
Обороною, ті самі люди, які сидять у суперукріпленому бункері глибоко під
Скелястими горами і стежать, чи не злетять у бік Америки російські або
китайські ядерні ракети - і які, якщо що, вчасно завдадуть удару у
відповідь. Вже від таких людей найменше можна очікувати жартів. І тим не
менш - Грег сам бачив у новинах, як по їхньому радару, по тому самому
радару, який відділяє світ від ядерної війни, повзе позначка з написом
«САНТА»!
І це ще не все. Усі дорослі, навіть ті, хто вельми скептично
ставився до того, що показують по телевізору (такі, наприклад, як сусід
містер Стівенс), підтверджували існування Санти. Щодо бога у них не було
тієї ж одностайності. Навіть учителька молодших класів акуратно
зауважувала, що одні вірять у бога, інші ні, і строгих доказів тут не
існує, а слухати треба власне серце (Грега дратував цей брехливий вислів,
йому так і хотілося крикнути «серце - це просто м'яз для перекачування
крові!"), ну і ще маму з татом. Але про реальність Санта Клауса вона
говорила абсолютно безапеляційно.
Ну і, звичайно, в Санту вірили однокласники Грега. Ці, втім, ніяк не
могли вважатися авторитетним джерелом. Хіба що в питаннях жіночої
анатомії - деякі з них вважали себе досить дорослими, щоб розглядати в
туалеті картинки з голими тітками. Одного разу дали подивитися і Грегу, і
він рішуче не зрозумів, що вони знаходять у цьому цікавого. Ну тобто
його, звісно, здивувало, що в жінок відсутня цюцюрка, але це було видно
вже на першій фотографії - навіщо ж так уважно розглядати інші? Загалом
однокласники залишалися такими ж тупими дикунами, якими були в трирічному
віці, коли вірили у відьом і чаклунів. Хіба що збільшилися в розмірах і
стали шкідливішими й небезпечнішими.
Однокласники були другою річчю в особистому рейтингу ненависті
Грегорі Прайма. Він був відмінником з усіх предметів, крім фізкультури, і
цим все сказано. Таку поблажливість, як демонстрація йому заборонених
фотографій, вони виявляли рідко. Набагато частіше вони витончувалися в
цькуванні «розумника», “зубрили”, “зануди”, “задаваки”, “хиляка” і
“окулярика”, який навіть не міг дати здачі. Їхні дражнилки були тупими і
примітивними, як вони самі, але чомусь від цього не менш образливими.
Безмозкі пітекантропи, які не знають навіть слова «пітекантроп»! Але
Грегу доводилося пристосовуватися. Не показувати, як сильно він їх
зневажає, навіть вдавати, що він дружить із деякими з них. Доводилося
брехати, і за це він ненавидів їх ще сильніше. Тим більше що повного
порятунку це не давало. Просто збільшувалися інтервали спокійного життя -
інтервали між днями, коли вони знову згадували стару добру забаву «доведи
до сліз Грега Прайма». А потім так звані «друзі», як ні в чому не бувало,
знову кликали його грати в їхні примітивні ігри. І він ішов.
І все ж однокласники були не найгіршою проблемою. Вкрай неприємною і
такою, що добряче отруює життя - так. Але при цьому простою, зрозумілою,
земною, матеріальною. Вони підривали побутовий комфорт, але не підвалини
світобудови.
Санта, який дарував подарунки, був куди страшнішим. Він був
втіленням - і, строго кажучи, єдиним достовірно відомим втіленням -
усього магічного, містичного, алогічного, антинаукового, ірраціонального.
Словом, того, що Грегорі Прайм ненавидів найсильніше.
- Троє, - підбив підсумок Джон, - троє найімовірніших кандидатів.
Признатися, я очікував, що залишиться один. Навіть не думав, що серед
психологів стільки бороданів...
- І то якщо наші фільтри правильні, - охолодив його запал Даглас,
виводячи відібрані досьє на екран свого комп'ютера. - Якщо ми взагалі
риємо в потрібному напрямку... Отже, доктор Арон Рабін, доктор Джошуа
Салліван і доктор Ніколас Вош. Ну поїхали, - Даглас присунув до себе
телефон. - Можу я поговорити з доктором Рабіном? Докторе Рабін? Добрий
день, це агент Даглас із Федерального бюро розслідувань. Ні, все гаразд.
Нас зацікавила ваша стаття в третьому номері журналу Американської
психоаналітичної асоціації. Можливо, що в людини, яку ми шукаємо, був
схожий випадок дитячої травми, і нам може знадобитися ваша консультація.
Ні, це не терміново. Поки що йдеться лише про гіпотезу, яка може і не
підтвердитися. Буду вдячний, якщо ви повідомите ваш графік на найближчі
дні, щоб ми знали, коли можна зв'язатися... Дякую за співпрацю, сер. Це
не він. Він удома, і в нього досить щільний графік, який унеможливлює
роз'їзди, що, звісно, легко перевіряється, і він це розуміє... Можу я
поговорити з доктором Салліваном? А коли він буде? Ясно. Дякую. Ні,
передавати нічого не треба. До побачення. Поїхав у справах, повернеться
після Нового року, - задоволено повідомив Даглас Джону. - Як тобі?
- Це він!
- Перевіримо ще третього, - телефон знову видав мелодійну трель,
набираючи номер. - Чи можу я... - почав Даглас і замовк. Послухавши
деякий час, так само мовчки повісив слухавку. - Автовідповідач, -
повідомив він. - Текст стандартний, «залиште повідомлення...»
- Можливо, він просто поїхав у магазин.
- Може бути. А може бути, і ні. Отже, у нас два кандидати.
- Дідькопа, у них і «форди» однакові.
- Що ти хочеш, одна з наймасовіших моделей позашляховика. Ну що,
тепер знову починається рутина - розіслати орієнтування на машини
всередині області, яка нас цікавить. Ми сповістимо поліцейські відділки,
а вони обдзвонять у своїх районах бензоколонки, придорожні магазини і
таке інше. Сподіваюся, у таку погоду, коли машин на дорогах мало, їх
помітять досить швидко. Ну і, звісно, будемо періодично телефонувати
Вошу, на випадок, якщо він все ж таки з'явиться.
Славне місто Малькольмтаун. Ніколас крокував вулицями крізь темряву,
поколоту дрібними сніжинками. Це ще не полювання, це тільки
рекогносціювання, як кажуть військові... Насправді, місто не таке славне,
як хотілося б. Околиці досить щільно забудовані житлом, не видно
відповідного безлюдного району, через який зручно відвести жертву в ліс.
Зате тут є великий парк у самому місті. Досить великий для його цілей.
Залишилося впевнитися, що цей парк не є улюбленим місцем відпочинку
городян у зимовий час. Начебто б не є. Вид у парку досить недоглянутий.
Очевидно, у місцевої мерії вистачає інших турбот. У парку ледь-ледь
розчищена центральна алея, та й і ту вже сильно припорошило. А навколо і
зовсім глибокий сніг. Багато снігу.
Машину він, як зазвичай, залишив у лісі за містом. Ще одна перевага
позашляховика - не треба муляти очі по всяких мотелях. Щоправда, цього
разу все ж вийшла невелика осічка. Його бачили, коли він заправлявся.
Звісно, він робив це не на бензоколонці - там теж зайві очі, та ще й
такі, що нудьгують без клієнтів у таку погоду. Каністри з бензином лежали
в нього в багажнику, тож бензоколонку він гордо проїхав, незважаючи на
червоний вогник, що блимав на покажчику пального. Зупинитися довелося
через кілька миль. Але, поки він заливав пальне, стоячи на узбіччі, повз
зустрічним курсом проїхала вантажівка. Навряд чи, звісно, водій звернув
на нього особливу увагу. Він був не в костюмі, він ніколи не одягав
костюм завчасно. Водій не скинув швидкості і вже тим паче не став
зупинятися і питати, чи може він чимось допомогти. Ох вже ці добрі
самаритяни, які постійно сунуть ніс у чужі справи. Колишні хороші
хлопчики, які розраховують вислужити в Санти подарунок. Але цей - не з
таких. Поганий хлопчик. Ти поганий хлопчик, і Санта не прийде за тобою...
Санта прийде за іншими поганими дітьми.
Зрештою у Грегорі залишилося дві версії. Згідно з першою, менш
логічною, але привабливішою, Санта Клаус був якимось дивовижним шахраєм,
який зумів обдурити весь світ. Звичайно ж, це був не простий шахрай. Він
явно володів фантастичними технологіями, яких не було більше ні в кого.
Можливо, це був злий геній, як у коміксах (хоча взагалі-то Грега
страшенно дратувало, що в коміксах розумні люди так часто виявляються
лиходіями, та ще й поводяться, як ідіоти, даючи змогу перемогти себе
придуркуватим героям). А враховуючи, що Санта існував на землі вже дуже
давно (щоправда, Грегу так і не вдалося ні в кого домогтися чіткої
відповіді, скільки саме), це міг бути який-небудь середньовічний алхімік,
який знайшов-таки філософський камінь і забезпечив собі безсмертя.
Алхімія, звичайно, теж була псевдонаукою, але все ж таки стояла ближче до
науки, ніж до чаклунства; мама говорила, що саме з неї зародилася сучасна
хімія... Ця версія, однак, не пояснювала одного - у чому полягає мета
шахрайства. Начебто б навпаки - роздача подарунків була справою абсолютно
збитковою. Але якщо цей тип не мав на меті нічого поганого, навіщо він
брехав, прикидаючись чарівною істотою? І чому не ділився своїм відкриттям
зі світом? Грегу не раз траплялося чути приказку, що безкоштовний сир
буває тільки в мишоловці; просто дивно, що дорослі, які з повчальним
виглядом повторювали це, і не думали застосувати цю тезу до Санта Клауса.
А що, якщо одного чудового дня він пред'явить усьому світу рахунок із
відсотками за всі ці століття? У такому разі на людство чекають великі
неприємності. І той, хто заздалегідь зупинить брехливого дідуся, врятує
світ.
Друга версія, хоч як жахливо це було, збігалася з класичною. Тобто
Санта Клаус справді був надприродною істотою. Може бути, єдиною у
всесвіті, що порушує струнку й логічну матеріалістичну гармонію... Грег
не міг, не хотів це визнати. Але все ж він знав, що справжній учений
повинен перевірити теорію експериментом.
У передноворічні дні по телевізору і в газетах знову починали
миготіти усілякі історії про хлопчиків і дівчаток, які не вірили в Санта
Клауса. А потім, висловивши свої сумніви, переконалися. Або існування
Санти підтвердив їм дуже серйозний і авторитетний дорослий, на кшталт
редактора «Нью-Йорк таймс», або сам Санта безпосередньо. І хоча
достовірність цих історій, особливо другого типу, сама викликала
сумніви...
- Санта Клаус, я, Грегорі Джордж Прайм із Малькольмтауна, штат Мейн,
США, не вірю в тебе, - голосно сказав Грег у темряву великої кімнати, де
стояла ялинка. Чомусь він був упевнений, що до Санти треба звертатися в
темний час доби. Як, очевидно, до вампірів, перевертнів та іншої нечисті
- якби вона справді існувала. - Але якщо ти існуєш - приходь і поговори
зі мною. Не прокрадайся пізно вночі, коли я сплю. Приходь сам, не
присилай помічників. Я призначаю зустріч тобі в міському парку.
Для того, що задумав Ґреґ, власний будинок зовсім не підходив.
- До чого ж неприємне заняття - чекати, - зітхнув Джон Рокстон,
сідаючи на край столу і дивлячись на сніг, що летів за вікном. - Особливо
якщо знаєш, що, може, в цю саму хвилину виродок уже веде чергову дитину в
ліс.
- Більше ми поки що нічого не можемо зробити, - відповів Даглас. - В
лабораторії більше не відкопали нічого цікавого, залишається сподіватися
на наші сітки.
- Минула вже майже доба, як ми їх розставили. Якщо він не проїхав за
цей час жоден пост...
- То, ймовірно, встиг уже влаштуватися в якомусь місті, - закінчив
Даглас. - Знаю. І тоді, якщо його не впізнають на вулиці - а фото поки що
є тільки в поліціянтів, яких у провінції не так багато - тоді ми з
великою ймовірністю візьмемо його тільки після ще одного вбивства. Це
життя, Джоне. Це наша робота. Тільки в кіно кавалерія завжди встигає в
останню хвилину... Час зробити черговий контрольний дзвінок Вошу.
Але, щойно Даглас потягнувся до слухавки, телефон задзвонив сам.
- Даглас слухає. Коли? А сам? Давно? Так! Так, звісно, прибудемо
особисто!
Він поклав слухавку і радісно повернувся до стажера.
- Салліван зупинився в портсмутському мотелі. Під чужим, до речі,
ім'ям.
- Взяли?
- Поки що ні. Він приїхав ще вчора ввечері, але власник спромігся
перевірити номери тільки зараз. Самого його в мотелі немає, очевидно,
десь у місті. Поліція почала його шукати. Одягайся, їдемо.
- У таку погоду дістатися Портсмута...
- Нам обіцяли дати вертоліт.
Даглас квапливо зняв з вішалки куртку, звучно застебнув блискавку,
вийняв із кишень рукавички.
- Ну що ти там копирсаєшся?
- Сер, ми збиралися зробити ще дзвінок Вошу.
- Мм... взагалі-то ти маєш рацію. Щоб совість була чиста, треба...
Ну що там? Знову автовідповідач?
- Так.
- Звичайно, те, що Салліван зупинився під чужим ім'ям, ще не знімає
підозр з Воша... хоча, швидше за все, він просто відпочиває зараз десь на
півдні.
Джон теж одягнув теплу куртку.
- Сер, Клаус - це ж те саме ім'я, що й Ніколас?
- Так. Але це нічого не означає. Якщо в хлопця і з'їхав дах, то
навряд чи на ґрунті власного імені.
- Так, але воно могло стати додатковим фактором.
- Ну теоретично так. Але зараз наша основна мета - Салліван. Ну, ти
готовий? Ходімо. Замкни двері.
Коли Рокстон провернув ключ у замку, у покинутому кабінеті знову
задзвонив телефон. Джон зробив рух відімкнути замок.
- Не треба, - зупинив його Даглас, - після четвертого гудка дзвінок
автоматично перемкнуть на мій мобільний... Алло?
Цього разу він говорив телефоном дещо довше і навіть витягнув у
процесі з кишені карту, намагаючись розправити її однією рукою на дверях.
Рокстон допоміг йому.
- Машину Воша бачили, - повідомив Даглас, даючи відбій. - Теж ще
вчора під вечір. Ось тут, під Малькольмтауном. Повідомили нам про це,
щоправда, ось звідси, - палець різко пересунувся на південь. Водієві
малькольмтаунської вантажівки здалося дивним, що якийсь хлопець заливав
бензин із каністри, замість того щоб скористатися послугами заправки, що
залишилася в нього позаду. І він, водій тобто, придивився до нього і
запам'ятав номер. Власне, запам'ятав не весь, останню цифру він чи то
забув, чи то не розгледів через сніг - але решта збігається. А сьогодні
він розповів про це в забігайлівці, де зупинився пообідати. Господар
забігайлівки був уже проінструктований і зателефонував у поліцію.
- Хлопець був у костюмі Санта Клауса?
- Ні. Водій навіть не впевнений, чи була в нього біла борода. «Може,
була, а може, просто снігом так припорошило». І навіть якщо це Вош,
заправлятися з каністри - не кримінал. Може, він просто знайшов
бензоколонку з хорошою ціною і затарився там пальним досхочу. У всякому
разі, це менш підозріло, ніж реєстрація під чужим ім'ям.
- Під чужим ім'ям теж реєструються не тільки вбивці, - заперечив
Джон. - Але й невірні чоловіки та дружини, наприклад. І бозна хто ще. Є
категорія людей, які просто схиблені на прайвасі і принципово уникають
залишати інформацію про себе де б то не було.
- Розумієш, стажере, - задоволено кивнув Даглас. - Тим не менш, нам
треба зробити вибір. Місцева поліція, звісно, буде рити землю і там, і
там, і хотілося б вірити, що досить старанно… хоча, правду кажучи, вони
не люблять прислухатися до нас, поки їх не ткнуть носом у саме лайно. Тож
нам із тобою не можна випускати ситуацію з рук і треба вибрати один із
протилежних напрямків. Твої міркування?
Джон на секунду наморщив чоло, потім сказав:
- Усе ж, сер, нам доведеться повернутися в кабінет. Треба наново
глянути бази даних.
- Добре.
Рокстону вистачило кількох клацань «мишки», щоб зробити висновок.
- Я б поставив на Воша, сер.
- Чому?
- Погляньте на їхню водійську історію. У Воша - жодного порушення. А
у Саллівана - штрафи за неправильне паркування, за перевищення
швидкості...
- А ми знаємо, що наш сучий син дуже обережний, - вловив думку
Даглас і, реготнувши, додав: - Здається, це перший випадок у моїй
практиці, коли зразкова законослухняна поведінка є підставою
обвинувальному доказу. Але ти, схоже, маєш рацію. Летимо в Малькольмтаун.
- Ви впевнені, що він ще там?
- З вантажівкою він зустрівся під вечір, а ми вважаємо, що в темряві
в снігопад він не їздить. Отже, місто він міг залишити не раніше ранку.
До цього часу поліція штату вже була сповіщена, і на цей момент його вже
перехопили б пости або тут, або тут, - Даглас показав на карті. - Він усе
ще в місті. І, ймовірно, не втрачає часу даремно. Ходімо.
- Алло?
- Місис Прайм? Це сержант Джилс. Ваш син вдома?
- Хвилину, я подивлюся... Ні, здається, він пішов гуляти. А що
сталося? Невже Грег щось накоїв?
- Ні-ні, не хвилюйтеся. Можу я поговорити з вашим чоловіком?
- Він ще не прийшов з роботи. Сержанте, що відбувається?
- Якщо ваш син повернеться, будь ласка, подбайте, щоб він залишався
вдома.
- Гаразд, але ви, нарешті, поясните мені, в чому справа?!
- Ви тільки не турбуйтеся, місис Прайм. Просто нам надійшла
інформація, що в місті з'явився один хворий придурок, який… е...
чіпляється до дітей і показує їм усілякі непристойності. Можливо, це
взагалі неправдиві відомості, і навіть найімовірніше, але наразі ми їх
перевіряємо.
- Ексгібіціоніст? Я вже велика дівчинка, сержанте, і ви можете
називати речі своїми іменами.
- Так, щось на кшталт того. Ще є дані, що він може бути одягнений у
костюм Санта Клауса.
- Ну, якщо так, навряд чи йому вдасться підманити Грега. Хоча ми з
чоловіком і не говорили йому, що справжнього Санти не існує, він,
по-моєму, вже сам здогадався.
Як завжди, Ніколас помітив майбутню жертву першим.
Після кількох годин даремного очікування (було кілька можливостей,
але, ретельно прикинувши ймовірність появи свідків, він усе ж таки не
ризикнув виявити себе) усе, нарешті, складалося напрочуд вдало.
Хлопчисько був явно один і сам прямував безпосередньо в парк. Якоїсь
миті, щоправда, у Ніколаса промайнула підозра, що на хлопця може чекати в
парку хтось ще - аж надто цілеспрямовано він крокував, це не було схоже
на просту прогулянку. Але ні, це навряд чи. Сніг, що все-таки залишався
його другом, демонстрував відсутність чужих слідів. Щоправда, невідомий
приятель або приятелька поганого хлопчика можуть підійти пізніше. Але
якщо навіть так - парк великий, він встигне відвести хлопчиська досить
далеко від місця зустрічі. А потім, усе в нього дізнавшись, можливо,
прийде і за непроханим гостем, який напевно того ж віку...
Стоячи за стовбуром високої сосни, Ніколас роздивлявся майбутню
здобич, фіксуючи найдрібніші деталі. Дуже важливо відразу ж потрапити в
резонанс, викликати безоглядну довіру... Шкода, що жодна психологія не
дозволить вгадати ім'я - це працювало б безпрограшно. Утім, правильний
підбір подарунка теж творить дива. Так, хлопець явно із забезпеченої
сім'ї - не заможної, але забезпеченої; водночас батьки, найімовірніше,
працюють обоє і приділяють йому менше уваги, ніж він би хотів; коли він
ішов із дому, його ніхто не проводжав, інакше йому поправили б шарф...
удома напевно є комп'ютер, імовірно, і не один, тож відеогрою його не
вразиш; вираз обличчя явно не дурний, внутрішній світ досить складний,
щоб, з урахуванням попереднього, між ним і батьками існувало якесь
важливе непорозуміння: батьки думають, що роблять йому краще, а насправді
виходить навпаки... від зайвої ваги не потерпає, але фігура, хода і весь
загальний вигляд видають неспортивність, ключки і бейсбольні біти тут не
потрібні навіть близько; типовий відмінник-окулярик, якого, звісно,
ображають однолітки, але не забитий тишко, аж ніяк; о ні, рішучий вигляд
цієї розумненької фізіономії не обіцяє його ворогам нічого доброго, якби
тільки в у нього була можливість для помсти - і мабуть навіть, що
найкращим подарунком для нього був би справжній пістолет, але це, звісно,
не в компетенції, та й не в інтересах доброго Санти; а коли так, то й
іграшкова зброя відпадає - він не з тих мрійників, що готові
задовольнятися ілюзією замість реальності; солдати, динозаври - це все не
по його профілю, можливо, симпатизує, але не так, щоб мріяв саме про це;
тут явно науково-технічний склад розуму, прагнення до точності й увага до
деталей, тяга до логічності й обґрунтованості, до того, щоб усе було
взаправду або, принаймні, як взаправду; читати, безсумнівно, любить, але
водночас занадто малий, щоб віддавати перевагу книжкам замість іграшок;
отже, точна модель якоїсь техніки, і агресія, не будемо забувати, скільки
агресії приховано в цьому відміннику, який не вміє битися і страждає від
тих, кого зневажає... танк? Ні, танк плазує, а він мріє здійнятися над
своїми ворогами, яких вважає набагато нижчими за себе, тож, звісно,
літак, важкоозброєний літак, бомбардувальник!
- Добрий вечір, юначе! - жодного сюсюкання, жодних «уті-путі», він
цього не терпить, а ось солідне доросле звернення має йому сподобатися...
І тут Ніколас зрозумів, що десь припустився прорахунку. Бо в
погляді, що звернувся до нього, крім очікуваного здивування, він прочитав
страх і ненависть. І ці почуття не зникли, коли хлопчисько зрозумів, що
перед ним Санта Клаус. Радше навіть навпаки.
Але в будь-якому разі відступати було пізно. Та й нема чого. Навіть
якщо він чогось не врахував, невже він не впорається з дев'ятирічним
шмаркачем?
Над головою ритмічно скрекотали лопаті. За вікнами кабіни поступово
згущувалися сутінки; пілот увімкнув підсвічування, і приладова панель
осяялася м'яким бурштиновим світлом. Внизу, зовсім близько, пропливали
чорні дерева на білому снігу; звідси було видно, що вони ростуть рідше,
ніж це здається з землі. Зверху низько нависала сіра каламуть; періодично
вона, клубочачись, напливала на кабіну, і тоді весь світ зникав. Або ж у
лобове скло густо сипалася снігова крупа - це було не набагато краще.
- Видимість зовсім хрінова, - поскаржився пілот, - і далі тільки
гірше. Не знаю, як ми вийдемо на ваш Малькольмтаун. Тобто вийдемо, звісно
- по приладах, але не знаю, що ви там сподіваєтеся розгледіти.
- Не можна ще знизитися? - без особливої надії запитав Джон.
- Куди? І так уже майже по верхівках дерев ідемо. Натрапимо на якусь
радіощоглу і привіт. Треба або за хмари йти, або сідати, і далі на
машині.
- Машиною туди ще години дві добиратися, - заперечив Даглас. - А
вбиває він зазвичай якраз у цей час, коли сонце заходить. Тут кожна
хвилина може вартувати життя.
- Угу - нам, - пробурчав пілот. - Як хочете, джентльмени - на місце
я вас доставлю, але далі нічого не гарантую.
- Гаразд, там видно буде, - відмахнувся Даглас.
- Ось у цьому-то я якраз і сумніваюся.
- Ти все-таки прийшов, - сказав Грег.
- Я завжди приходжу до тих, кому я потрібен, - відповів Санта.
- Ти ж не переодягнений артист? Не «помічник»? Ти дійсно
справжній... чарівний Санта Клаус? - Грегорі запнувся на ненависному
слові.
- Справжнісінький. А щоб ти не був таким недовірливим, подивися, що
я тобі приніс...
- Ти присягаєшся життям, що кажеш правду? - перебив Грегорі,
ігноруючи руку, що тяглася в мішок.
- Присягаюся, - усміхнувся Санта, і Грег внутрішньо зрадів. Усе!
Тепер його позиція бездоганна! Якщо цей тип збрехав, то заслужив смерть,
згідно з його ж власними словами. Якщо ж він сказав правду, тоді зброя не
може завдати шкоди чарівній істоті, а отже, замах не є злочином.
Тобто це він, звісно, скаже в тому разі, якщо зброя справді не
спрацює.
Санта тим часом усе ж таки витягнув із мішка літак. З урочистим
виглядом покрутив пропелери чотирьох моторів, посував маленькі стволи
оборонних турелей, показуючи, що вони теж повертаються, і простягнув
іграшку хлопчикові.
- Стратегічний бомбардувальник «Боїнг» Б-29 «Суперфортресс», - зі
знанням справи констатував Грег, оглядаючи модель з усіх боків. - З
такого літака скинули атомну бомбу на Хіросіму. Бомба називалася
«Маленький хлопчик». «Маленький хлопчик» вбив 70 тисяч людей.
- Ти дуже розумний, - сказав Санта. - І багато знаєш. Набагато
більше, ніж твої однолітки (Грег не втримався від презирливої гримаси). -
А хочеш дізнатися ще дещо? Я можу показати тобі мої санчата і пояснити,
як вони влаштовані. Тобі ж цікаво, як вони можуть літати?
- Це правда?
- Ну звичайно, правда! Ходімо, я приземлився в глибині парку.
Грег пішов слідом за Сантою, розмірковуючи, що якщо йому й справді
покажуть і розкажуть усе це, то головний план треба відкласти. Але не
скасувати зовсім, звісно ні. Просто спочатку треба дізнатися секрети
ворога, так завжди роблять розумні командири на війні.
Він ніс літак за фюзеляж, і вітер, що налітав короткими поривами,
повертав пропелери. Грегу уявилося, як гуділи мотори «Еноли Гей», що йшла
на ціль. Уявилося так ясно, що він і справді розрізнив якийсь звук, що
долинав з неба... але це не було рівне гудіння моторів бомбардувальника.
Це було скрекотіння далекого гвинтокрила.
Санта, схоже, теж почув цей звук, і його це стурбувало.
- Ходімо швидше! - вигукнув він, обертаючись через плече. - Он туди!
Червона рукавиця вказала на альтанку, що стояла на березі замерзлого
ставка. Альтанка була велика й стара, з облущеними кам'яними колонами й
тріщиною, що зміїлася через купол даху. Лавок усередині неї вже давно не
залишилося. Загрузнувши в снігу, Санта і хлопчик досягли її майже бігом і
пірнули під дах за кілька секунд до того, як гвинтокрил басовито
прогуркотів у них над головами, невидимий у низькій хмарності.
- Куди ми так поспішали? - вимогливо запитав Грег, переводячи
дихання. Уся підлога альтанки була занесена глибоким снігом; у центрі
його було трохи менше, ніж по краях.
- Так треба, - змовницьки підморгнув йому Санта, - зараз мене не
повинні бачити дорослі.
Шум геАнжиоптера поступово віддалявся і нарешті повністю затих
вдалині.
- Ну, то коли ж ми підемо до санчат? - нагадав хлопчик.
- Потім, - пробурмотів Санта, - санчата літають, тільки коли зовсім
стемніє. А зараз... - він зробив паузу, прислухаючись, і, не почувши
жодних нових підозрілих звуків, закінчив: - зараз тобі потрібно
роздягнутися.
- Що?
- Роздягайся, будь хорошим хлопчиком, - зажадав захриплий раптом
голос, - побачиш, тобі сподобається.
- А, зараз, - відповів Грег несподівано спокійно, хоча серце билося
уже з якоюсь ультразвуковою частотою, і пальці тремтіли, коли він
розстібав кнопки на куртці. Літак він акуратно поклав на сніг.
- Ну, що ти там копирсаєшся? - поквапив незадоволений голос над
вухом.
- Зараз-зараз, - мимрив Грегорі, впираючись підборіддям у груди, -
тут кнопку заїло...
Істота в червоному нахилилася до нього, готова усунути, якщо треба -
розірвати раптову перешкоду. Тієї ж миті хлопчик ривком розкрив куртку,
вихоплюючи з лівої внутрішньої кишені флакон, з якого вже вийняв скляну
пробку. Безбарвна рідина з їдким запахом хлюпнула прямо в схилене червоне
обличчя. Соляна кислота з набору для юних хіміків (взагалі-то він
призначався для більш старших школярів, але Грегу вдалося вмовити маму)
була не такої вже й великої концентрації - але цілком достатньої, щоб
той, кому вона потрапила в очі, дико завив від болю, ялозячи по обличчю
обома руками. Наступної миті в повітрі блиснув гостро заточений ніж,
витягнутий із правої внутрішньої кишені - головна зброя Грега, на яку він
покладав особливі надії. Він розумів, що його дитячих сил - та й довжини
саморобного ножа - може не вистачити, щоб пробити червону куртку і плоть
і дістати до важливих органів. Тому, піднявши руку, він з розмаху черкнув
гострим лезом по горлу засліпленого ворога, що вив. Віялом бризнула кров,
окроплюючи сніг, одяг і обличчя Грега. Хлопчик перехопив ніж в іншу руку
й черкнув по горлу з іншого боку.
Його супротивник, який уже навіть не вив, а верещав, знайшов-таки в
собі сили відірвати одну руку від очей і спробувати схопити хлопчиська.
Грегорі моторно відскочив. Ворог важко побіг уперед, наосліп вдарився об
колону, шарахнувся вбік і, втративши рівновагу, звалився з ґанку альтанки
на сніг зовні. Тієї ж миті Грегорі, немов дика кішка, стрибнув йому на
спину. Попередні рани були ковзними, а тому неглибокими, але тепер Грег,
вчепившись однією рукою у волосся, з якого звалилася червона шапка, іншою
щосили, до тремтіння в м'язах, колов і шматував ненависну шию. Ворог
марно намагався, завівши руки назад, скинути з плечей бісеня, що
шматувало його. Коли одна з рук, що позбулася вже рукавиці, мазнула Грега
по обличчю, той з усієї сили впився зубами в палець (рот одразу защипало
від кислоти).
Повалений ворог уже не кричав, а тільки хрипів і булькав. Його рухи
ставали дедалі млявішими. Нарешті, переконавшись, що супротивник уже
достатньо слабкий, Грегорі насилу перевернув важке тіло на спину і
розстебнув липку червону куртку. Під нею виявився сірий светр; Грег
розрізав його, потім футболку, поки не дістався до блідої шкіри і лівого
соска, з якого росло довге чорне волосся. Серце, наскільки він знав,
розташоване трохи нижче. Горло - це добре, але процедуру слід було
довести до кінця. Недарма він відмовився від початкової ідеї взяти
звичайний ніж і, озброївшись молотком і напилком, виготовив із найбільшої
ложки святкового набору (щастя, що батьки не помітили її зникнення
завчасно) тонкий срібний клинок. Дерев'яна рукоятка від іграшкового меча
підійшла до ножа якнайкраще.
Звісно, у жодних книжках не йшлося, як убити Санта Клауса. Але якщо
срібло допомагає проти перевертнів і вампірів, чому б йому не допомогти і
в цьому випадку? Зрозуміло, в перевертнів і вампірів Грегорі не вірив.
Але мама казала, що і в легендах бувають частки істини, одягнені в
казкову форму. Протикання серця теж відігравало в цих легендах важливу
роль.
Грег знайшов у снігу і прилаштував на ніс окуляри, що звалилися.
Потім, сівши верхи на животі вмираючого ворога, стиснув руків’я ножа
обома руками, підняв їх над головою і з усього розмаху завдав удару в
груди. Тіло конвульсивно смикнулося, видавши ще один хрип. Хлопчик із
зусиллям витягнув ніж і вдарив ще раз. А потім ще, і ще, і ще, і ще...
Потім були поліціянти, що бігли по снігу, на чолі з сержантом
Джилсом і двома незнайомцями у ФБРівських куртках, Лікар, який квапливо
оглянув і обмацав його прямо на місці і здивовано цокав язиком, дивлячись
на червоно-білий труп, мама, яка ледь не втратила свідомість, якій у
кілька голосів поспіхом пояснювали, що хлопчик не постраждав і вся ця
кров - не його, якісь хлопці з мікрофоном і відеокамерою, на яких всі
кричали і намагалися прогнати, а вони кричали у відповідь про право
американців на інформацію... Грега, в першому наближенні відмитого від
крові, стискали в обіймах, плескали по плечу, тиснули руки і постійно
говорили, що все добре, що тепер все буде добре, що він молодець, що він
чудово впорався, що він не повинен звинувачувати себе за смерть цього
дядька, тому що це дуже-дуже поганий дядько, який убив уже багато
дітей...
Грегорі Прайм не слухав усю цю балаканину. Він зрозумів головне -
справжнього Санта Клауса не існує, і гармонія нарешті повернулася в його
душу. Відчуття цієї гармонії тільки посилювалося завдяки двом обставинам.
По-перше, його літак, його бойовий трофей, якимось дивом не постраждав у
бійці - а що не кажи, бомбардувальник був відмінний. А по-друге, любовно
проводячи пальцем по крилах і фюзеляжу, він все згадував, як хльостала
тепла кров із горла його ворога, як стогони захлиналися хрипом, як ніж
пружно встромлявся в ненависне тіло, як воно, затиснуте його ногами,
билося в конвульсіях під ударами...
Фальшивий Санта мав рацію - йому сподобалося.
О так, йому сподобалося.
2004
Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для:
Номер счета 7010141420
Код банка(Routing Number) 031100649
Банк Discover Bank
Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840