Шеперд підняв зі столу револьвер, клацнув барабаном і прокрутив його. Усі набої були на своїх місцях. Йому звичайно б вистачило й одного, але так надійніше. Він не збирався грати у «руську рулетку». Тоді він знову поклав зброю, підтягнув до себе телефон, зняв лівою рукою слухавку і заходився крутити диск. Свого часу він не побажав замінити свій старий апарат на новомодний, з кнопками, йому ще з дитинства подобалось, устромивши палець в округлий отвір, повертати блискучий прозорий диск і слухати, як він із м’яким клекотом повертається назад… Утім, наразі це вже навряд чи мало значення.
- Видавництво «Глобус», чим можу вам допомогти? – обізвався у слухавці приємний дівочий голос.
«Можеш, - подумав Шеперд, - ще й як можеш!»
- Доброго…гхм! (раптово голос перестав його слухатись) доброго дня. Це Джон Шеперд, я надіслав вам свій роман, і мені цікаво було знати…
- Одну хвилинку, містер Шеперд, - він чув, як секретарка клацає клавішами комп'ютера, переглядаючи базу даних. Його серце стукотіло, як у бігуна, що йде до світового рекорду. Долоні стали вогкими, йому кортіло витерти лоба. Проте натомість він взяв револьвер і приклав ствол до скроні.
- Містер Шеперд? Нажаль, сер, ваш роман не прийнято.
Щойно він зібрався натиснути спуск, тільки-но пролунає ця звістка. Але натомість хистко мовив «Зрозуміло» і поклав слухавку.
Ні, зовсім не через те, що роздумав. Якщо тобі тридцять п’ять, ти вважаєш себе за письменника, та жодну твою книгу досі не прийняло ані жодне видавництво – «Глобус» був останнім у списку – слід мати мужність визнати глобальну поразку і не чіплятись за програну партію. Але звичайно безглуздо супроводжувати власний відхід дешевим штукарством. Його смерть - це його приватна справа. Йому не потрібні свідки. Він не буде брати урочистих поз і промовляти відхідних речень.
З цією думкою він натиснув на спуск.
У скроню дзвінко клацнуло. Осічка. Диявол. Якщо людина невдаха, вона невдаха в усьому. Але, врешті, недаремно він зарядив повний барабан. Палець знову натиснув на спусковий гачок, відводячи бойок, щоб той вдарив по капсулю.
В ту саму мить пролунав дзвоник телефона.
Шеперд сидів зі зведеним револьвером біля скроні і дивився на телефон. Підняти чи не підняти? Він побоювався, що якщо зараз відвернеться на якусь безглузду розмову, то потім він не наважиться. А в тому, що розмова може бути лише дурною, він не мав сумніву... Тобто мав, і ще який! Дика, невимірна надія намовляла йому, що досить зняти трубку - і все зміниться, але він уперто проганяв надію геть, притискаючись спітнілою скронею до ствола.
Коли пролунав п’ятий дзвоник, він не витримав.
- Алло?
- Чи можу я говорити з містером Джоном Шепердом?
Соковитий баритон. Незнайомий.
- Так, я слухаю.
- Сер, це Френк Вайолет із видавництва Ґаммера. Щодо вашого роману «Розколина». Чи не зв’язані ви угодою щодо нього?
- Але… - Шеперд глитнув. – Хіба... два тижні тому… ви самі…
- Справа в тому, сер, що сталася жахлива помилка. Одночасно з вашим ми розглядали роман автора з таким самим прізвищем як у вас, і наш секретар поплутав імена. Насправді відмова призначалася йому, а вашу «Розколину» ми б з радістю надрукували. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо просто зараз обговорити умови.
- Звичайно, - промовив Шеперд рівним голосом, - я згодний.
- Ми беремо роман одразу в тверду обкладинку…
Лише опісля того, як Шеперд домовився з Вайолетом щодо дати і часу підписання угоди і поклав слухавку, він згадав, що все ще тримає біля скроні заряджений револьвер. Він поспіхом відгорнув зброю, розрядив її, сховав у нижню шухляду і замкнув стіл на два оберти ключа.
Він боявся повірити навіть після того, як розгонисто підписався на другому примірнику угоди. «Вони ще можуть відіграти назад, - казав він собі. - Щось обірветься в останню мить…» Звичайно, тепер у такому разі вони мусили б сплатити доволі значну (як для Шеперда) недодержку, але це його зовсім не турбувало. Тобто, звичайно, гроші стали б йому в нагоді, ще й як… але що таке гроші для того, хто тільки-но притискав ствол до скроні?
Вони не відіграли. Книга вийшла точнісінько у призначений термін. Вони надіслали йому належні десять авторських примірників.
Він сидів за столом – тим самим, нижню шухляду замкнено на два оберти – і з якоюсь лагідною боязкістю гладив твердий лиск обкладинки. Йому подобалося, як він виблискує, які відчуття виникають у кінчиках пальців. «Джон Шеперд. РОЗКОЛИНА». Він перечитував ці слова знов і знов. Обережно відкрив обкладинку, обнюхав хрустку білу сторінку, що пахла новою друкарською фарбою, перегорнув. «За вікном порощив дощ. Осінь того року тяглася нестерпно довго, немов знущаючись над Діком Морісом, що не зносив цю пору року…» Він пам'ятав ці рядки, знав напам'ять всю першу сторінку - хоча, звичайно, не роман цілком, навіть і перечитаний декілька разів. Останнього разу під час остаточної коректи… Нині він збирався перечитати його наново, не кваплячись, зручно влаштувавшись у кріслі, поставивши поруч столик і потягуючи щось із келиха. Але не зараз. Його очі механічно перебігали знайомі рядки. Він був надто збудженим. Книга. ЙОГО книга. Втім, що робити з цими десятьма примірниками? Ну тобто, звичайно, з дев’ятьма… Рідних у нього не залишилося. Щоправда, була якась тітонька у Мілуокі, але він не бачився з нею з шести років. Здається, вона посварилася з родиною його матері… Він ніколи особливо цім не переймався. Друзів теж не було. З останніми приятелями по коледжу він припинив підтримувати контакт років зо два після закінчення… власне, вони ніколи не були йому потрібні, він завжди прагнув самотності… але… Боб. Містер Роберт Річард Фастер. Модешний сучий син Боб. Шеперд облишив йому дзвонити, коли вийшла його четверта книга. Боб зневажливо посміхався – «Облиш, Джонні, тебе теж видадуть. Мене просто прізвище зобов’язує розкрутитися раніше» (*) – і Шеперд посміхався у відповідь, ледь стримуючи себе від бажання зацідити йому у бундючну пику. Скільки років минуло з того часу, коли вони востаннє розмовляли? Три? Ні, здається, більше. Шеперд писав тоді «Краплю дощу на кошлатій стіні». Роман просувався повільно і важко, і Шеперд втішав себе думкою, взятою у когось із письменників минулого - «що легко пишеться, то важко прочитати». «Краплю» не прийняло жодне видавництво. А книга Боба стала бестселером. Його навіть запросили на шоу цієї… як там її, цілком безґлузде ім’я… Опри. Прізвище ведучої шоу він вже достеменно не пам'ятав, та й взагалі, якщо у людини таке ім'я, на дідька йому прізвище? І телевізор він не дивився. У нього взагалі не було телевізора. Ящик для дебілів.
Шеперд відімкнув стіл. Десь тут – ні, ні, не в нижній шухляді - повинний бути старий записник. Так, ось він. Жодного імені – лише ініціали, просто як у якогось шпигуна. Шеперд дотримувався теорії - якщо з часом ти не можеш згадати, кому належать ініціали - виходить, ця людина не надто тобі й потрібна. Проте телефон Боба він знайшов швидко. Звичайно, невідомо, чи не змінився він з того часу. Все ж таки чимало років минуло... Чотири? Мабуть, не менше п'яти. «Краплю» він писав три роки з перервами.
Шеперд набрав номер, очікуючи почути автовідповідач. Але з третього гудка в слухавці озвався нервовий голос:
- Алло?
- Боб? Боб Фастер?
- Це я. Хто це?
- Привіт, Боб. Це Джон Шеперд.
- Ба, Джонні? Привіт, друзяко, - озвався Фастер таким голосом, немовби вони розпрощалися позавчора. «До якої міри ж йому на мене начхати», - подумав Шеперд.
- А я тут маю вільну хвилинку, от і подумав - чого б не подзвонити? Як життя, Боб? Пишеш?
- Ну… правду кажучи, у мене наразі невеличка творча перерва. Продав тут «Уорнер Бразерс» права на екранізацію «29 лютого»…
- Стривай, якого лютого? Нині жовтень, та й рік не високосний.
У слухавці реготнули.
- Джонні, «29 лютого» - мій останній роман. Хіба ти не читав?
- Навіть не чув, - мстиво відповів Шеперд, але одразу додав майже вибачним голосом: - Я останнім часом не стежу за новинками. Не мав часу, усе працював над «Розколиною», своїм новим твором…
Насправді «Розколину» він завершив майже рік тому і весь цей час даремно намагався притулити. Але відстежувати новинки він кинув ще раніше. Усяка нова книга, особливо якщо її автор був молодшим за нього, була Шеперду за ляпаса. Та ні, нащо такі піднесені порівняння - як пендель під зад, ось що буде точніше. Він добре пам'ятав це відчуття зі школи - раптовий принизливий удар, і коли обертаєшся з люттю, бачиш трьох або чотирьох вдоволено регочущих старшокласників... Дитинство людини триває, поки він заздрить старшим, а не молодшим...
- Гадаєш десь її пристроїти?
- Ну, чому б ні. Після того, як буде завершено термін ексклюзиву. А так вона наразі вийшла у Ґаммера. Ти, я бачу, також не стежиш за новинками?
- Джонні? - Фастер, схоже, вперше зацікавився. - Тебе що, насправді надрукували?
- Звичайно. А що, тебе це дивує?
- Та ні… Я завжди казав… Ну, мої вітання. Ґаммер - то добрий початок. У цих хлопців не найвищі гонорари, втім вони вкладають непогані бабки у своїх авторів.
- Може, десь зустрінемось і посидимо, Боб? До речі обміняємося авторськими екземплярами. Я тобі «Розколину», ти мені «29 лютого».
- Що ж, непогана думка, Джонні. Мені не завадить трохи розвіятися. Пам’ятаєш ресторанчик на розі П’ятої та Тридцять Другої?
- Він досі там?
- А куди він подінеться. Так, коли я вільний… Післязавтра о шостій тебе влаштує?
- Цілком.
- Окей. Побачимося.
У слухавці лунали короткі гудки. Слухаючи їх, Шеперд не розумів, навіщо він запросив Фастера. Невже бажав його бачити? Звичайно, ні. Сподівався зачепити його своєю книгою? Дзуськи, розкручений Боб, що швидкома випікає бестселери один за одним, продає права кіностудіям - що для нього якась «Розколина», перша книга нікому не відомого автора? Йому і до думки не стане сприймати Джона як суперника. У студентські роки Фастер повсякчас прагнув пригоститися на дурняк - цікаво, у нього і тепер стане нахабства надудлитися чужим коштом? Та навіть не прагнення перевірити це спонукало Шеперда. Ні… просто йому кортіло поділитися з кимось своєю радістю. Нехай навіть з Фастером, якщо більше немає з ким.
Усе сталося саме так, як і передбачав Джон. Увесь вечір Фастер часто і голосно реготав, згадуючи славетні студентські часи, плескав його по плечу, безупинно тріскотів про власну персону, про свої тиражі, про відгуки якихось критиків, про листи від шанувальниць і таке інше, не дозволяючи Шеперду додати ані слово - а наприкінці спромігся нажлуктатися так, що Джон, подолавши бажання обшукати його кишені щодо гаманця, розрахувався за двох, витягнув автора бестселерів на вулицю і посадив у таксі. Усе ж книжками вони обмінялися, і Шеперд, повернувшись додому, довго і з недовірою розглядав обкладинку. У нього було бажання попростому викинути цю книгу - тим паче що він був майже впевнений, що і Фастер не зійде читати «Розколину». І все ж відкрив першу сторінку і з заздалегідь незадоволеною міною заходився читати.
Щодалі він читав, тим піднесеніше ставав його настрій. Але зовсім не тому, що книга йому сподобалася і захопила. Якраз навпаки - тому що книга була слабкою. Ні, звичайно, не так щоб нікудишньою - "Уорнер Бразерс" все ж не стали б розтринькувати гроші - але явно слабшою за минулі романи Фастера. І слабшою за «Розколину».
Шеперд докоряв себе в упередженості, у свідомому пошуку в «29 лютого» лише недоліків. Та ні, то не були дрібні причіпки. Закручений сюжет, інтрига - все це було на місці, проте… в романі не було практично жодної нової ідеї, суцільно переспіви того, що Фастер писав раніше - а також того, що раніше писали інші. Шеперд вивчав книгу, немов лікар - пацієнта з підозрою на рак, і знаходив один симптом по одному. Штампи. Розтяглості. Невиправдані повтори. Все це - поки лише в легкій, неявній формі. Ще не досталь для того, щоб затурбувалися видавці і недолугі критики, засліплені сяйвом імені «Фастер». Так само, як за розкішною зовнішністю нефахівець не бачить тривожних симптомів - але симптоми ці сповіщають швидкий край.
Фастер списувався. І, здається, знав про це.
Ось звідки його невгамовна веселість і постійні, як закляття, розмови про власний успіх. Ось звідки нестримність, з якою він спромігся набратися.
Яка, все ж таки, ця книга за рахунком? Шеперд вчитався в анотацію. "Десятий роман відомого Роберта Фастера..." Тільки десятий. Зарано ти здувся, Боббі.
Звісно, це ще не кінець. Фастер має таку інерцію, що випустить, мабуть, ще дві, три або чотири книги, перед тим як голос "Ґата його!" пролунає досить рішуче. А може, чим чорт не жартує, це дійсно лише тимчасова творча криза. Але, так чи інакше, модешний сучий син Боб зневірив у себе. А програє той, хто втрачає впевненість у перемозі.
П’ять днів по тому Фастер зателефонував Шеперду.
- Джонні, я прочитав твою книгу. І знаєш, вона дійсно класно написана.
- Ти насправді так гадаєш? - тільки й спромігся промимрити Джон, аж ніяк не очікуючи цього дзвінка і цих слів.
- Річ, звичайно, не зовсім до моєї вподоби, - вів далі Фастер, - ти ж знаєш, я вважаю за краще, щоб був гострий сюжет, і публіка це любить… та все одно - відчувається рука майстра. Я покажу «Розколину» моєму знайомому критику, він працює для «Нью-Йорк Таймс» і ще двох або трьох впливових часописів… якщо його зацікавить – а я гадаю, що його зацікавить – він влаштує тобі добрий промоушен.
- Було б непогано. Дякую, Боб.
- Нема за що. Ми ж старі приятелі, чи не так? І ще… мені дійсно сподобалася твоя книга.
Поклавши слухавку, Шеперд запитав себе, навіщо Фастеру знадобився цей дзвоник. З якої речі письменнику, який відчуває ризик опинитися на мілині, сприяти просуванню книги того, хто наразі йде вгору? Нехай навіть не безпосереднього конкурента – Шеперд розумів, що його проза надто інтелектуальна для виходу мільйонними тиражами, як романи Фастера – та все ж таки. Хіба в такому стані спостереження чужого успіху не видається нестерпним? Але, мабуть, усвідомлення того, що він бере Шеперда під свою протекцію, дає змогу Фастеру як і раніше відчувати себе переможцем. Або ж… раптом, дідько забирай, модешний сучий син Боб насправді просто непоганий хлопець?
Так чи інакше, Фастер виконав власну обіцянку, і в «Нью-Йорк Таймс» дійсно з’явилася вельми доброзичлива рецензія. З деякою затримкою, на «Розколину» відгукнулися ще декілька часописів; тон статей був різноманітним, але, загалом, жодної бранливої не було. Якийсь другорядний журнал, редактор якого, мабуть, вирішив закарбувати за своїм виданням факт відкриття нової зірки, навіть надіслав для інтерв'ю свого кореспондента - довготелесу недоладну дівчину в окулярах і з відворотно нафарбованими губами. Дівчина, напевно, прочитала роман, стрибаючи по верхах, або й цілком ознайомилася з ним лише з критичних статей, тому питання ставила дурні - і все ж таки у Шеперда забрало певних зусиль відповідати їй втомленим голосом великого майстра і ніяк не показати внутрішнє радіння.
З часу виходу «Розколини» минуло вже декілька місяців, і за весь цей час Джон, купаючись у променях своєї першої слави, не створив жодного рядка. Аж поки одної красної днини йому не зателефонували від Ґаммера і не поцікавились його подальшими творчими планами. «Розколина» розходилася дуже добре як для першої книги досі невідомого автора, і вони були готові цілком та повністю викупити його наступний роман. Шеперда аж пройняло жаром при думці, що з ним збираються підписати договір і сплатити аванс за ще не написаний твір. Це було диявольськи... і у той самий час жахливо. Що буде, коли він не встигне укластися в обумовлений термін? Джон щось промимрив щодо обмірковування сюжету, і врешті сказав, що йому необхідно подумати. Але тільки-но він поклав слухавку, як зрозумів, що сюжет майбутньої книги, про який він ще хвилину тому не мав гадки, дійсно починає вимальовуватися. Він відчув солодке завмирання у животі, яке завжди супроводжувало його творчі осяяння. Увечері він пройшовся вулицями, збираючи до купи власні думки, а проти ночі сів за комп’ютер, та відірвався від роботи лише на світанку. Перші три розділи було завершено…
Друга книга Джона Шеперда, «Подорож Арчибальда Фінча», спричинила ще більший відголос у пресі, ніж перша. Насамперед, звісно, тому, що його ім’я вже не сходило з язиків, і новий роман очікували; навряд чи він був набагато кращим за «Розколину» - або, як вважав за краще формулювати сам Шеперд, навряд чи «Розколина» була набагато гіршою за «Подорож». Та взагалі порівнювати їх було важко через те, що за стилем друга книга суттєво відрізнялась від першої. «Розколина» була написана у традиціях класичного реалізму; тоді як «Подорож», формально бувши також цілковито реалістичним твором, містила в собі задосить символів та прихованих значень. Більшість критиків, зрозуміло, відзначили цю особливість, але не всі спроміглися розкрити ці значення, і Шеперд втішався, порівнюючи їх тлумачення. Звичайно, майже всі зрозуміли, що подорож успішного нью-йоркського адвоката до глухого провінційного закутка, куди він насправді зовсім не бажає потрапити, і все ж таки прагне там опинитися – це ніщо інше, як подорож людини назустріч власній смерті; проте багато прозоріших алегорій залишилось нерозкритими або одержали найбезглуздіші тлумачення. Один з критиків угледів в романі фрейдистський символізм, інший - політичний памфлет; але всі ці дурниці скоріше потішили Шеперда, ніж обурили. Мабуть, по-справжньому неприємний осадок залишила у нього лише стаття якогось Ґ. Моргана. Не те щоб вона була цілком нищівною - автор відзначав як переваги, так і недоліки; але по першим він пройшовся нашвидку і в зверхньо-протекційній манері - мовляв, працюй і надалі старанно, хлопче, то може з часом і вийде щось путнє - втім на других відтягався по повній, продемонструвавши невичерпний запас ущипливості. Найобразливішим було те, що від статті неможливо було відмахнутися, як від «ляпанини нічого не тямущого графомана» - хоч далеко не з усіма оцінками Шеперд був згоден, розум та ерудиція критика відчувалися в кожному реченні.
Але, врешті решт, інших рецензій було більше. У двох із них Шеперда порівнювали із Кафкою, і у одної – із Джойсом; хоча він і вважав ці порівняння притягнутими за вуха, та й не дуже полюбляв цих авторів, йому все одно було приємно.
До третьої книги він взявся без затримки; ідея народилася у нього ще коли він дописував «Подорож». Він тоді відірвався від комп’ютера, пішов на кухню випити чаю і увімкнув нещодавно придбаний телевізор, наштовхнувшись на повідомлення про «Боїнг-777», що розбився під Філадельфією. І саме тоді його осяяла нова ідея.
Роман одержав назву «Упалі» і починався із вельми натуралістичного опису авіакатастрофи. Щоправда, не «Боїнга», а невеликого пасажирського літака. Перші тридцять сторінок розповідали про те, як літак згинув з радару, про пошуки у горах, про зустрічаючих, що поринали то у надію, то у відчай. Але тільки-но читач ладнався до роману-катастрофи, як з’ясовувалося, що жодних героїчних пригод не буде – загинули усі. А надалі час розкручувався назад, показуючи долю кожного, хто у той день опинився на борту фатального рейсу. І з’ясовувалося, що жоден з них не мав бажання жити далі…
«Упалих» не обминуло увагою майже жодне видання, із тих що висвітлюють сучасну американську літературу, і майже усі рецензії були цілком позитивні. Виключення склав той самий Ґ. Морган, який знов вивернув на Шеперда свою отруйну глузливість. «Таке враження, що я особисто накапостив цьому хлопцю», - промимрив Джон, пожбуривши у кут журнал з критичною статтею. Це була набагато більш втішна думка, ніж припущення, що причіпки Моргана мають рацію. Шеперд вже встиг переконатися, що звичаї в середовищі письменників небагато відрізняються від славнозвісних павуків у банці, і цілком міг розраховувати на належну пристойному письменнику кількість заздрісників і ворогів. Він практично не мав жодного сумніву, що «Ґ.» значить «Ґенрі», і невідомий злостивець навмисно обрав собі за псевдонім ім’я славнозвісного і немилосердного морського розбійника.
Незабаром після виходу «Упалих» Шеперд без питань, як він сказав, «прилаштував старшеньких» - розпродав трьом видавництвам права на свої перші, написані до «Розколини» романи. Відгуки на них, особливо на два перших, були дещо прохолоднішими, але, якщо не брати до уваги сумнозвісного Моргана, який пройшовся по «торговцю завалящим товаром», та ще декількох невеликих заміток у зовсім дрібних виданнях, преса виявилася цілком прийнятною. Джон принципово не бажав цікавитись Морганом, та все ж таки не витримав і пошукав в інтернеті інші його статті. З’ясувалося, що цей хлопець жодному не давав понадки, тобто навряд чи він мав зуб особисто на Шеперда; щоправда, Джону здалось, що до нього Морган особливо причіпливий.
Але невдовзі нова подія примусила його забути про Моргана: йому надійшла пропозиція від «Юніверсал». Вони мали бажання зняти фільм по «Розколині».
Втім Джон не дозволив радості занадто себе захопити. Він пам’ятав, у що можуть перетворити кіношники навіть найгарнішу книгу, і наполіг на власному праві затвердити остаточний варіант сценарію. Представники компанії опирались, і, як з’ясувалося, недарма. Сценарій розлютив Шеперда. Мало того, що з одної-єдиної сексуальної сцени, п’яного припуску в дешевому мотелі під час дощу, яка, у відповідності із задумом автора, повинна була спричиняти тільки огидливість, голлівудські шовкопряди виткали до нудоти ницу любовну лінію, так ще і трагічний фінал був із носорожою грацією перетворений у хепі енд! На усе обурення Шеперда кіношники відповідали, що публіка не бажає фіналів у занадто темних кольорах, що роман і без того важкий і складний для пересічного глядача, а компанія повинна піклуватися щодо повернення вкладених коштів. Врешті решт, так ні до чого і не дійшовши, Джон розірвав контракт – позбавивши себе вельми вагомої винагороди і додаткової частини слави, проте відчуваючи глибоке задоволення від власної принциповості.
Нездійснена співпраця з кіношниками, зрештою, не минулася марно, поклавши початок новому роману – «Дубль 12, або Влада». В ньому йшлося про актора і режисера, які відповідно до просування зйомок фільму, повільно втрачають межу поміж фільмом і реальністю. Актор і в житті стає слухняною лялькою режисера, а режисер сповнюється упевненості, що реальний світ підкорюється йому так само, як і події на знімальному майданчику.
Після виходу «Дубля 12» одразу три університети запросили Шеперда читати лекції, а у деяких рецензіях його вже називали «класиком сучасної американської літератури», в одному часописі ця фраза навіть виявилася коротшою на слово «американської»). Інтерв’ю у нього вже брали поважні видання, його портрет було надруковано на обкладинці «Рідерз Дайджест», і навіть з’явилися якісь студенти, що зажадали робити диплом з літератури на засадах його творів. Уся ця метушня дещо відволікала і дратувала, та навіть дратування це усе ж таки тішило Шеперда.
У цей період Шеперд отримав запрошення на якусь письменницьку конференцію. Раніше він цурався літературних збіганок, незважаючи на те, що вже був членом Пен-клубу – бо взагалі не любив натовпу, і до того ж знав, що письменники поблизу, зазвичай люди досить неприємні, особливо у товаристві подібних до себе. Але тут – або завдяки незрозумілій забаганці, або сподіваючись, що якась випадково кинута фраза стане каталізатором нового сюжету – вирішив скористатися пропозицією.
Спочатку він пошкодував за цим. Декілька речників один за одним сходили на катедру і щось бубоніли щодо власного бачення сучасної літератури перед напівпорожньою залою; якось пролунало прізвище Шеперда, і Джон насторожився, але доповідач згадав його мимохідь і перейшов до іншої теми. Нарешті, не дочекавшись завершення чергового виступу, Шеперд піднявся і вийшов у фойє. Озирнувшись навсібіч, він попрямував до буфету.
Чи не половина літераторів була наразі там. Деякі знали один одного особисто, деякі тільки із книг або не знали взагалі; знайомці невимушено розмовляли, розділившись по купках, час від часу хтось підходив до них щоб відрекомендуватися, деякий час прислухався до розмови і залишався в новій групі, або повертався до попередньої. Джон незграбно озирнувся навколо. До нього підскочив якийсь голомозий курдупель з розкішними пшеничного кольору баками.
- Джон Шеперд, якщо не помиляюсь? Дуже, дуже радий. Читав усі ваші книжки… - він енергійно трусив Шеперду руку, а той механічно кивав головою на його компліменти. Приземок йому не подобався, але його гучний голос привертав увагу інших. Ще декілька людей наблизилися, щоб привітатися. Шеперд вислухав їх прізвища, із яких лише декілька видалися йому знайомими – незважаючи на те, що видовище чужого успіху вже не було для нього нестерпним, він як і раніше майже не стежив за сучасною літературою; просто кажучи, не вистачало часу. До того ж не всі присутні були письменниками.
Останньою наблизилась висока струнка жінка з рудим кучерявим волоссям і довгим обличчям, ледь зайнятим ластовинням. Мабуть, віком за тридцять, але видимо молодша за сорок - більш достеменно визначити Шеперд не спромігся (не зважаючи на те, що в його романах герої зазвичай точно визначали вік співрозмовника), але його це не дуже цікавило.
- Ґелен Морган, - назвала вона себе, простягнувши вузьку руку. Долоня була прохолодною і сухою.
Шеперд кивнув, майже не дивлячись на неї, і раптом уп’явся очима в її обличчя.
- Стривайте… чи не хочете ви сказати, що ви і є Ґ. Морган? Критик?
- До ваших послуг.
- Слушна відповідь. Якби ви були чоловіком, я викликав би вас на двобій, - Шеперд намагався, щоб це мало вигляд жарту.
- Якби я була феміністкою, я віддала б вас під суд за статеву дискримінацію. – під лад йому відповіла вона. – Якій зброї ви віддаєте перевагу?
- Стосовно вас – тактичний ядерний заряд. – Проте, ні. Краще два, для надійності.
- Мушу вас засмутити – ви не перший. Половина присутніх мене ненавидить. Друга половина – у захваті від мене, бо ненавидить першу половину. Ну і ще тому, що про них я не пишу. Вони того не варті.
- А мене, бач, відзначили.
- Так, - вона відійшла до стойки, узяла келих і знову обернулася до Шеперда із хитрою посмішкою. – Мені подобаються ваші книги.
З’ясувалося, що кредо Ґелен зводилося до ідеї, «трухлу дошку не обтісують, але алмаз потребує шліхтування». Всю свою ущипливість вона спрямовувала на тих, кого вважала талантами. «Немає сенсу розповідати письменнику про його переваги - він і так з ними обізнаний, - говорила вона. - Але, чим більше він обдарований, тим більший ризик, що він заплющить очі на власні недоліки. «Якого дідька? – скаже він. - Я і так пишу краще за інших». Важливо не дозволити йому це зробити. Не дозволити зупинитися на шляху до досконалості.» «Для цього зовсім не потрібно нападати на нього у такий нищівний спосіб, як це робите ви,» - заперечив Шеперд. «Потрібно! –струснула рудими кучерями Ґелен. - Якщо йому м’яко докоряти, він відмахнеться. Скаже: ну добре, добре, є деякі дрібниці, але для МЕНЕ це пробачно. Щоб пробитися крізь цей панцир, потрібно саме уразити його амбітність.» «Ви досягаєте протилежного ефекту, - Джон сповнив свій келих. - Я, наприклад, взагалі не визнав за потрібне читати вашу рецензію на «Дубль 12».» «Шкода. Я, між іншим, там вас декілька разів похвалила. Але все одно, стаття була корисною. Навіть ті, хто не читає, як я завдаю їм чосу, із задоволенням читають, як я роблю це з іншими. І порівнюють. І знаходять недоліки у себе…» Дискусія повільно перелилася в обговорення літератури взагалі (виявилося, що вони мають чимало спільного у смаках), і так, за бесідою, вони провели весь вечір, більше не повертаючись до конференц-залу. Розпрощавшись, Шеперд несподівано для самого себе запропонував їй якось разом повечеряти. «Я вас благаю, - Ґелен зморщила ластатий ніс. – До чого ці заяложені штампи? До ресторану треба ходити для того, щоб їсти. А для того, щоб їсти, не потрібна компанія. Бесіда заважає травленню, а травлення заважає бесіді», - і додала, дивлячись на розгубленого Шеперда: «Але якщо ви запропонуєте мені просто прогулянку парком, я б розглянула цю ідею.»
Діставшись оселі, Джон відшукав-таки її статтю про «Дубль 12». Щодо похвали вона не сказала неправду, але взагалі це була цілком класична морґанівська стаття. Проте тепер Шеперда це не дратувало.
Їх знайомство розвивалося чотири місяці, вони зустрічалися по декілька разів на тиждень. Але, якщо Ґелен у цей час без перешкод видавала свої статті, то Джон ледве спромігся на одне оповідання. Оповідання, звичайно, із радістю прийняв найперший журнал, але наближався термін чергового контракту з видавництвом, а Шеперд ніяк не міг узятися за новий роман. Наразі він продумав ідею і головні завороти сюжету, проте ніяк не міг зібратися і стати до роботи. Голова його цими місяцями занадто часто була заглиблена у думки про інше. Нарешті він дістався висновку, що існує тільки один засіб скинути з себе цю маячню.
Дослухавши його коротку пропозицію щодо шлюбу, Ґелен здивовано підвела брова. Весь цей час їх відносини залишалися суто платонічними, вони навіть жодного разу не поцілувалися. «Зараз вона розрегочеться мені в обличчя», - приречено подумав Джон.
- Я згодна, Шеперд, - сказала вона. – Тільки викинь і думку вправити це у свій роман. За такий огидний штамп я закопаю тебе наживо.
На четвертий тиждень їх шлюбу робота, нарешті, зрушила. Роман мав назву «Двоє», і був він аж ніяк не про любов. Просто Шеперд вдався у питання: якщо психіатрії достеменно відомі випадки, коли одна людина вважає себе двома окремими особистостями, чи можливий зворотній варіант – коли дві людини вважають себе одною, до того ж невідомо, чия правда? У романі досліджувалася така ситуація.
Того дня, коли Шеперд нарешті надіслав текст до видавництва (напередодні обумовленого контрактом терміну), Ґелен оголосила йому про її вагітність. «Сподіваюсь, це вийде у мене не гірше, аніж статті», - додала вона з посмішкою, у якій вперше промайнуло щось, схоже на засоромленість. «Сподіваюсь, він вийде ласкавішим за твої статті», - гмикнув Шеперд. «Але не менш розумним, - відповіла Ґелен. – І, до речі, чому «він»? Можливо, це вона!».
Все ж таки це виявився він, про що батьки, завдяки досягненням медицини, дізналися задовго до пологів. Тому Робін з’явився на світ, вже маючи ім’я. Незважаючи на чималий для першої вагітності вік – Ґелен нещодавно вийшло 36 – усе минулося на диво гладко.
«Тепер ти можеш розкритикувати мій твір», - удавано зітхнула вона. «Навіть гадки не маю, - відповів Джон, - адже це і мій твір». Вона знову хитро глянула на нього: «Будемо писати продовження?»
Продовження з’явилося на світ два роки по тому – цього разу дівчинка, її назвали Еліс. Невдовзі після її народження родина придбала будинок у Флориді і переїхала туди.
Проте, незважаючи на усю цю метушню, ані Ґелен, ані Джон не лишали осторонь свою роботу. Ґелен навіть на останньому місяці вагітності писала свої статті (під власним іменем – як це роблять багато жінок творчих професій, вона не побажала змінити прізвище після одруження), а Джон явив світу два нові романи – «Лазар Каїн» (про злочинця із таким іменем, засудженого на довічне ув’язнення і через двадцять п’ять років по тому повертаючогося до світу живих) і «Рідна кров» (про сина, що мститься матері за вбивство батька). Потім він знову отримав пропозицію від кіношників – цього разу «Коламбія Пікчерз» бажала створити фільм по «Упалим». Друга спроба виявилася більш вдалою за першу – не зважаючи на те, що Джон невдоволено кривився з деяких місць сценарію, взагалі ідея книги не була перекручена. Фільм не підняв рекордну касу – це і не малося у планах, але, зовсім несподівано для Шеперда, ухопив Золоту пальмову гілку у Канах. Вони з Ґелен вирішили, що таку подію варто відзначити, і придбали яхту. До цього часу ані він, ані вона не ходили під вітрилами, проте нова справа до того їх захопила, що за три місяці з-під їх пера – точніше, з-під клавіш їх комп’ютерів – не вийшло жодного рядка. Втім, опісля обоє накинулися на роботу із подвоєною завзятістю.
Морська тематика знайшла відображення у романі Шеперда «Мрії здійснюються». В ньому йшлося про чоловіка, який бувши іще студентом, працюючи із старовинним манускриптом, знайшов відомості щодо потонулого іспанського галеона із золотом. Він займається думкою відшукати скарб; йому здається, що, знаючи координати катастрофи, він зможе здійснити це за декілька днів, у найгіршому випадку – тижнів. Проте пошуки тривають; йому не вистачає грошей на оренду катера і водолазного спорядження; але він зазнайомиться із донькою володаря катера і невдовзі одружується з нею. Спочатку з його боку це шлюб заради вигоди, проте згодом з’являється любов, підсилена спільною метою, бо дружина, якій він відкрив таємницю скарбів, також захоплюється його думкою. Раз у раз вони поринають у безодню, вони розширюють квадрат пошуку, але все марно. Проте доля не дозволяє їм цілком віддатися відчаю і кинути цю справу, час від часу підкидаючи дрібні знахідки – або старовинний дублон, або сточену корозією пряжку від черевика… У них народжуються і дорослішають діти, змалку долучені до моря і родинної справи. Двадцять років ця справа несе лише втрати, проте ніхто не має і гадки про те, щоб кинути – занадто багато вкладене у ці пошуки, що стали сенсом всього їхнього життя. На двадцять третьому році вони знаходять три гармати. Через два дні по тому старший син гине через несправність аквалангу. Через півроку молодший син на очах у своєї сестри гине у акулячих щелепах. Дівчина, не витримавши цього стресу, впадає у божевілля. Мати, втративши усіх своїх дітей, накладає на себе руки. Але головний герой уперто виходить на море, не зважаючи на те, що лікарі забороняють йому пірнати – здоров’я його рясно порушене частими зануреннями і виринаннями, тривалим перебуванням у холодній воді і нервовими стресами. Він знає, що край у всякому випадку близько – катер і спорядження ось-ось віднімуть через борги. Але у своєму останньому зануренні він усе ж таки знаходить галеон. Він повертається на берег багатим і славетним, після чого його розбиває параліч.
Багато критиків нарекли «Мрії здійснюються» кращим романом Шеперда. Зрештою, він і без цього наразі був визнаним корифеєм, його книги були видані дев’ятьма мовами, і молоді письменники намагалися йому наслідувати (за що Ґелен безжально лупцювала їх у своїх статтях). Джон підписав ще один контракт із кіношниками. Проте, певна річ, він не збирався зупинятися на досягнутому. Вийшов роман «Страж брами» (про вартівника цвинтарю, який блукає серед гробовищ, читає написи і вигадує життєписи своїм опікуваним) і «Абсолютна величина» (про перетворення блискучого фізика, Нобелевського лауреата, у п’яничку і волоцюгу). Тим часом фільм по «Мріям» ухопив двох Оскарів – щоправда, не у найголовніших номінаціях, а сам Джон услід за яхтою вирішив опанувати літак. Розпочав він, як і більшість пілотів-аматорів, із легкої маленької «Сесни», але заглядався уже й на двомоторних красенів «Бічкрафтов».
Діти також не розчаровували. Робін, схоже, серйозно вирішив піти слідом за батьком – його оповідання здобуло перше місце на конкурсі штату між учнів середніх класів. (Твори на конкурс надсилалися під номерами, тобто вплив імені батька на рішення журі був виключений.) Еліс навчалася поки що у другому класі, проте її вельми нахвалювала вчителька малювання.
У тому самому році, коли Робін одержав свій приз, а Джон – пілотське посвідчення, відбулося ще одна подія, про яку Шеперд довідався випадково: застрелився Боб Фастер. Джон вже багато років нічого про нього не чув і не згадував про свого давнішнього суперника. Популярність Фастера давненько лишилася позаду, останні чотири романи були практично одностайно визнані провальними, а за останні три роки він взагалі не написав жодної книги. Убога старість йому не загрожувала, минулі гонорари були запорукою його довічного заможного існування, навіть якщо б він встановив рекорд довголіття; проте замість того, щоб, як багато його попередників-письменників, тихо піти на спочинок і жити, позбувшись довічної метушні, тільки подекуди нагадуючи про себе статтею-іншою, Фастер визнав за краще замкнутися у власному кабінеті і загнати собі кулю у рот. Джон згадав, як він сам сидів колись із пістолетом біля скроні. Тепер цей спогад був до того далеким, що здавався напевно сценою із якогось його роману, аніж реальністю. Але Шеперд цілком розумів Фастера. Ця новина справила на нього таке враження, що він відклав щойно розпочатий роман про старого пілота і почав писати книгу про славнозвісного письменника, який, зрозумівши, що списався, зробив інший вибір – облишити писати, але вести життя далі. Жити на власній розкішній віллі в оточенні дітей і родини, які вважають депресії свого уславленого родича старечим блазенством і врешті решт заховують його до божевільні… Так народився роман «Оселя умерлого», після виходу якого Шеперда було номіновано на Нобелевську премію з літератури.
Дивлячись зовні, і Джон, і Ґелен поставилися до цієї події легковажно. «Ну, хіба мало кого куди номінують... Дадуть все одно якомусь тибетцю, що пише про важку долю у китайській окупації. Чи то зулусу, що на півтисячи сторінок розповідає про побут свого села.» «Взагалі-то, - зауважила Ґелен, раптом ставши серйозною, - останніми роками мода на соціально-етнічну стурбованість знову пішла на спад. Тепер вкотре зненацька згадали, що художня література і публіцистика – дещо різні жанри, і знову почали цінувати класичну інтелектуальну прозу.» І все ж таки вони не наважувалися повірити, у всякому разі, вмовляли себе, що не варто сподіватися серйозно…доки не надійшла звістка. Це випало на день народження Робіна, і він схопив слухавку, сподіваючись, що його бажає привітати хтось із друзів. Та звістка, про яку усі вони довідалися через хвилину, коштувала більше будь-яких привітань.
Потім, аж до самого вилету у Стокгольм, усе закрутилося мов у якомусь калейдоскопі. Шеперд роздавав незлічені інтерв’ю, відповідав на телефонні дзвінки, примірював фрак, і у перервах між усім цим прихапцем писав свою нобелевську лекцію. Він міг би, звісно, розігнати репортерів, залишити телефон на автовідповідачі і спокійно попрацювати, але уся ця метушня була для нього диявольськи приємною. Нібито він і раніше не був обійдений славою, і, здається, що ж таке змінило рішення Шведської академії? Але то був символ, символ його цілковитого успіху і перемоги.
І ось, нарешті, наступив день, коли Джон Шеперд, в останній раз перевіривши у дзеркалі, як сидить на ньому фрак, вийшов на сцену під оплески залу. Купа листів ледь тремтіла у його руці.
- Ваша величносте! Леді і джентльмени! – розпочав він. - Я маю за щастя…
У цю саму мить згасло світло.
Поліцейський фотограф в притрушеному лупою піджаку присів на одне коліно праворуч від трупа, клацнув, осяявши спалахом неживе обличчя із знесеною вщент скронею. Обернувся, ловлячи в об’єктив заляпаний кров’ю дисковий телефон, знову клацнув. Підвівся, відступив на крок, ще раз зняв загальну панораму і відімкнув спалах від камери.
- Скінчив, Білл? – мляво спитав слідчий, майже не дивлячись на нього з-під напівприкритих повік. Слідчому було ледь за тридцять, він стояв, притуливши своє довге незграбне тіло до стіни і тримаючи руки у кишенях розстібнутого шкіряного пальто. Обличчя його було блідим, під очима – кола, в кутку рота він перекочував сірник –нещодавно кинув палити. Він втомився, не виспався, у нього нестерпно ломило у скронях, і палити хотілося страшенно. Слідчому було до смерті нудно.
- Так, - кивнув фотограф, звично пакуючи у футляри свої штукенції. – Можна виносити.
- Ну ж бо, хлопці, - слідчий крутнув головою у бік санітарів і зі стражданням скривився від болю у скроні.
Двоє санітарів підійшли до столу, поставили на підлогу ноші, розгладили чорний пластиковий мішок.
- Узяли! Чого ти там закляк, Стіве? – гукнув один із них на свого напарника.
- Та ось, дивлюся, обличчя в нього дивне… Хлопець вибив собі мозок, а вишкірився так, немов мацає Шерон Стоун.
- Тому і вишкірився, що без мозку. Мій старий завжди каже, усі нещастя - від великого розуму.
- Ні, справді, Джо. Навіть цікаво. Ніколи не бачив такого щасливого жмурика.
- Подейкують, перед смертю у людини перед очима в одну мить усе життя проходить, - філософічно зауважив Джо. - Можливо, згадав щось приємне. Навіть у паскудному житті хоч однісінький приємний день бува.
- Усе життя за мить? Та брехня це. Звідки про це відомо? Хто перевірив, ті вже не скажуть…
- Нічого, прийде час – сам перевіриш, - усміхнувся Джо.
- Бодай тобі з такою мовою! Хоч, звичайно, доведеться… Добре, бери його за ноги…
* «faster» (англ.) – «швидше»
(C) YuN, 2002
(Переклад - Ігор Тараненко)