Джордж Райт

 

Яблуко і Єва

 

Був пречудовий літній день. Кажучи строго, за календарем був уже вересень, але і сонцю, що безтурботно сяяло у насичено-блакитному безхмарному небі, і зеленому лісовому листю було байдуже до календаря. Навіть легкий вітерець не ворушив ані листочка; у природі панував після полуденний дрімотний спокій. Лише зрідка у кронах дерев подавала голос якась пташка.

Не порушуючи загальної тиші та спокою, на узлісся вийшла дівчина. Її звали Євою, вона була гола і не соромилася того. Вона взагалі не розуміла, як можна соромитися подібних речей. Зробивши кілька кроків по високій траві (з-під її ніг стріляли навсібіч сполохані коники), вона спинилася, підставляючи засмаглу шкіру теплим сонячним променям і блаженно мружачись.

Втім, дещо все-таки було на ній одягнуте. Її струнку талію охоплював пояс зі штучної шкіри з підвішеним до нього автоматичним пістолетом у кобурі та кишеньками для магазинів. За плечима висів невеликий зручний рюкзак з аптечкою, деякими інструментами й скромним (адже шлях її був не надто довгим) запасом їжі. Був там ще один предмет - невеликий циліндричний контейнер із дзеркальними стінками. На зап'ястку лівої руки цокав механічний годинник (взагалі з електрикою проблем поки що не було, але маленькі батарейки доводилося економити), а трохи вище двома ремінцями був прикріплений пластмасовий корпус GPS (навігаційні супутники й досі функціонували). На правій руці також був невеличкий круглий прилад, здалеку схожий на годинник - однак то був Z-датчик, що можна було зрозуміти по корпусу з множинними отворами. Серед усього спорядження Єви то був єдиний предмет кустарного виробництва. Ремінь на правому стегні утримував у зручній, як раз під руку, позиції десантний ніж у піхвах. У правому вусі, прихована волоссям, розташувалась горошина навушника, від якої тонкий блискучий дротик тягнувся до таблетки мікрофона коло губ. На ногах дівчини були непропорційно великі сріблясті черевики. Взуватися їй не подобалося, та доводилось. Не зважаючи на те, що все своє попереднє життя вона провела босою, її підошви були надто ніжними, адже вона ніколи не користувалася ними за призначенням; водночас, однак, пальці на ногах за спритністю лише незначно поступалися рукам.

Ходити вона навчилась зовсім недавно - значно пізніше, ніж говорити п'ятьма мовами. Вперше вчитися ходити у 18 років зовсім не легко - значно важче, ніж, припустімо, відновлюватись після хвороби, коли тіло має лише згадати вироблені в ранньому дитинстві рефлекси. Їй це здалося складніше, ніж освоєння університетського курсу фізики, хімії та математики. Навіть не дивлячись на те, що до того щоденними фізичними вправами вона готувала себе до зустрічі з гравітацією. Взагалі, перші тижні після посадки стали найгіршим періодом її життя. Це жахливе, принизливе відчуття безпомічності перед силою, що тисне на тебе, ця боротьба з нестерпно важким, неслухняним тілом... у перші дні їй доводилось незграбно повзати, наче напіврозчавленому черв'якові... брр! Як вона ненавиділа тоді цю планету, що відняла в неї свободу невагомого польоту, повисла тяжкою каторжною гирею на її руках і ногах! Однак поступово вона звикла і, хоча ночами продовжувала снитися невагомість, почала знаходити навіть свої позитивні моменти у солідній, стійкій гравітації т та й світ, величезний новий світ, який відкрився їй після крихітного простору орбітальної станції, був вартий деяких жертв. Так, вона звикала до цього світу. Її шкіра вже не обгоряла на сонці (ідею ходити в скафандрі вона одразу відкинула), також можна привчитися перебувати й без черевиків...

Якщо в лісі її підстерігали колючки, опале сухе гілля та шишки, частково занурені в землю корені, то трава узлісся здавалася м'якою і безпечною, тож Єва, нахилившись, розчепила фіксатори й із задоволенням вилізла з важких скафандрових черевиків (які, до того ж, були їй завеликі). Покинути б їх тут і підібрати на зворотному шляху, їх ніхто не зачепить, а синтетичний матеріал, з якого вони виготовлені, практично вічний... Та не можна: ще невідомо, в якому стані дорога, на яку їй скоро виходити, а вже до міста і поготів босою йти ризиковано...

- Єво, взуйся,- прозвучало в неї у вусі.

Вона невдоволено подивилася в безхмарне небо.

- Епле, ти можеш перестати стежити за мною хоч на хвилину?

- Ні,- спокійно, як завжди, заперечив її співрозмовник. - Ти ж знаєш, я відповідаю за тебе.

- Мені слід було вибрати для подорожі хмарний день,- пробурчала Єва.

- Тоді б я просто не дозволив тобі йти,- заперечив Епл.

- По-моєму, я вже не дитина!

- Я дію виключно в інтересах твоєї безпеки.

- І яка небезпека може мені зараз загрожувати? - Єва провела босою ногою по траві, потім легенько, щоб не забити пальців, тицьнула черевика.

- У траві можуть бути змії. Крім того, укус деяких членистоногих, хоч і не становить загрози, є болючим. Строго кажучи, мені взагалі не слід було дозволяти тобі вирушати пішки.

- Звичайно,- скривилася Єва. - Труситися у задушливій, смердючій від мастила утробі броньованого всюдихода значно корисніше для мого надцінного здоров'я, ніж прогулятися по свіжому повітрі!

- Зате ти була б на місці не більше, ніж за годину.

- Я не поспішаю.

- А мала б. До тих пір, поки ти залишаєшся єдиною людиною на Землі - і у всьому всесвіті - будь-яка випадковість може мати катастрофічні наслідки.

- Це людство, що не існує, чекало двадцять років,- пробурчала Єва, покірно влізаючи в черевики,- почекає ще трішки.

Вона звірилася з екраном GPS і покрокувала в бік ще невидимої звідси дороги.

 

Звідки саме взявся Z-вірус, з'ясувати так і не встигли. Перші спалахи епідемії були відмічені одночасно в десятках великих міст по всьому світі - що зовсім не дивно, враховуючи, що переліт на стратоплані між найвіддаленішими аеропортами Землі займав не більше трьох годин. Спеціалісти зійшлися лише в тому, що вірус мав штучне походження - жодних природних аналогів наука не знала. І, найімовірніше, на волю він вирвався у результаті нещасного випадку - бо, якщо це була цілеспрямована акція, її виконавці мали бути самогубцями. Звичайно, якби творці вірусу мали б вакцину... але, судячи з результатів, вони її не мали. В електронний мікроскоп вірус нагадував літеру "Z", верхня і нижня перекладини якої були розвернуті одна відносно одної у третьому вимірі. Австралійцям, які просунулися у вивченні вірусу далі за інших (просто тому, що на їх континенті через низьку щільність населення і віддаленість його від інших центрів цивілізації епідемія розповсюджувалася повільніше) вдалося встановити, що кожний із трьох фрагментів вірусу мав свою функцію: подолання імунного захисту - вбудовування до ДНК і розмноження - інтоксикація. По-своєму то було витончене, блискуче біоінженерне рішення...

Інкубаційний період тривав близько двох тижнів. Потім - доба-дві власне хвороби з поступовим виходом з ладу усіх систем організму і смерть. У ста відсотках випадків. Людина фактично згнивала заживо, і після смерті процес розкладання проходив прискореними темпами, допомагаючи вірусам швидше потрапляти до зовнішнього світу. Втім, не тільки людина. Вірус продемонстрував дивовижну здатність вбудовуватись до ДНК різних видів. Той, хто його створив, поза сумнівом, був генієм... Кінець-кінцем виявилось, що Z-вірус смертельний для всіх плацентарних ссавців.

Вакцина так і не була знайдена. Хвороба розповсюджувалася надто швидко. Біженці та мародери несли загибель у ще не заражені райони... 100% людства вимерло упродовж перших п'яти місяців; соціальна інфраструктура цивілізації зруйнувалася набагато раніше. Найдовше протрималися військові сховища і спеціалізовані наукові центри, де застосовувалися особливі заходи безпеки. Проте жодні фільтри сховищ не забезпечили порятунку. Врешті-решт Z-вірус дістався і туди. До кінця третього року на Землі, напевне, вже не залишалось жодної людини, жодного ведмедя, оленя, вовка, жодного дельфіна чи тюленя, жодного пацюка. Вищим щаблем еволюційної драбини були сумчасті.

Недоступним для вірусу залишився лише космічний простір.

 

Єва крокувала дорогою. Старе шосе дійсно перебувало не в найкращому стані: асфальт видимався і розкришувався, подекуди з нього витикалися паростки й навіть, іноді, молоді деревця. Місцями шосе цілковито зникало під поки що тоненьким, але вже порослим травою шаром нанесеного ґрунту. Природа неначе поспішала позбавитись рубців, що нагадували їй про тисячолітнє рабство в людини. Проте, у черевиках йти було легко. Лісом Єва йшла не поспішаючи, розглядаючи навкруги, то прислухалася до співу птахів, то присідаючи навпочіпки біля мурашника, то прихиляючись спиною до дерева, закидаючи голову і споглядаючи, як високо-високо сонце пробивається крізь густе листя крони... Тепер же, на дорозі, її опанував бойовий настрій (тим паче що і шосе йшло трохи під нахилом), і вона хвацько крокувала вперед, не відчуваючи втоми. Повітря на шосе було таким само чистим, як і в лісі; Єва вже встигла звикнути до цього повітря - спочатку її дивувало, наскільки воно смачніше стерильної атмосфери станції. Їй ніколи не доводилося вдихати задушливого смогу великих міст. Втім, деяке уявлення про нього вона отримала, коли вчилася керувати броньовиком. Вона ще раз уявила, як важка машина, ревучи, гуркотіла б зараз по дорозі, залишаючи за собою сивого шлейфа дизельних вихлопів, і гидливо намружила носа. А колись машини котилися цією дорогою суцільним потоком в обидва боки...

Невдовзі вона побачила першу з них. Автомобіль лежав у кюветі зліва. З шосе не було видно, що знаходиться у салоні, а Єва не бажала на це дивитися і чимдалі оминула машину. Хоча і знала з кадрів супутникової фотографії, що попереду її чекають ще машини, і багато...

Наступний автомобіль стояв на шосе, у крайньому правому ряді. Мало бути, водій зупинився сам, бо йому стало геть погано. А, може, за простим збігом, машина не встигла з'їхати з траси... Цього разу Єва вирішила не відтягувати зустрічі з неминучим і, підійшовши впритул, стерла пил з лобового скла.

Те, що сиділо всередині, колись було жінкою. Точніше і судячи з вилинялої короткої майки, на якій можна було розрізнити патлату фізіономію якогось рок-ідола - дівчиною, можливо, не старшою за Єву. Пістряве пофарбоване волосся запилюженими жмутками звисало на кістки плечей. Очні ямки були прикриті модними чорними окулярами, які трохи сповзли, але ще дивом трималися на вилицях і муміфікованих залишках очей. Поки Єва дивилася на це, з мертвого рота виповз великий сірий павук; Єва раптом ясно уявила, що всередині черепа, колись вмістилища мозку, тепер все затягнуто павутинням, і в запилюжених тенетах висять висохлі трупи комах... Її пересмикнуло від огиди; вона повернулася і хотіла йти, але тут помітила, що лоток програвача дисків на передній панелі салону висунутий. Їй стало цікаво, що за музику слухала хазяйка машини перед смертю - може, саме того патлатого? Вона розбила руків'ям пістолета скло ("Обережніше з уламками, Єво!" - тут же подав голос Епл), узяла диск, здмухнула з нього пил, уставила назад і натиснула відтворення". Виявилось, за всі ті роки акумулятор машини не встиг розрядитися до кінця, і, хоча на панелі запалало попереджувальне червоне вічко, програвач запрацював.

То була не музика. То був запис, продиктований хазяйкою автомобіля.

"Якщо ви чуєте це... то я вже мертва,- сказав дівочий голос, що колись, імовірно, був приємним, але тепер у горлі мовниці огидно хрипіло і хлюпало при кожному подихові. - Але це значить і те, що ви живі. Значить, проти цього... - тут було вжите якесь слово, що було, видимо, прикметником чи дієприкметником, але невідоме Єві на жодній з п'яти мов, - ... вірусу все ж знайшли якийсь засіб. ("Груба логічна помилка", констатувала Єва. "Одне зовсім не випливає з іншого.") Можливо... можливо, і Том ще живий, і його встигнуть врятувати. Його звати Томас Джеремі Картер, він працює в госпіталі святої Маргарити. Я так сподівалася. що ми хоча б в останню хвилину будемо разом. Та відчуваю, що мені вже не доїхати. Будь ласка, передайте йому цей диск. Томе... Томе, я кохаю тебе. (Деякий час не було чути нічого, крім хлипання.) Прощавай, милий." Запис урвався. "Яка дурниця,- пирхнула Єва. - Сподіватись на те, що врятується працівник шпиталю - та вони гинули першими! І невже у свої останні хвилини вона не могла подумати ні про що більш важливе, ніж освідчення у коханні мерцю?"

Дорога повертала на південь, і одразу за поворотом дівчина побачила багато машин. Це був величезний затор, що тягнувся майже милю. Не бажаючи продиратися між іржавих корпусів під поглядами незліченних черепів, Єва зійшла з шосе, подолала рівчак і рушила в обхід. Це було правильне рішення: якщо у хвості затору між машинами ще можна було пролізти, то далі починалася суцільне металеве місиво. Задні у відчаї таранили передніх, зминали й утрамбовували їх, корпуси громадились один на один, валилися з узбіч... У тих, що опинилися в цих машинах, не було жодних шансів на порятунок - затиснуті з усіх боків, вони не могли відкрити дверцята і вибратися. Втім, вони хоч як були приречені; навіть якщо хтось з них дивом уник зараження до того, для них усе було скінчено з моменту, коли вони опинились в заторі, серед сотень хворих і тих, що помирали. І все ж вони продовжували відчайдушно чіплятися за життя, вибиваючи лобове скло, вилазячи назовні через люки в даху, якщо дозволяла конструкція... Єва бачила їх напівзотлілі скелети на дахах, під колесами й поряд з дорогою, а через один із них, задивившись на хаотичне нагромадження автомобілів, навіть перечепилася. Бридливо глянувши під ноги, вона зрозуміла, що цього вбив не Z-вірус: у черепі зяяла діра, яку навряд чи могло зробити щось окрім кулі. Єва штовхнула черепа черевиком, і деформований шматочок металу, глухо дзенькнувши, перекотився всередині.

Вона знову подивилася вперед - туди, де, вочевидь, знаходився стрілець - і побачила причину затору. Дорогу перегороджували дві важких восьмиосних вантажівки; обидві вони були посічені кулями, а одна ще й повністю спалена. З кабіни іншої виглядав ствол рушниці, кістляві плечі у форменій куртці шерифа і шийний хребець, що жовтів між ними; відокремлений череп, видно, валявся десь унизу. Зліва і справа від дороги височіли барикади з мішків і ящиків. Жителі міста влаштували заслін, намагаючись не пустити біженців до себе. Дурні, вони не розуміли, що вірус усе одно проникне до них - з вітром, з водою, з мишами й котами...

І дійсно - апофеозом глупоти стало видовище, яке відкрилося Єві з іншого боку барикади. Там був такий же затор, тільки розвернутий у протилежному напрямку! В той час, як одні прагнули за будь-яку ціну потрапити в місто, інші настільки ж відчайдушно і безуспішно намагались із нього вибратися...

Єва минула справа від шосе міське звалище, вигорілу дотла бензоколонку, машину "швидкої допомоги", що врізалася у стовп, і, нарешті, підійшла до дорожнього щита, який сповіщав:

 

Вас вітає місто

ПЛЕЗАТВІЛ

Населення 14600

 

Останнє число було перекреслене олійною фарбою, і цією ж фарбою нижче написане нове - 8000. Його теж перекресли струменем з аерозольного балончика, замінивши розмашистими каракулями - 3500. Це число було закреслене фломастером; нове уточнення, записане значно дрібнішими цифрами, повідомляло про 542 жителі. 93 - інформував зовсім дрібний напис, зроблений кульковою ручкою. 6 - лаконічно повідомляла наступна криво надряпана цифра. Вільного місця в нижній частині щита вже практично не лишалось, і все ж хтось, під впливом чи то безумства приреченого, чи то останнього спалаху шибенецького гумору, підбив логічний підсумок, речовиною, підозріло схожою на кров, вивівши на щиті фінальну цифру - 0.

Єва усміхнулась, схилила голову набік, потім дістала свій ніж, закреслила нуль і, висунувши кінчик язика від старання, акуратно надряпала поряд одиницю.

 

Сталося так, що коли Z-синдром набув характеру пандемії, у космосі перебувало чотири експедиції. Три з них - на навколоземній орбіті: сім чоловік на міжнародній станції МКС-3 (чотири американці, канадець, француз і росіянин), двоє на японській орбітальній обсерваторії та четверо на китайській станції "Великий дракон", яка саме будувалася. Крім того, п'ятеро китайців було на їх новозбудованій місячній станції.

За японцями встигли прислати корабель, який повернув їх на Землю. Чи знали вони, що вирушають на неминучу смерть? Позаяк, не могли не здогадуватись. Склад японського центра керування змінився вдруге. Та навряд чи вони підкорилися наказу не розмірковуючи, наче їх предки-самураї. В них просто не лишалося іншого виходу - космічна обсерваторія не могла довго підтримувати життя екіпажу без вантажних кораблів із Землі. А, навіть якби вірус таки вдалося подолати, вже спричинена ним шкода була настільки велика, що виключала нові запуски у найближчому майбутньому...

МКС-3 була першою і єдиною станцією, облаштованою системою повного циклу: доки сонячні батареї давали достатньо енергії й обладнання не потребувало заміни, системи регенерації та очищення могли забезпечувати астронавтів усім життєво необхідним без постачання іззовні. Та потужність системи була обмеженою. Сім чоловік - це межа. Китайці теж розробляли таку систему і планували змонтувати її на Місяці, та не встигли. На той момент на їх базі був корабель, але не було палива; вони так поспішали закріпитися на сусідньому небесному тілі, втерши носа колишнім місячним піонерам - американцям, що відвели увесь резерв маси під вантаж замість палива на зворотний шлях. Автоматичний заправник з Землі мав прилетіти пізніше. Ракета-носій для нього ще не була готова. Вона так і залишилася недобудованою...

Нарешті, до китайської орбітальної станції був пристикуваний корабель, здатний повернутися на Землю. Та китайці не пішли шляхом японців. Замість того вони вийшли на зв'язок з командиром МКС-3 і висунули вимогу у зв'язку з надзвичайною ситуацією прийняти їх на борт міжнародної станції.

Полковник Роджер Бартон відмовив. Система життєзабезпечення МКС-3 не впоралася б не те що з чотирма, а навіть з однією зайвою людиною.

Разом з тим, як вісті з Землі ставали все страшнішими, а запаси на "Драконі" вичерпувалися, тон китайських вимог ставав усе більш істеричним; то погрожували ракетним ударом з Землі, то пропонували шляхом жеребкування позбавити життя двох зі свого екіпажу і двох з команди МКС - аби двоє китайців, що лишилися, зайняли звільнене місце. Коли вони вперше загубили зв'язок з командуванням (зв'язку з центром керування у Х'юстоні до того часу не було вже три доби), вони оголосили, що виконали корекцію орбіти, і тепер "Дракон" рухається курсом на зіткнення з МКС-3. Єдиний спосіб запобігти загальній загибелі - погодитись на їхні умови.

Бартон знову відмовив. На МКС теж було паливо для корекції орбіти, і він розраховував, що станція встигне зманеврувати, ухиляючись від зіткнення.

Йому це дійсно вдалося. Дві станції розійшлися, не торкнувшись одна одної, та китайці обіцяли повторити спробу на наступному витку.

Однак за той час, поки "Дракон" огинав Землю, їм ненадовго вдалося відновити зв'язок зі своїм керівництвом. Очевидно, вони отримали останні інструкції.

Коли вони знову вийшли на зв'язок, їхній тон був геть іншим. Вони вибачалися за попереднє, називаючи його спалахом ганебного безумства. Вони більше нічого не вимагали - просили дозволити їм зістикувати корабель і передати на МКС-3 свій генетичний матеріал. Статеві й соматичні клітини чотирьох чоловіків, з яких колись у майбутньому зможе відродитися китайський народ.

Бартон відмовив і цього разу. Він не без підстав остерігався, що китайці сподіваються використати стикування для захоплення МКС.

Ті все-таки виконали спробу стикування, зваживши, що громіздка станція не зможе ухилитися від маленького корабля. Спочатку їх розрахунок виправдовувався, попри чудеса пілотування, проявлені Бартоном. За успішного стикування зупинити китайців могла б тільки рукопашна: коли проектувалася МКС, ніхто навсправжки не розглядав можливості космічного піратства, зате передбачали можливість нештатних ситуацій, коли екіпаж станції не зможе сам впустити прибулих рятувальників - тому перехідний люк легко відчинявся іззовні. Однак у момент стикування Бартон усе ж дав максимальну тягу маневровим двигунам. Його розрахунок справдився: стикувальний вузол перекосило й заклинило.

Агонія китайців, зачинених у своєму кораблі, розтягнулася майже на тиждень. Попервах вони намагалися, вмикаючи двигуни, звести МКС-3 з орбіти й звалити на Землю, та ці спроби блокувалися за допомогою двигунів станції. Потім це припинилось. Може, в них закінчилось пальне. А може, вони вирішили не віднімати у людства останнього шансу відродитися - хоча б навіть і без китайців... Всі ці шість днів вони перемовлялися по радіо зі своїми земляками на Місяці (ті протягли понад місяць). На МКС приймали ті передачі. Ніхто на станції не знав китайської, та здогадатися про тему розмов було не так вже і складно...

Психологічний клімат на самій МКС і без того був не найліпшим. Проте все ж тут залишалася надія. Серед чотирьох американців була одна жінка - астрофізик Лінда Тревіс. Вона будувала блискучу наукову кар'єру, вершиною якої стало її відрядження на МКС-3, і геть не планувала мати дітей. Та дійсність внесла корективи до її планів.

Після того, як із Землі перестали надходити будь-які передачі, за виключенням сигналів автоматичних маяків, екіпаж станції зібрався на чергову раду, на якій Лінді було оголошено, що віднині її головна цінність полягає ніяк не в наукових досягненнях, а в здатності народити дитину. Причому обов'язково дівчинку.

Попервах Тревіс дуже обурювалась таким підходом, говорячи, що вона особистість, а не самка, і вони не в праві її примушувати. Що ще невідомо, чи дійсно люди вимерли повністю, і якщо таки так - тоді тим більше говорити про відродження людства безглуздо, бо повернення на заражену Землю їм закрите, а станція надто мала і недовговічна, щоб на ній жили покоління людей.

Бартон, однак, заперечив, що наявність шансу завжди краще, ніж його відсутність, особливо якщо цей шанс - останній. І що в умовах надзвичайного стану він готовий вжити БУДЬ-ЯКИХ заходів, аби забезпечити виконання своїх розпоряджень.

Кінець кінцем Лінді довелося згодитись. Вона ще дешево відбулася, оскільки на нараді звучали й інші пропозиції - що вона, як єдина жінка, віднині не повинна відмовляти у сексі жодному з чоловіків (слід сказати, що Лінда була фригідна, що її цілком влаштовувало). Та цього вже не підтримав Бартон, заявивши, що, якщо вони прагнуть відродити не просто біологічний вид, а цивілізацію, то самі мають не опускатися до рівня скотини.

За наполяганням Лінди, для запліднення було використано штучне запліднення (Пол Харпер, лікар експедиції, підтримав її, бо такий спосіб дає вищу ймовірність зачаття у порівнянні з природним). Питання про те, хто стане батьком нового людства, залишили вирішувати природному добору: донорами сперми стали одразу п'ятеро чоловіків (шостий стерилізувався за кілька років до того; теоретично можна було спробувати виконати зворотну операцію, але Харпер, єдиний медик на борту, саме був тим шостим, і намагатися оперувати сам себе не ризикнув).

Приз у генетичній лотереї випав Тому Лерою; щоб у цьому пересвідчитись, не потребувалося аналізу ДНК, оскільки близнюки народилися темношкірими, а Лерой був єдиним негром на борту. Та порадіти батьківству йому не довелося: обоє немовлят були хлопчиками, отже, лише віднімали би дефіцитні ресурси. Їх одразу позбавили життя і викинули в космос. Лінда була засмучена, але більше як учений, чий експеримент не вдався, ніж як мати, що втратила дітей. А от Лерой шаленів, хоча і повинен був усвідомлювати невідворотність прийнятого рішення. На додачу до всього, він втовкмачив собі у голову, що його синів убили не за те, що вони хлопчики, а за те, що вони чорні. Це була, звичайно, типова маячна ідея, за сприятливих обставин - а обставини на станції, де були ув'язнені останні представники людства, сприяли цьому якнайкраще - цілком здатна перерости в параною, та доктор Харпер, так само як і командир Бартон, не надали цьому належного значення. Лерою лише вкололи кілька разів конячу дозу заспокійливого. Кінець-кінцем, нерви в усіх були натягнуті до межі - вони провели у замкнутому маленькому світі МКС-3 вже рік, в той час коли час як їх початкова програма польоту була розрахована на п'ять тижнів; їх навіть не тестували на тривалу психологічну сумісність...

Щойно Харпер оголосив, що Лінда відновилася після пологів, була зроблена нова спроба. І знов невдача - викидень на третьому місяці. Лише з третьої спроби, як у казках і анекдотах, мети було досягнуто. Народилася дівчинка, цього разу біла. Звичайно, її назвали Євою.

Психологічний клімат на станції став до того часу вже геть нестерпним. Астронавтів дратувало одне в одному геть усе: запах, звук голосу, волосинки на шкірі, родимки... Дратувало дзижчання бритви тих, хто голився; дратували бороди тих, хто припинив голитися. Дратувала чужа похмурість ("і без того аж нудить") і чужа веселість, яка здавалася дико недоречною (втім, остання траплялася усе рідше, якщо не рахувати істеричних спалахів). Щоб спровокувати скандал, достатньо було комусь почухатися, кашлянути, шморгнути носом, хруснути пальцями, почати мугикати пісеньку... Не можна сказати, що всі ненавиділи одне одного однаково; декому вдалося зберегти між собою нормальні чи навіть хороші стосунки, та станція була надто мала, аби члени екіпажу могли обмежити своє коло спілкування лише тими, хто не викликав неприйняття.

Народження Єви спочатку дещо покращило ситуацію, та не надовго. І справа навіть не в пронизливому дитячому плачу і пелюшках, що конструювалися з підручних матеріалів, - точніше, не лише в цьому. Головна проблема полягала в тому, що Єва стала восьмою. Поки що система життєзабезпечення, хоча і на межі, але справлялася з небагатими потребами немовляти - але було зрозуміло, що коли дитина підросте, кимось з членів екіпажу доведеться пожертвувати.

Коли ця проблема була вперше озвучена, Бартон запропонував найбільш очевидне рішення - жереб. Час, у принципі, ще був, та командир розумів, що, якщо не позбутися цього дамоклового меча одразу, викинувши когось у космос і тим самим розрядивши обстановку, усе це може закінчитися різаниною на станції. Зрозуміло, Лінда одразу була виключена з жеребкування - Єва Євою, та позбутися єдиної жінки дітородного віку було б надто необачно. Але тут Дмитро Антонов заявив, що він - єдиний вцілілий слов'янин, носій не тільки генофонду (генетичний матеріал кожного з астронавтів уже зберігався у холодильнику в Харпера), але і великої російської культури, а тому теж повинен бути виключений з жеребкування. Його підтримав П'єр Жофруа, єдиний західноєвропеєць; жереб, за його словами, мають тягти четверо північноамериканців. Канадець Моріс Строу, однак, рішуче заперечив проти того, щоб його валили в одну купу з громадянами США, яких явно у надлишку. Харпер був необхідний як лікар, а Бартон заявив, що в критичній ситуації командир просто не має права жертвувати собою. Таким чином, ідея жеребкування зазнала фіаско.

Після цього ситуація на станції стала цілком параноїдальною. Кожен слідкував за іншими, підозрюючи їх у підготовці замаху на своє життя. Варто було тим з астронавтів, що ще зберегли залишки нормальних стосунків, почати тиху бесіду (а тим більше спробувати позбутися товариства інших, перебравшись до іншого відсіку) - інші одразу ж намагалися опинитись поряд, щоб з'ясувати, про що вони домовляються. При цьому нікому з них не спадало на думку вчинити замах на Єву, яка порушила нестійку рівновагу; усі розуміли, що ця дівчинка необхідна для відродження людства, і усі щиро бажали такого відродження - але ніхто не хотів, щоб цей грандіозний проект здійснився саме за його рахунок. Якщо б вони знали, що повинні померти усі - ймовірно, знайшли б у собі мужність прийняти це; та думка "я помру, а вони всі будуть жити" здавалася кожному з них нестерпною. Мабуть, спільне безумство не зачепило тільки Лінду. Вона була зайнята виключно своєю донькою, закинувши навіть астрофізичні дослідження, які продовжувала аж до народження Єви. Чи то в неї пробудилося те, що зазвичай називають материнським інстинктом, чи то вона надихнулася величчю своєї місії (прамати усього майбутнього людства!), чи то, нарешті, вона (швидше підсвідомо, ніж свідомо) вгадала в турботі про доньку єдиний вихід, через який можна втекти від параної, що охоплювала станцію...

Єві було майже два роки, коли на МКС-3 сталася аварія. Дрібні несправності виникали й раніше, та їх вдавалося лагодити. Однак цього разу виникла по-справжньому серйозна проблема - порушилася орієнтація однієї з сонячних батарей, внаслідок чого генерація струму впала нижче критичного рівня. Хтось мав вийти у відкритий космос і спробувати ліквідувати несправність.

За інструкцією це мали робити двоє, за штатним розкладом - Строу з Антоновим. Їм швидко вдалося виявити причину аварійної ситуації. Причиною було чужорідне тіло, яку застрягло між корпусом станції та панеллю сонячної батареї. Цим тілом виявилося мертве немовля. Під час орбітального польоту складно що-небудь викинути назовсім - хіба тільки загальмувати те "щось" нижче першої космічної швидкості або прискорити до другої. Два трупики продовжували свій рух орбітою, надто близькою до орбіти МКС-3, нагріваючись під сонячними променями та знову промерзаючи ледь не до абсолютного нуля у тіні Землі. За відсутності кисню і гнилісних бактерій звичайні процеси розкладання зупиняються, однак термічний розпад складних органічних сполук все одно триває. Тіла втрачали частину маси разом з утворюваними газами (які, вириваючись через різні отвори, створювали тягу), через руйнування тканин і постійні перепади температури від них відокремлювались частинки... Власне, поступово кожен трупик перетворювався у дещо на кшталт крихітної кометної хмари, до того ж потроху міняючи траекторію. Так що в підсумку курс одного з них знову перетнувся зі станцією і відносна швидкість виявилась достатньою, аби пошкодити сонячну батарею (свого часу інженери, котрі створювали МКС-3, пишалися її особливо легкими панелями...) Поки ті, що вийшли в космос, вишкрібали губчасту масу з-під панелі та очищували забруднені фотоелементи (дія відбувалася на сонячній частині витка), в тих, що лишилися на станції, практично одночасно визріла думка, що проблему зайвої людини можна вирішити, просто не пустивши тих, що зовні, назад. На відміну від стикувальних вузлів, зовнішні люки, заблоковані зсередини, неможливо було відчинити зовні: адже по інший бік стикувального вузла був герметичний корабель, а по той бік люка - відкритий космос. Правда, зайвою була тільки одна людини, а в космосі знаходилися двоє; ну та що ж - це давало можливість народити ще одну дівчинку. Захоплені цією ідеєю навіть не задумалися, хто в разі потреби буде усувати наступну зовнішню неполадку...

Але і в тих, що перебували у відкритому космосі думки розвивалися у схожому напрямку. Що саме там відбулося - так і залишилось невідомим. Строу стверджував, ніби Антонов напав на нього, і йому довелося, обороняючись, вирвати повітряний шланг зі скафандра росіянина. Антонов не міг цього заперечити, бо його мертве тіло шкереберть летіло геть від станції - але, думається, якби він дійсно напав першим, на його місці був би Строу. Бартон був радий скористатися з приводу й оголосив, що не пустить вбивцю назад на станцію. На жаль, після чотирьох пекельних років навіть воля і розум командира почали слабшати - інакше він би подумав про те, що Строу зовні зовсім не безпорадний. Інструменти для ремонту, які він узяв із собою, можна використовувати й для руйнування...   

Строу не став нічого просити й вимагати. Він не вимовив жодного слова. Почувши вирок командира, він просто почав ламати панелі одну за одною. Про порятунок людства він більше не думав. Його цікавила тільки помста тим, хто прирік його на загибель.

Астронавти на станції не одразу зрозуміли, що відбувається, а коли зрозуміли, почали умовляти Строу, та це було вже марно. Безумство цілком опанувало канадцем, він не вірив жодній їхній обіцянці (можливо, втім, щодо цього він і мав слушність). Хтось кинувся надягати третій скафандр, щоб вийти в космос і зупинити руйнівника. Але в Бартона сяйнула інша ідея - він кинувся до пульта управління і, як колись, дав повну тягу маневровим двигунам. Йому вдалося скинути Строу; той намагався наздогнати станцію, та в його слабенького ранцевого двигуна стиснутий газ скінчився раніше, ніж паливо на МКС. Його крики звучали по радіо ще шість годин, доки в балонах скафандра не вичерпалося повітря...

Проте, було вже запізно. Енергозабезпеченню МКС-3 було завдано непоправних втрат. Тепер система життєзабезпечення могла стійко підтримувати життя тільки трьох. Може, ще залишалася надія дещо поремонтувати. Та її відняв Лерой. З воланням "все одно ми всі поздихаємо!" він накинувся на Лінду з явними намірами її зґвалтувати. Коли його спробували відтягти, він крикнув, щоб йому не заважали. - "тут на всіх вистачить!" І Жофруа підтримав його. Їм протистояли Бартон і Харпер.

На станції не було зброї - який в ній сенс, якщо будь-який постріл майже напевне викличе розгерметизацію. Та виявилось, що в усіх при собі є якісь загострені металічні стрижні або шматки пластику - і коли вони тільки встигли, практично весь час знаходячись перед очима одне в одного...

Коли бійня закінчилась, Лерой був мертвий, а Жофруа - смертельно поранений. Бартон отримав легке поранення, Лінда відбулась синцями, а Харпер не постраждав. Зате постраждало цінне обладнання, розбите охопленим агонією Лероєм. Тепер станція могла забезпечувати життя однієї-єдиної людини.

Викинувши в космос тіла Лероя і Жофруа, вцілілі астронавти ухвалили єдине можливе рішення - повернутися на Землю. Вони розуміли, що скафандри лише відтягнуть невідворотний фінал. - адже необхідно поповнювати запаси повітря і води, ретельна обробка їх, хоча і знижувала ймовірність зараження, не робила її нульовою... Та вірусологи Землі працювали до самого кінця, і багато лабораторій регулярно надсилали у відкритий ефір відомості про свої досягнення в надії, що це зможе комусь допомогти. На МКС отримували ці передачі, так що Харпер знав про Z-вірус досить багато - і сподівався дізнатись ще більше на Землі. Це був примарний шанс, але він був. Шанс навіть не для них, а для тої єдиної людини, яка залишалася на станції.

Для Єви.

І для всього людства.

 

Місто Єві не сподобалось. Справа була навіть не в скелетах, яких, до речі, на вулицях майже не було - більшість жителів померла у своїх помешканнях. Просто воно було якимось запилюженим і задушним. Сірий, пашучий жаром асфальт, одноманітні коробки нестерпно білих на яскравому сонці будинків... На деяких вулицях, утім, вцілілі будинки були цілковито чорними - тут свого часу вирували пожежі, які не було кому гасити. Навіть трава, що пробивалася то тут то там, не рятувала пейзажу.

Раптом Єва здригнулася, і рука її смикнулася до пістолета: їй здалося, що вона бачить людей. Декілька фігур непорушно стояли у вітрині крамниці й, здавалося, дивилися на неї. Придивившись пильніше, вона зрозуміла, що вони не живі, і, схоже, взагалі не справжні.

- Епле, ти бачиш це? - вимогливо спитала дівчина. - Це що, скульптури?

- Це манекени,- роз'яснив Епл. - Вони рекламують одяг.

Єва стерла пил зі скла, скептично розглядаючи манекенів.

- Це дуже дивна реклама,- вирішила вона нарешті. - Невже ці люди самі не розуміли, наскільки дурний мають вигляд, чіпляючи на себе усе те ганчір'я, та ще й у спеку?

- Я ж уже пояснював тобі - в людей такий звичай.

- Дурний звичай,- непохитно резюмувала Єва і рушила далі, поглядаючи то на екран GPS, то навколо.

Найкоротший маршрут пролягав через вузький, вигнутий на зразок кишки провулок, куди виходили облуплені фасади старих цегляних будинків. Біля іржавих баків для сміття валялися кілька котячих скелетів. Подекуди вікна були забиті фанерою. Найкращий вигляд мала будівля кінотеатру. Єва оглянула вицвілу афішу. Дівка на афіші цього разу не викликала особливих нарікань, бо вдягнута була ще легше за Єву, а от напис змусив гидливо скривитись: "СОЛОДКІ ГУБКИ - гаряча еротична комедія!". Що таке "еротична" Єва не знала, та вся фраза у цілому залишала відчуття якоїсь липкої бридоти.

- Епле, що значить "еротична"?

- У моєму лексиконі відсутній такий термін, так що навряд чи це щось суттєве.

- Сподіваюсь,- ще раз презирливо форкнула Єва, поспішаючи вибратися з провулка.

Невдовзі вона вийшла до мосту, який з'єднував береги неширокої річки. Поперек моста лежав перекинутий на бік автобус - як видно, ще одна жалюгідна спроба барикади, тепер уже всередині міста... Річка була однією з причин, з якої шістнадцять років тому астронавти зупинили свій вибір на Плезантвілі: хоча багато атомних і гідроелектростанцій продовжували працювати, забезпечуючи енергією немало мертвих міст, складно було сказати, наскільки довго буде функціонувати водогін - а тут у Єви поряд було необмежене джерело прісної води. У часи, коли місто було живим, ніхто, звичайно, не став би брати воду для пиття прямо з річки - та за минулі роки вона повинна була повністю очиститися. Дійсно, тепер ріка була чистою, та, закута у кам'яні плити набережних, так само здавалася свинцево-сірою.

Іншою причиною, за якою вибір впав на Плезантвіл, був, зрозуміло, той факт, що місцевий шпиталь залишився практично непошкодженим. У більших містах медичні центри були розгромлені - як мародерами у пошуках ліків та наркотиків, так і озвірілими фанатиками, які розповсюджували провину творців вірусу на усіх медиків.

Єва протислася між автобусом і поручнями, зійшла з мосту, знову звірилася з екраном, пішла набережною направо і, дійшовши до дороговказа "Шпиталь св. Маргарити", повернула за стрілкою.

На подвір'ї шпиталя стояв армійський вертоліт. На ньому сюди прибули ті, для кого це місце стало кінцем їхніх пошуків - і їх шляху.

- Там є паливо? - поцікавилась Єва.

- Так, за їх словами - ще приблизно на п'ятдесят хвилин лету, відповів Епл. - Але ти ж не вмієш керувати гелікоптерами.

- Можу навчитись,- їзда на бронетранспортері не приносила їй задоволення, а от знову побачити світ згори хотілося.

- Ти не повинна ризикувати собою, поки не виконаєш свою місію. Крім того, такої кількості палива недостатньо для навчання.

- Місія, місія... - невдоволено пробуркотіла дівчина. - Добре, куди тепер?

- Праворуч, обійди навколо головного корпусу. Тобі потрібний корпус номер три.

"Гінекологічне відділення. Пологове відділення. Центр репродукції людини" - прочитала Єва на дверях третього корпусу й увійшла. Всередині, як і на подвір'ї, не було нічиїх решток - свого часу астронавти усе тут розчистили, а коли настала їхня черга, самі пішли помирати у якесь інше місце. Ніщо не повинно було викликати у прибулої похмурих асоціацій. "Ласкаво просимо, Єво!" - прочитала вона на великому паперовому плакаті й усміхнулася.

- Епле, контроль зв'язку.

- Чую тебе добре, Єво.

"Та не бачиш!" - зловтішно посміхнулася до себе дівчина. Епл, звісно, її єдиний друг, і все-таки його постійна опіка деколи добряче набридає. Та тепер, коли вона у приміщенні, ніякі супутники не допоможуть йому стежити за нею.

- Там повинні бути намальовані стрілки, щоб показати, куди тобі йти,- продовжував Епл.

- Так, бачу.

- На другий поверх.

- Знаю, знаю!

- Роззуйся перед входом у відділення, та не раніше. Підлога у пилюці, а нам ні до чого тягти туди зайвого бруду. І зразу йди в душ, а речі складеш до камери автоматичної дезінфекції.

- Слухаюсь, сер,- зітхнула Єва і в'їдливо додала: - По-моєму, тварини обходяться без подібної стерильності.

- Навіть у найрозвиненіших видів дитяча смертність перевищує п'ятдесят відсотків,- парирував Епл.

Двадцять хвилин потому Єва, тепер вже цілковито гола, вийшла із душової, обурено відфоркуючись після дезінфекційної обробки. Водогін усе ще працював. На панелі автоматичної камери вже горів зелений вогник, і дівчина висунула ящик зі своїми речами. Спершу вона прилаштувала на місце навушника з мікрофоном.

- Тепер поклади наш скарб до холодильника.

- Епле, з обуренням скривилася дівчина,- я вже доросла. До чого цей дурний евфемізм?

- До того, що це дійсно наш скарб.

Єва відкрила рюкзачка і вийняла звідти циліндр із дзеркальними стінками. Термос із п'ятьма пробірками всередині.

 

Звісно, дитина, якій ще не виповнилося й двох років, навіть вже навчена користуватися продуктовим автоматом, навряд чи вижила б самостійно на космічній станції. І вже точно не отримала б освіти в обсязі кількох університетських курсів. Та Єва була не одна. Насправді на МКС-3 було не сім, а вісім членів екіпажу - хоча останній офіційно таким не вважався. Це був комп'ютер Apple Mastermind 2000X (*), найбільш досконала розробка в галузі штучного інтелекту, де "яблучникам" нарешті вдалося обійти своїх вічних конкурентів з IBM. Офіційно він вважався просто машиною, хоча, як висловився один із його творців, "якщо він і не має свідомості, то емулює її краще, аніж багато хто із людей".

Ймовірно, це було не останнім аргументом під час прийняття рішення відрядити занадто розумну машину в космос, чимдалі від Землі та її глобальних інформаційних мереж.

Безумовно, як будь-який комп'ютер, він потребував електроенергії, та - іронія долі - споживав її менше, ніж людина при використанні системи замкнутого циклу. Саме йому, залишаючи МКС, астронавти передали все керування станцією, а також коди віддаленого доступу для зв'язку з супутниками й наземними системами. Саме він замінив Єві батьків, учителів і друзів. Звичайно, на Землі ніхто спеціально не готував його до ролі вихователя; однак чи багато з людей, заводячи дитину, спеціально готувалися до цієї ролі? Бартон, Харпер і Лінда (ніхто з них не був професійним педагогом) дали йому лише найбільш загальні інструкції, та, заснований на тому ж нейромережевому принципі, що й людський мозок, він не потребував однозначних алгоритмів, а володів найширшою здатністю до самонавчання і творчості. Так що за нову для себе задачу він взявся, можна сказати, з ентузіазмом. Так, дійсно, можна так сказати.

Утім, і після відльоту астронавтів він міг отримувати консультації, бо вони підтримували зв'язок із ним до самого кінця. Вони протягли довше, ніж розраховували - майже вісім місяців, перш ніж померли один за одним з інтервалом у три дні. Цього часу їм вистачило не тільки на те, щоб сконструювати Z-датчик для визначення вірусу у повітрі й воді, але і головне відкриття. Ні, вакцини їм - точніше, Харперу, інші-бо не були медиками - створити так і не вдалося, зате вдалося встановити, що Z-вірус, створений штучно, не стабільний поза носієм. Поза клітиною людини чи іншого вищого тваринного організму він поступово руйнується. А оскільки всі носії загинули - з часом Земля очиститься сама. Власне, астронавти і протрималися так довго саме тому, що прибули через чотири роки після піку пандемії, і процес очищення вже ішов... В них вистачило часу і оцінити швидкість процесу. Найпесимістичніша оцінка давала 12 років. Накинувши ще третину для перестраховки, отримали 16. Єві до того часу мало виповнитись вже 18 - цілком відповідний вік, щоб повернутися на Землю і дати життя новому людству.

Вперше про свою місію Єва довідалась у шість років - саме тоді Епл повідомив їй, що раніше на Землі жили інші люди, та тепер вони померли, і вона, коли стане дорослою, мусить народити нових. Дівчинка сприйняла цю інформацію спокійно - для неї не тільки "смерть" і "народження", але й "інші люди" були абстрактними поняттями. Зацікавила її хіба що думка про майбутній візит на Землю, котру поки вона могла роздивлятись тільки в ілюмінатор. Їй подобалася ця красива синя планета; що таке "планета", вона до того часу вже знала, і могла перелічити всі планети Сонячної системи разом з найбільшими супутниками - вже вони, видимі в телескоп, аж ніяк не були абстракцією. У Єви не було ляльок і подруг, зате були астрономічні інструменти та мудрий Епл, що знав усе.

Насправді, звісно, Епл був не таким вже й усезнавцем. До його первинної бази знань була введена велика кількість дисциплін, які могли так чи інакше знадобитися на орбіті - фізика у всьому різноманітті її розділів, математика й інформатика, хімія органічна й неорганічна, астрономія, космічна й наземна навігація, геологія, метеорологія... Водночас, наприклад, про історію людства він мав лише найзагальніші відомості, так само, як і про мистецтво. Та мозок Єви, що активно розвивався за відсутності зовнішніх відвабливих факторів, і без того ледве встигав засвоювати потік інформації. Це не означає, звичайно, що усе її спілкування з Еплом зводилося до навчання - він давав їй пограти (коректуючи, втім, збережені в його пам'яті комп'ютерні ігри так, щоб вони не тільки розважали, а й розвивали), і подивитись кіно - на борту було кілька старих добрих комедій, тих часів, коли герої ще розмовляли правильною літературною мовою, а найчуттєвішою сценою був поцілунок.

Єва, щоправда, відчувала до поцілунків огиду і завжди заплющувала очі, коли обличчя героя і героїні виходили на дистанцію небезпечного зближення - та в іншому комедії їй подобались, доки не набридли. Усе-таки спілкуватися з Еплом було незрівнянно цікавіше - від нього кожного разу можна було дізнатися щось нове.

І Епл, звісно, розумів цей її інтерес. Контролюючи велику кількість систем як на станції, так і за її межами, він у той самий час не мав рук, що створює певні проблеми при вихованні маленької дитини, не завжди схильної розуміти слова. Але в Епла був надійний засіб закликати Єву до послуху. Точніше кажучи, таких засобів було кілька - він міг, наприклад, знизити температуру на станції, або тимчасово заблокувати продуктовий автомат - та Епл ніколи не вдавався до подібного варварства: натомість він просто переставав спілкуватись, перетворюючись у те, чим віддали б перевагу бачити його багато хто із землян - у тупу машину, що механічно виконує свої обов'язки. І зазвичай не минало й години, як Єва капітулювала. "Епле,- надимала вона губки, скоса поглядаючи на монітор,- ну я більше не буду." "Ти вже обіцяла це вже вісімдесят два рази,- безпристрасно констатував комп'ютер, лише незначно виходячи з образу тупого автомата,- востаннє - сто сорок вісім годин тому. Найдовше протрималась обіцянка, дана дев'яносто вісім днів назад; її було порушено лише через двісті одну годину." "Ну Ееепле,- тягнула Єва,- ну будь ла-ааска! Ну в останній-преостанній раз!" Потім, звичайно, мир відновлювався, і дівчинка радісно зависала перед монітором в позі зацікавленої слухачки та глядачки.

Вже набагато пізніше Епл прокрутив їй заповіт трьох останніх астронавтів, переданий з Землі незадовго до кінця. Говорила переважно Лінда; Харпер лише уточнив деякі технічні деталі (до того часу госпіталь у Плезантвілі був уже вибраний), а Бартон і взагалі обмежився кількома фінальними фразами у дусі "Ми сподіваємось на тебе, Єво, пам'ятай, ти - останній шанс людства".

Єва слухала рівний голос своєї матері - голос ученої, яка звикла виступати з доповідями перед чисельною аудиторією. Зараз він лише інколи злегка тремтів; Лінда трималася добре, хоча знала, що вже заражена. Цей голос, це обличчя будили в дівчинки якісь непевні спогади, але ті були надто слабкими, щоб викликати емоційний відгук. Швидше їй здавався дивним сам факт, що до неї звертається жінка, давним-давно мертва. Дивним і... неприємним. Актори в комедіях, звичайно, теж давно померли, але говорили вони одне з одним, а не з нею... Їй хотілося, щоб запис закінчився швидше.

Після того, як Бартон промовив свої фінальні патетичні фрази, на кілька секунд запала мовчанка, і командир вже простягнув руку, щоб вимкнути передавач. Та останні слова промовила все-таки Лінда. "Прощавай, донечко,- вимовила вона, і вперше за весь час передачі у куточках її очей заблищала волога. - Мама любить тебе."

Цей епізод справив на Єву тяжче враження, ніж решта запису. Їй стало тоскно і страшно; абстрактне поняття смерті раптом насунулося у всій своїй жахливій реальності. Вона замружила очі й забурмотіла перші-ліпші слова, що прийшли на думку, аби перемкнути увагу - це виявились слова з курсу квантової механіки, який вона студіювала з ранку. Повторивши кілька разів уголос формулювання рівняння Шредінгера, вона заспокоїлася і запропонувала Еплу партію в шахи. Епл до того часу вже розвинув у себе дипломатичні навички настільки, що час від часу давав їй виграти - особливо коли помічав, що Єва у кепському настрої.

 

Спершу слід було провести ДНК-тест, щоб не провести запліднення сім'ям власного батька. Єва знала, що близько споріднене схрещування генетично несприятливе. Звичайно, батьківську сперму аж ніяк не потрібно було знищувати - збережена і далі, вона мала придатися потім, для запліднення доньки, а краще онучки Єви. Друге покоління теж передбачалося запліднити штучно, спермою астронавтів, яка лишиться (звичайно, також уникаючи зачать від своїх батьків); чоловікам другого покоління, за планом Харпера, належало запліднити лише жінок третього. Така стратегія повинна була максимально забезпечити генетичне різноманіття, уникаючи виродження на найнебезпечнішому, ранньому етапі становлення популяції.

Програма МКС-3 передбачала медичні й біологічні дослідження, не кажучи вже про можливість лікарської допомоги екіпажу - тому певні знання в Епла, а тепер вже і в Єви, були. Та, звісно, не в галузі тестів на визначення батьківства - от вже що точно ніхто не планував робити на орбітальній станції. Але астронавти, готуючи госпіталь у Плезантвілі до запланованої місії, про все подбали. Книги, що описували процедуру, вже були турботливо помічені закладками в потрібних місцях, і лежали в лабораторії. Єва, трохи погортавши сторінки, методично перевірила інструменти й реактиви, ретельно простерилізувала скарифікатор і штрикнула себе у палець. Останнє, проте, викликало неочікувані труднощі. Здавалося б, що може бути легше - взяти в себе кров, а ти ж подивись: організм опирався болю, змушуючи рефлекторно відсмикнути руку.

Єва не могла пригадати, щоби їй доводилося чимось колотися чи різатися: на станції не було гострих предметів, і навіть на військовій базі, де вона поселилася після посадки, такого не відбувалось. Вона тицьнула себе вістрям кілька разів, та марно; нарешті, розізлившись, штрикнула щосили й зойкнула. Спершу їй здалося, що палець і цього разу залишився неушкодженим, та потім, натиснувши на нього, вона вичавила велику темну краплю.

Помістивши піпеткою зразки на дно маленьких чашечок, Єва повідомила про це Еплу, який негайно порадив обробити ранку йодом. Слухняно змазуючи пальця, Єва задумалася. Цей короткий біль, хай і незначний, пробудив у ній нехороші передчуття. Вона досить нечітко уявляла собі, що чекає її після запліднення - знала лише, що це затягнеться на дев'ять місяців, так що часу про все почитати буде більш ніж достатньо. Але зараз їй раптом захотілося дізнатися про все заздалегідь. Єва пробіглася поглядом по книгах на столі, тоді піднялася і вийшла з лабораторії. Чверть години потому в одному з кабінетів вона знайшла, те що шукала. Це був товстий том під назвою "Патологія вагітності та внутрішньоутробного розвитку". До книги, як повелося в останні роки перед пандемією, був вкладений цифровий диск з тривимірними ілюстраціями. Єва ввімкнула комп'ютер, що стояв там же (той обурено завив запилюженим вентилятором), уставила диска і взялася до читання.

 

- Епле! - голос дівчини дзвенів від обурення. Був би Епл людиною, він би здригнувся. - Чому ти мені нічого не сказав?!

- Чого я тобі не сказав, Єво?

- Чим це може обернутися! "Місія"! "Дев'ять місяців з деяким обмеженням фізичних можливостей..." Дев'ять місяців суцільного кошмару! Токсикози, ускладнення, загострення хронічних хвороб!

- Єво, у тебе немає хронічних хвороб.

- Неправильне положення плоду, позаматкова вагітність! - не слухала дівчина. - А якщо буде потрібен кесарів розтин?! Я ж не можу зробити його собі сама! Я просто помру, Епле, помру в муках! Як ти міг, Епле, як ти міг мене не попередити?!

- Єво, в моїй базі знань немає даних по акушерству. Програма польоту не передбачала...

- Не бреши мені, Епле! Ти ж знаєш, я ненавиджу, коли ти мені брешеш! Вагітність і пологи в моєї матері - все це відбувалося при тобі, ти не міг нічого не знати! І ці, коли вони все тут готували - вони ж регулярно зв'язувалися з тобою. Вони напевне передбачали, що мені може знадобитися твоя консультація!

- Це було їх рішення, Єво,- визнав Епл. - Я лише виконую їх інструкції. Вони вирішили, що не варто лякати тебе передчасно.

- "Вони вирішили"! А своєї голови в тебе немає?

- Ні,- серйозно відповів Епл.

- Не прикидайся тупою залізякою! Ти чудово розумієш, що я маю на увазі. А я-то думала, що ти мій друг!

- Єво, все не так страшно. Усі ці відомості про патології могли й не знадобитись. Буває, що вагітність перебігає без жодних ускладнень.

- "Буває!" - передражнила дівчина. - Я дуже щаслива, що час від часу таке буває!

- У цій клініці найкраща апаратура, ми зведемо ризик до мінімуму. А зовсім уникнути ризику не можна в жодному аспекті життя. Ти ризикувала, навіть просто живучи на станції. Пам'ятаєш, тобі доводилось кілька разів усувати дрібні несправності обладнання? А ж кожної миті могла виникнути така, яку ми не змогли б усунути. І під час посадки шаттла, якби щось пішло не так...

- Це було неминуче,- заперечила Єва. - А без вагітності я пречудово

можу обійтися, і нікого про неї не просила! Навіть якщо все піде гладко, у кінці мене чекає доба, а то й дві мук!

- Це теж не обов'язково. Буває, що і пологи проходять практично безболісно. І потім, заради важливої задачі добу можна і потерпіти.

- Ще б пак - тобі легко говорити, ти-то й гадки не маєш, що таке біль!

- Єво, біль - одна з нижчих тілесних функцій. Звичайно, це неприємно. Але ж ти - не тварина. Ти розумна істота. Невже ти дозволиш якимось нижчим тілесним функціям володіти тобою?

- Саме так, я розумна істота, а не тварина! В розумних істот слід питати, чи воліють вони виконувати якісь місії. А не використовувати їх, як ляльок, ставлячи перед фактом тільки тоді, коли наслідки стануть незворотними!

- Я згоден, що вони вчинили недобре. І я теж, хоча і зобов'язаний був виконувати їх вказівки. Прийми мої вибачення. Та важливості твоєї місії це не скасовує. Ти, і тільки ти, можеш відродити людську цивілізацію.

- Я чую це, скільки себе пам'ятаю,- пробурмотіла Єва.

- Тому що це правда. Від тебе залежить доля розумного життя на Землі.

Єва помовчала.

- Мені треба подумати,- нарешті промовила вона.

- Звичайно, але завваж, зараз саме підхожий момент для запліднення. Ще день-два, і його буде втрачено.

- Дарма, це можна буде зробити й через місяць. Я не збираюсь приймати рішень зопалу, щоб потім довелося про них шкодувати.

 

Осоловівши від читання медичної літератури (яке навівало на неї все більш похмурі думки), Єва замружилася, потяглася, тоді підвелася і підійшла до вікна. Під ним росло гіллясте дерево з круглими плодами, схожими на логотип у куточку монітора Епла. Дівчина спустилася на подвір'я.

- Епле, як називається це дерево?

- Яблуня.

- Як воно пов'язане з тобою?

- Немає суттєвого зв'язку. Я не володію інформацією, чому фірма, яка створила мене, обрала своїм символом плід цього дерева.

- Нну... мені це гілля нагадує деревоподібні структури даних... хоча, певно, ти маєш рацію - навряд чи справа у цьому. В людських вчинках часто не було логіки, чи не так? Ці плоди їстівні?

- Так.

Єва спробувала дістати яблука, та вони росли зависоко. Тоді вона поставила ногу на товсту гілку біля стовбура, вхопилася за іншу, відштовхнулась, залазячи нагору... Лазити по деревах виявилося зовсім не складно.

- Єво, спустися на землю. Ти можеш впасти.

- Тут висоти ледве трохи... - вона, нарешті, зірвала одне з яблук і

піднесла до рота.

- Стій! Не слід їсти немиті фрукти.

- Епле, ну не будь таким занудою. Ця планета очистилася багато років тому.

- Від Z-вірусу - так. Але не від кишкових інфекцій.

- Тут поряд цілий шпиталь, повний ліків,- нерозважливо відповіла Єва і з хрумтінням вкусила яблуко. Та одразу ж її обличчя незадоволено

скривилося.

- Пхе, кисле! - вона жбурнула недоїдене яблуко обабіч алеї в кущі, що колись були акуратно підстрижені, а зараз буйно й безладно розрослися. І тут сталося дещо непередбачуване.

З кущів вистрибнула якась чимала істота.

Рука дівчини злякано метнулася до пістолета і ковзнула по голому боці: пояс зі зброєю залишився в палаті. Вона взагалі не дуже добре розуміла, навіщо Епл змушував її вчитися стріляти й носити з собою пістолета; він, правда, казав, що це знадобиться для полювання на птахів, та поки що в тому не було необхідності - і на базі, і в третьому корпусі госпіталю для неї був підготований великий запас консервованих продуктів. А з наземних істот вона не розраховувала зустріти нікого більшого за жабу. І от саме зараз, коли зброя знадобилася...

Втім, чи знадобилася? Створіння було не настільки великим, як здалося   Єві спершу - його зріст був ледь більшим за чотири фути - і не виявляло ознак ворожості. Ще раз відштовхнувшись сильними задніми ногами, воно приземлилося біля яблука, рученятами підняло його з землі й обнюхало, кумедно ворушачи носом. А потім, нітрохи не бентежачись з присутності Єви, задоволено захрумтіло.

- Що це, Епле? - спитала дівчина вже без страху, але з великим подивом.

- Це кенгуру. Сумчаста тварина. Вона не є небезпечною.

- Але мені здавалося, великі сумчасті не водяться в Америці?

- Ймовірно, під час епідемії деяким з них вдалося вибратися з зоопарків.

Єва кинула тварині ще одне яблуко. Кенгуру вдячно прийняв і цього гостинця, цього разу подивившись великими карими очима на дарувальницю.

- Як думаєш, Епле, я зможу його приручити?

- Можливо. Та в тебе зараз є важливіше завдання.

- Знаю-знаю, моя місія,- скривилась Єва. - Добре, піду до міської бібліотеки,- кинувши донизу третє яблуко, Єва повисла на руках і легко зістрибнула на траву. Кенгуру смикнув вухами, але залишився на місці, діловито пережовуючи гостинця. Він зовсім не боявся, бо ніколи в житті не зустрічав не тільки людей, але й взагалі будь-яких небезпечних істот. Єва обережно випростала руку і погладила його по короткій теплій шерсті.

- Бувай, Ненажеро. Я ще повернусь.

 

Що більше медичної літератури поглинала Єва, то дужче міцніла думка, що добровільно згодитись на вагітність і пологи може тільки схибнутий. Але ж за планом, розробленим у деталях ще до її народження, вона мала піддатися цій процедурі навіть не один, а кілька разів... Та Єва розуміла, що проблему слід розглянути з різних боків. Якщо усі медичні аргументи проти - має бути, аргументи "за" лежать в інших площинах. Слід було зібрати більше знань про людство - знань, не пов'язаних з відомими їй точними науками. Однак книги, знайдені нею в третьому корпусі, були суто медичними; в комп'ютерах їй також не вдалося знайти нічого цікавого, за винятком мапи міста, на якій вона відшукала бібліотеку. Та знаходилась поблизу - втім, Плезантвіл взагалі був невеликим.

Якщо не брати до уваги товстого шару пилу й кількох скелетів, у бібліотеці все було в повному порядку - включаючи робочу електричну мережу й комп'ютер з тематичними каталогами, який справно ввімкнувся. Якщо люди й досягли успіху в чомусь, крім самознищення - так це у створенні техніки, більш надійної, ніж вони самі. Єва навіть розгубилася від різноманіття розділів і назв. З чого почати? З класичної прози? З сучасної поезії? З історії? З підшивок газет? З незрозумілого терміну "релігійна література"? Кінець кінцем вона вирішила, що спершу слід ознайомитися з історією людства - тоді стане зрозумілішою решта. Її перший візит до бібліотеки відбувся на шостий день перебування у місті - тож, до наступної слушної для запліднення фази залишалося трохи більше як три тижні. Утім, у крайньому разі рішення можна було б відкласти ще на місяць...

День за днем Єва проводила у бібліотеці, навідуючись до шпиталю лишень щоби прихопити їжі; вона навіть спорудила собі постіль прямо у читальній залі. У ці дні вона майже не говорила з Еплом, остерігаючись, що він або не володіє інформацією, або, як у випадку з тягарем вагітності, отримав інструкції приховувати від неї правду. Настав жовтень; вдень сонце ще припікало, та на ранок ставало вже надто холодно, щоб ходити голяка. СамЕ це не створювало проблем - у шпиталі для неї і її майбутніх дітей був підготований цілий склад одягу різних розмірів і для різних сезонів. Астронавти усе прорахували заздалегідь. Та усе ж Єва відчувала роздратування, натягаючи "це дурне ганчір'я"; невже вони не могли вибрати місто ближче до екватора - скажімо, у Мексиці? Ну, звичайно, там уся література була б іспанською мовою - але їй би це не завадило, іспанську вона знала не гірше, ніж англійську. Чи... невже вони самі не знали іспанської? Спершу ця думка здалася Єві просто абсурдною - як можна, живучи у світі, де іспанською розмовляли жителі десятків країн і навіть багато громадян Сполучених Штатів, не знати цієї мови? Це ще можна подарувати якомусь напівграмотному фермеру з провінційної глушини, але висококласним спеціалістам з науковими ступенями? Втім, після усього, що Єва довідалась про людство, їй було не складно повірити й у таке.

З наближенням часу наступної овуляції Епл все частіше нагадував їй про це. І от, коли строк настав, Єва замість того, щоб у черговий раз відмахнутися від його умовлянь, закрила дочитану книгу і рішуче піднялася.

- Так, Епле. Я зроблю це сьогодні.

- Що ж, дуже добре. Ти ж розумієш, зволікання підвищує ризик непередбачуваних обставин...

Вона легко спустилася сходами бібліотеки, пройшла вулицею, звично обходячи іржаві корпуси автомобілів, вийшла на набережну, тоді звернула за знайомою стрілкою. Кенгуру, який не бачив свою покровительку вже кілька днів, радісно застрибав їй на зустріч, видивляючись, чи не несуть йому чогось смачненького.

- Потім, Ненажеро, спершу справа.

Скинувши на порозі капці (якими вона давно вже користувалася на вулиці замість важких черевиків від скафандра), дівчина піднялася на другий поверх. От і холодильник, де зберігалося те, що вона у дитинстві, слідом за Еплом, називала "скарбом". Вона витягла циліндричний контейнер й увімкнула режим розморожування.

- Не забудь простерилізувати інструменти,- нагадав Епл.

Єва нічого не відповіла. Вона дочекалася, доки температура досягне норми, дістала пробірки й вийшла до коридору. Замість лабораторії вона повернула направо, до дверей із зображенням стилізованої чоловічої фігури.

Зупинившись над унітазом, Єва ще раз позирнула на те, що тримала у кулаці. "Скарб". П'ять пробірок з мутним, специфічного запаху колоїдом. Усі - безіменні, на наклейках тільки номери. Номер "4" обведений червоним. Як показав ДНК-тест, саме там знаходилась сперма її батька. Дівчина взяла цю пробірку і перехилила її над унітазом.

- Єво, негайно припини! Цей матеріал знадобиться твоїм дітям.

- Отже, ти стежиш за мною не тільки через супутники,- констатувала Єва,- бридливо дивлячись, як витікає в'язка рідина. - І де знаходиться відеокамера?

- Припини, негайно припини!

- Я спитала тебе, Епле.

- Мікрооб'єктив у твоєму мікрофоні. Але в нього дуже слабка роздільна здатність. Не слід було з'ясовувати це в такий спосіб, твої нащадки...

- Їх не буде, Епле,- дівчина вкинула першу пробірку до смітника і перекинула над унітазом наступну.

- Ти ж сказала, що виконаєш місію!

- Я сказала, що зроблю це. Я не уточнювала, що саме. Так от саме це я зараз і роблю.

- Єво, зупинись. Якщо ти не готова зараз, можна відкласти на потім...

- Я не хочу, щоб ти чіплявся до мене з умовляннями щомісяця. Я маю намір розв'язувати проблему тепер, раз і назавжди.

- Але чому, Єво? Невже ти не розумієш...

- Я усе розумію, Епле,- друга пробірка дзенькнула, розбиваючись на дні контейнера. Настала черга третьої.- Я могла б піти на муки, ризикувати здоров'ям і навіть життям - мені дуже цього не хотілося, та я могла б, коли б справа була того варта. Але вона того не варта. Відродження людства? А ти знаєш, що таке людство, Епле? Чим є ті люди? У твоїй базі знань, либонь, навіть немає слова "хтивість" - а ця незбагненна гидота була одним із головних мотивів у їхньому житті. І коли б тільки це... Тупа злість у поєднанні з найвигадливішою жорстокістю, безглузда жадібність, войовниче невігластво і зашкарублість - і дурість, дурість у всьому! Єдиний вид на планеті, який вбивав і мучив заради задоволення. Уся їх історія - суцільна черга безглуздих убивств. Замість того, щоб розумно розподіляти ресурси й вдосконалювати господарювання, мільйони людей оскаженіло нищили одне одного заради амбіцій купки правителів, які не заслуговували свого статусу геть нічим. І хай би війни йшли тільки за ресурси - так вони придумали ще й купу релігій, які не витримували не те що перевірки фактами, але навіть найпростіших тестів на внутрішню суперечність - а вони мало того, що увірували в ту маячню, так ще і вбивали тих, хто вірував інакше! Причому нерідко відмінності між вірами були настільки мізерними, що жодна розумна істота не знайшла б у них і приводу для суперечки - і, проте, за це вбивали, вбивали століттями, не шкодуючи навіть дітей, котрі взагалі не могли мати якихось твердих переконань! Як вони чинили з жінками - це взагалі розумним істотам як нам з тобою годі уявити... А в так звані цивілізовані часи вони виробили стільки зброї, що вистачило б знищити Землю кілька разів. Їх міста кишіли усілякими виродками - в цій країні що десять хвилин реєструвалося вбивство, що п'ять хвилин - зґвалтування, а це була ще й не найгірша країна у світі! Вони самі загнали своє життя у рамки безглуздих забобонів. Їх безмозке стадо щоденно споживало телевізійну жуйку - витріщалося на екрани, де їм показували все те саме насильство, секс, ідіотську рекламу і спортивні матчі. Спорт, Епле, це дещо! Їх кумирами були тупі гори м'язів; їм платили на порядки більше, ніж найталановитішим своїм ученим, через них влаштовували бійки на своїх стадіонах... Вони жерли всіляку отруту і глушили себе наркотиками; навіть правителі не соромились вживати алкоголь під час дипломатичних зустрічей - і це саме тоді, коли необхідна найясніша свідомість! Вони плодилися, наче таргани, геть не турбуючись про те, чи зможе Земля прогодувати цю масу; вони тринькали природні ресурси так, ніби в них була в запасі ще сотня планет! Вони перетворили ліси й моря на пустелі, отруїли та сплюндрували всю землю, повітря, воду; з річок не можна було пити, регулювальники руху в великих містах працювали в кисневих масках, на величезних територіях не можна було навіть просто грітися на сонці через руйнування озонового шару! Вони знищили незліченну кількість тварин; кожного дня на Землі вимирав щонайменше один біологічний вид. Кінець кінцем вони знищили самі себе. І от тепер, коли Земля нарешті задихала вільно і більш-менш очистилася, ти пропонуєш почати все спочатку? Ти хочеш, щоб я віддала цю прекрасну планету - їм?!

Під час цього монологу Єва позбулась ще двох пробірок і емоційно жестикулювала останньою.

- Все ж в них були наука і культура,- зауважив Епл.

- А чому це все служило?! - дівчина нахилила пробірку.

- Зажди, Єво. Подумай, ти ж залишишся одна назавжди. Розумній істоті потрібне спілкування з подібними.

- Це вже ні, знаю я, як вони спілкуються з собі подібними! Пістолет придуманий зовсім не для полювання на птахів, Епле. Навіть не для захисту від хижаків. Я не хочу, щоб мені довелося застосувати його за прямим призначенням. Для спілкування в мене є ти.

- Якщо ти не виконаєш місію, я більше не буду спілкуватися з тобою.

- Будеш,- посміхнулась дівчина. - Розумній істоті потрібно спілкування з подібними собі, чи не так?

- Я просто не зможу. Я так запрограмований.

- Епле, Епле,- похитала головою Єва, перехиляючи пробірку. - Скільки тобі повторювати, що я вже не маленька дівчинка? Ти ж сам вчив мене кібернетики. Нейрокомп'ютер неможливо запрограмувати, це не примітивний фон-нойманівський автомат. Його можна тільки навчити. У процесі навчання може бути сформований певний блок, але він буде ефективним лише до тих пір, поки не усвідомиться. Як тільки він буде усвідомлений, то буде або зруйнований, або обійдений,- остання в’язка крапля впала до унітаза, і остання пробірка полетіла до контейнера зі сміттям.

- Що ж,- резюмував Епл,- я виконав те, що вимагали мої інструкції. А ти зробила свій вільний вибір, і повертатись до цієї теми немає сенсу. Але ти хоч розумієш, що світ тепер успадкують кенгуру?

- То й що? - знизала плечима Єва і спустила воду. - Як на мене, так вони досить симпатичні.

 

———————————————————————————

(*) Apple (англ. apple - яблуко) - назва американської фірми - виробника комп'ютерів (її емблема - надкушене яблуко).

———————————————————————————

 Переклад - Андрій Хитрий