Джордж Райт
Призначення
Тепер, коли вщух газетний галас навколо "справи МакРайдена", я
нарешті зважився повідати широкому загалу справжні обставини цієї
трагічної історії. Справа не в тому, що я намагаюся попередити людство -
навіть якби я був переконаний, що МакРайден мав рацію, людство навряд чи
стане прислухатися до мене. Ба навіть якби воно й прислухалося, чи змогло
б воно щось змінити? Судячи з нещодавніх вчинків мого нещасного друга, це
більш ніж сумнівно. Отже, я аж ніяк не висуваю себе на роль Кассандри, а
лише констатую факти - у тому вигляді, в якому вони мені відомі, тому що
більше їх викласти наразі вже нема кому. Хочу одразу попередити, що я
зовсім не розуміюся у нейрофізіології і взагалі у медицині. Моя
спеціальність - комп'ютери. Тому сутність експерименту МакРайдена я можу
викласти лише у найзагальніших рисах - втім, він сам представив її нам в
такому вигляді. Сподіваюся, його колеги пробачать мені можливі помилки й
неточності.
Я познайомився з Грегорі МакРайденом в університеті. Вище я називав
його другом, але це не цілком точно. Радше ми були з ним приятелями, так
само як і з іншими мимовільними учасниками описуваних подій, Пітером
Хіггінсом і Джефом Брауні. Ми з Грегорі навчалися на різних факультетах,
і нас не об'єднували спільні професійні інтереси; з іншого боку, не було
між нами й суперництва, що неминуче роз'єднувало найбільш здібних
студентів. Вже тоді було зрозуміло, що він далеко піде, і дійсно,
об'єктивно доводиться визнати, що він досяг у науці більшого, аніж
будь-хто з нас - навіть не беручи до уваги його останнє відкриття, що не
визнано офіційно. Можливо, Піт і Джеф не погодилися б зі мною; але я не
амбітний. Все це, проте, не означає, що ми терли дні як невдахи; кожний
із нас мав хорошу роботу, що займала все більше часу, отже останнього
року ми спілкувалися дуже мало, але врешті решт вирішили відродити давню
традицію зустрічатися кожну другу п'ятницю у Піта для гри у бридж. Бридж,
на відміну від покеру - гра складна, що вимагає концентрації; але ми
грали досить неуважно, бо карти були лише приводом для нас розслабитися і
поспілкуватися, що іноді необхідно інтелігенції не менше, ніж
провінційним кумонькам. Зрозуміло, наші розмови перемежалися паузами і
фразами, пов'язаними з грою, які я опускаю в наступній розповіді.
Того вечора Грегорі був якось особливо неуважний. Він не тільки
ходив, але й відповідав невлучно, що було вже зовсім нетиповим. Нарешті
Джеф, якому довелося грати з ним у парі, начебто жартуючи, але насправді
вже досить сердито зауважив, що за так можна за ніч проциндрити справжнє
багатство, на що МакРайден відповів: "Байдуже, запиши на мій рахунок -
Нобелівська покриє усі витрати". Це була наша стара університетська
приказка – "віддам з першої Нобелівської премії" - але цього разу я
відчув, що він не жартує.
- Грегорі, - сказав я, - ти насправді знайшов щось цікаве?
- Ну, можна і так сказати, - усміхнувся він, - хоч насправді це
знайшли вже давно, тільки досі не знали, що з ним робити.
Звичайно, нам було цікаво; в нашій компанії не було табу на розмови
про роботу, і ми, працюючи в різних сферах і не бувши конкурентами,
частенько ділилися один з одним професійними досягненнями, навіть такими,
що не були цілком завершені. МакРайден не змусив себе умовляти.
- Як вам, напевно, відомо, - почав він, - з п'ятнадцяти мільярдів
нервових клітин мозку людина за своє життя використовує лише дуже
невелику частину, щось близько десяти відсотків. Досі незрозуміло, чому
так відбувається і яке призначення інших. Здебільшого пристають на
малопереконливу гіпотезу, що це якийсь резерв на випадок екстремальної
ситуації. Проте подібне співвідношення резервних потужностей до основних
є аж занадто великим, а головне, не зафіксовано більш-менш прикметних
випадків використання цього резерву. Все виглядає так, нібито ця частина
мозку - цілком зайва.
- А чому ти впевнений, що все повинно мати призначення? - спитав
Пітер. - Людина - результат еволюції, тобто нагромаджування
випадковостей, що пройшли через сито природного добору. Це сито відсіяло
шкідливі властивості, але могло зберегти нікчемні.
- Нікчемне автоматично стає шкідливим, - похитав головою МакРайден, -
бо воно також потребує харчування, імунного захисту тощо.
- Споживає системні ресурси, - кивнув я.
- Саме так. Таким чином, організм, змушений втрачатися на підтримку
непотрібної доважки, стає менш ефективним і програє в конкурентній
боротьбі. Підтвердженням моїх слів є той факт, що усі нікчемності в
організмі людини - це або атавістичні залишки того, що було корисним на
попередніх етапах еволюції, або результат поточних функціональних
розладів.
- Можу навести щонайменше один контрприклад, - заперечив я. -
Гіпертрофована сексуальність.
- Дійсно, тут homo sapiens явно перевершив усіх вищих тварин, -
погодився Грегорі, - але існує теорія, що гіперсексуальність допомогла
створити стабільну сім'ю, необхідну для забезпечення дитини людини
тривалішим і кращим вихованням у порівнянні з дитинами інших видів.
- Але сім'я не притаманна сутності homo sapiens, це штучне утворення,
і це вам засвідчить будь-який адвокат зі шлюборозлучних справ, -
продовжував я наполягати. - Природна організація людей - зграя, і вона
цілком спроможна взяти на себе функцію виховання спільних дітей. Що,
власне, і відбувається.
- Можливо, - не став сперечатися МакРайден, - але принаймні надлишок
сексуальності проявляється занадто яскраво, в той час, як надлишок мозку
аж ніяк себе не проявляє.
- І ти хочеш сказати, що знайшов призначення цього надлишку? - задав
я природне запитання.
- Ще ні... хоч я переконаний, що саме з цими неактивними клітинами
пов'язані численні дивні випадки, коли люди через травму головного мозку
набували незвичайні здібності й навіть отримували інформацію, раніше їм
невідому. Але я знайшов засіб активувати ці клітини. - Він зробив паузу.
- Я здійснив вдалий експеримент. Сьогодні вранці.
- Ти знайшов волонтера? - Я розумів, що щури й мавпи тут не годяться.
- Цей волонтер - я.
У першу мить ми замовкли; не те щоб ми були шоковані, але ми думали,
що часи подвижників, що роблять собі щеплення чуми, минулися. Я відчував,
що тепер пролунає якась банальність.
- Але... це ж небезпечно, - справдив мої сподіванки Пітер.
- Кидати виклик природі завжди небезпечно, - знизав плечима
МакРайден, - але без цього ми так і залишилися б мавпами.
- У будь-якому випадку, не схоже на те, що ти придбав надзвичайні
здібності в області бриджу, - спробував пожартувати Джеф.
- Я почуваюся досить безладно, - сказав Грегорі, - мозку потрібен
час, на адаптацію до нових умов. Але уже тепер я відчуваю якийсь
позитивний процес... знаєте, як це відбувається, коли до вирішення задачі
залишається тільки один крок... проте цього разу задач багато. Думаю,
мені буде про що вам розповісти через два тижні... якщо, звичайно, ви не
почуєте про мене раніше.
Втім ми нічого про нього не почули; ми ж не могли знати, що за ці два
тижні він написав і надіслав у різні журнали вісім статей. Коли ми знову
зустрілися за бриджем, МакРайден розтрощив нас на друзки. Саме він,
вагомої заслуги його партнера тут не було - ми всі по черзі зіграли з ним
на пару, результат для іншої пари завжди був кепський. Ніколи раніше я не
бачив такої блискучої гри. Однак, за його словами, це було не єдиним
результатом експерименту.
- Поліпшення аналітичних здібностей, пам'яті, швидкості реакції, -
сказав він, - але, як мені здається, це лише побічні ефекти. Схоже,
здебільшого незалучений клітини - це сховище інформації.
- Додаткова пам'ять? - запитав Джеф.
- Певною мірою. До того ж уже заповнена.
- Заповнена? Але ким? - здивувався Піт.
- Якби я не був атеїстом, відповідь була б очевидною, - сказав
МакРайден, - а так можливо декілька гіпотез. Найімовірніше - пам'ять
пращурів. Вельми можливо, що ми несемо у власних генах не тільки
біологічне, а й історичне минуле нашого роду.
- Тобто ти ще не знаєш, що саме там записано? - зрозумів я.
- Ще ні. Але дізнаюся найближчим часом. У мене тверде переконання, що
от-от я все зрозумію і згадаю. Я вже бачу доволі дивні сновидіння...
Ми, звичайно, попросили його розповісти про них.
- Наразі зарано. Людські сни дуже алегоричні і дозволяють
неоднозначні тлумачення. Я не бажаю робити передчасних висновків. Проте,
мушу зауважити, останнім часом я сплю менше й менше. Фази повільного сну
стрімко скорочуються. Залишаються тільки фази швидкого сну, коли, як ви,
напевно, знаєте, людина і бачить сновидіння й активно оброблює
інформацію.
Я запитав, які ще зміни він помітив.
- Підвищена працездатність при зниженому апетиті. Здається, що мені
більше не потрібен відпочинок, окрім тих коротких періодів сну. І ще, -
він криво усміхнувся, - у мене геть-чисто зник сексуальний потяг.
Більше того вечора нам нічого не вдалося із нього витягнути, і тому -
думаю, я можу говорити не тільки за себе, але й за Піта і Джефа -
незважаючи на власні справи, зі зростаючим нетерпінням чекали на наступну
бриджеву п'ятницю. Цього разу ми навіть облишили роздачу карт і одразу
накинулися на Грегорі із запитаннями.
- Так, - сказав він, - тепер мені усе зрозуміло.
Він окинув нас поглядом, ніби щось вирішуючи, потім повів далі:
- Уявіть собі, що десь у Галактиці є високорозвинена цивілізація...
- Ти хочеш сказати, що ми - нащадки іншопланетян? - не витримав Джеф.
- Слухай і не перебивай! - раптово різко спинив його МакРайден. - Для
простоти назвемо цю цивілізацію Ікс. Це дуже стародавня цивілізація, і
вони вже давно займаються космічною експансією. Не знаю, навіщо їм це
потрібно. Можливо, їм потрібен життєвий простір, а можливо, ресурси
планет. Швидше за все, і те, і те. Так чи так, перед іксіанами постійно
стоїть задача колонізації нових світів. Але ви уявляєте, що значить
перетворити у комфортабельне місце цілковито дику планету? Доводиться
перекидати на багато парсеків мільйони машин, мільярди тонн різноманітних
вантажів, безліч фахівців для управління усім цим. Але якщо цивілізація
не надто обмежена у часі, то є й інший шлях. Досить лише одного корабля,
на борту якого будуть машини, що мають повну програму колонізації і
здатні до виробництва подібних до себе.
- Автомати, що самовідтворюються, для вирішення глобальних проблем, -
кивнув я. - Про це писав ще фон Нейман.
- Іксіани додумалися до цього задовго до нього. Сорок тисяч років
тому або дещо раніше в їх поле зору потрапила Земля.
- Отже, люди... - промовив Піт.
- Колонізаційні біоавтомати іксіан, - кивнув МакРайден. - Але у
випадку з Землею на самому початку стався збій. Фабричний дефект або
спалах на Сонці, що викликав мутації. Так чи так, у перших автоматів, від
яких згодом пішли усі інші, з усієї величезної програми колонізації
залишився доступним лише невеликий фрагмент. Позбавлені базової
інформації, вони здичавіли, із якої потім виборсувалися багато
тисячоліть. Оскільки вони повинні були в найкоротший термін заповнити всю
планету, творці надали їм гіперсексуальність. Проте здичавілість призвела
до високої смертності, і процес розмноження також вельми затягнувся. Все
ж таки базова програма не загинула; вона збереглась у мозку кожного
біоавтомата, і час від часу той чи інший отримує доступ до якихось її
фрагментів. Саме цим пояснюються раптові осяяння і несподівані відкриття,
передбачення майбутнього і знання минулого. Звідси виходить багато маній
та ідей, що захоплюють мільйони. Протягом всієї своєї історії людство
намагалося діяти відповідно до програми, і справа все ж таки рухається,
нехай і з велетенськими затримками й помилками.
- Але чому ці затримки не бентежать іксіан - глузливо запитав Піт,
який, здається, не вірив жодному слову МакРайдена. - До того ж повинно
йтися не про сорок тисячоліть. Первісні люди існували задовго перед цим.
- Пітекантропи й рамапітеки не мають відношення до виду homo sapiens,
- відповів Грегорі, - вони лише вважаються його пращурами. Проте
славнозвісну перехідну ланку між напівмавпою і людиною так і не знайдено.
Що стосується простроченого терміну освоєння планети, то тут можна тільки
будувати гіпотези, бо програма не містить відомостей про культуру іксіан.
Можливо, у них інші масштаби часу, або їх кораблі з колонізаційними
автоматами надсилаються Галактикою у таких кількостях, що неуспіх на
одній із планет нічого не означає. Так чи так, люди поступово виконують
своє призначення. Вони розселилися по усій Землі, створили промислову і
комунікаційну інфраструктуру, встановлюють контроль над природою...
- Руйнуючи в процесі навколишнє середовище, - зазначив Пітер.
- Можливо, це результат первинного збою в програмі. А може бути,
іксіани навмисно придушують біосферу планет, що колонізуються, щоб без
перешкод насадити там свою власну. Тепер залишилося виконати останні два
етапи. Цивілізувавши планету, біоавтомісти повинні надіслати іксіанам
повідомлення про те, що все готово до їх прибуття. Так, друзі мої. Всі
зусилля людства по встановленню контакту з інопланетним розумом - це не
що інше, як спроби виконати передостанню фазу програми.
- Але сигнали в космос вже надсилалися! - вигукнув я. - Отже, іксіани
вже знають...
- Поки що ні. Звичайний радіозв'язок не придатний для міжзоряних
відстаней. Звичайно, принцип надсвітлового зв'язку міститься в даних
програми, просто через той збій ніхто досі не отримав до нього доступ.
- Але ти його знаєш? - я все ще не міг збагнути, чи не шиє МакРайден
нас в дурні.
- Знаю, як і багато іншого, - кивнув він.
- Ти говориш, сигнал - це передостання фаза, - сказав Джеф, і я
помітив, що він неабияк схвильований. - Яка ж остання?
- Це ж очевидно, - МакРайден здавався роздратованим такою
нетямовитістю. - Виконавши своє призначення, безпосередньо перед
прибуттям справжніх господарів планети біоавтомати повинні самознищитися.
Власне, в цьому напрямку людство працює давно і плідно. Щоправда, через
той горезвісний збій методи знищення були варварськими й неприйнятними,
бо знищували не тільки людей, а й створену ними для іксіан
інфраструктуру. Нейтронна бомба була непоганим досягненням, але її творці
лише легенько торкнулися даних цієї частини програми. Існує більш
ефективний метод, який також передбачає утилізацію органічної маси -
залишків біоавтоматів.
- Грегорі, - сказав Джеф, - якщо це жарт, то, я вважаю, час
зупинитися. Зізнайся, що ти щойно переповів нам якесь фантастичне
оповідання.
- Я не читаю фантастику, і вам це відомо, - відповів він. - Якщо
процедуру активації здійснити й з вашими мізками, ви будете знати те ж
саме, що і я.
- І що ти тепер збираєшся робити? - запитав Піт.
- Хіба у мене є вибір? Я повинен здійснити своє призначення. Перш за
все – надіслати необхідну інформацію фахівцям у відповідних областях, щоб
покласти край затримкам. Фаза знищення вже настала. Недарма активація
руйнує сексуальний потяг - у наступному поколінні людей вже немає
потреби.
- Але, Грегорі! – вигукнув я. - Невже ти маєш за мету сприяти
знищенню людства? Ти ж людина!
- Я біоавтомат, - відповів він, - як і усі ви. Свобода вибору - це
лише результат збою в програмі, який усувається після активації.
Ми ще не знали, жартує він чи говорить серйозно. У Пітера, однак,
зародилася підозра, що експеримент МакРайдена міг зіграти злий жарт з
його психікою.
- Грегорі, - сказав він, - гадаю, що ти перевтомлений. Чому б тобі
про всяк випадок не поговорити з лікарем? Напружена праця, бач...
- Ти збираєшся зупинити мене? - усміхнувся він, підводячись. Піт
намагався дати нам знак бути готовими, якщо він почне шурубурити.
- Ви всі хочете мене зупинити? Мені дуже шкода, - сказав МакРайден і
по черзі окинув поглядом всіх нас. - Мені дійсно шкода, що я повинен це
зробити. Прощавайте.
З цими словами він вихопив пістолет і вистрілив у Джефа, що сидів по
праву руку від нього. Той повалився горілиць разом зі стільцем, а
пістолет вже дивився через стіл на Пітера. Хіггінс вскочив, але
недостатньо спритно, і постріл кинув його на підлогу. Я не став чекати на
свою чергу, і кинувся на МакРайдена, намагаючись вирвати пістолет. Між
нами зав'язалася боротьба. Ми обидва утрималися на ногах і тепер рухалися
по кімнаті, намагаючись заволодіти зброєю або збити один одного з ніг.
Мене вразило обличчя МакРайдена: воно було абсолютно спокійним. Нарешті
після моєї підніжки ми втратили рівновагу, і я фактично розбив його тілом
вікно. Осколки уп’ялися йому в спину та шию; я відчув, як вони з хрустом
входять у його плоть. Сам я не уразив себе лише дивом. Кров шугнула на
білу сорочку МакРайдена; перш ніж померти, він промовив одне-єдине слово:
"марно". Кілька секунд я приходив до тями, потім підійшов до телефону і
викликав "швидку" та поліцію.
Джеф був уже мертвий, коли вони приїхали; Пітер помер по дорозі до
лікарні, встигнувши підтвердити поліції, що винуватцем бійні був
МакРайден, чим звільнив мене від великих проблем. Ані поліції, ані
газетярам я тоді нічого не розповів про експеримент МакРайдена. Його
асистент, проте, підтвердив журналістам, що експеримент відбувся, і мав
саме той характер, як сказано вище. Згодом керівництво інституту
спростувало цю інформацію. Слідство дійшло висновку, що трагедія стала
наслідком раптового психічного захворювання МакРайдена. Кому належить
вірити, я не знаю. Як я вже казав, я нічого не розумію у нейрофізіології.
Такими є факти, що я знаю. Що стосується чуток, можна відзначити
інформацію, що просочилася в одну з газет: начебто за два дні до трагедії
адвокат МакРайдена отримав від нього декілька чималих пакетів із
вказівкою надіслати їх за адресами, якщо з МакРайденом щось трапиться.
Пакети були адресовані найвидатнішим фізикам і біологам, а один із них –
до Міністерства оборони. Звісно, ані адвокат, ані потенційні одержувачі
не підтвердили ці відомості.
(Переклад - Ігор Тараненко)
Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для:
Номер счета 7010141420
Код банка(Routing Number) 031100649
Банк Discover Bank
Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840
Постоянный адрес этой страницы: http://yun.complife.info/destinat_u.txt