І знову нічна зміна… Мені до вподоби працювати ночами. Багато хто із моїх колег нарікає на роботу вночі, жартуючи, що вона зріднює їх із нашими клієнтами, але я полюбляю саме цей час доби. Я частенько згадую ночі мого юнацтва, ті вельми цікаві часи, коли марчіючий імперський орел ще розпросторював свої крила від океану до океану, але повітря вже було напоєне диханням революції. Ми разом із моїми однокурсниками, траплялося, просиджували аж до світанку на чийсь квартирі, а улітку – на дачі або у маєтку, сперечаючись про політику, історію, філософію – та бозна про що. Я згадую ці палаючі очі, натхненні обличчя… Я знущався з їх запалу, а вони звали мене нудьгарем і докоряли мені невірою у світлу силу розуму. «За десять років!...» - говорили вони мені. Так, за десять років вони побачили, хто мав рацію. Власне, багато хто побачив і раніше. Але було надто пізно.
Мій нинішній тісний кабінет із одвічно замкненими фіранками і важкою настільною лампою – єдиним джерелом світла – не надто схожий із просторими верандами цих давно спалених маєтків. І ночами я веду наразі зовсім інші бесіди – власне кажучи, вельми нудні, але робота є робота.
Я поклав чергову справу у коло світла від лампи. Папка наразі тоненька. Заповнити її – це моя робота…звичайно, поспіль із клієнтом. Ну ж бо, хто це у нас? Так, типаж доволі своєрідний, щоправда останнім часом зустрічається нечасто. Аполітичний інтелігент, із тих, чиє гасло – «ми служимо не режиму, а Вітчизні». Ну що, любий друже, дослужився? Я зацікавлено зазначив, що він закінчив той самий університет, що і я. Можливо, ми зустрічалися… Я знову розглянув світлину у справі. Ні, не пам’ятаю. А втім, у мене взагалі негодяща тямка на обличчя. Я натиснув кнопку дзвоника.
Він увійшов до кабінету, досі непевно чалапаючи у черевиках без шворок. Сутула фігура, довге бліде обличчя… Зовнішність цілком типова. Для довершеності образу бракує лише окулярів і борідки клинчиком. Та борідки не було, натомість було триденне стерно, розбита губа і синець під оком. Чудово, виходить, він вже знайомий із методиками нашої роботи.
- Сідайте, - сказав я. Він обережно присів на край стільця, явно притлумивши у собі бажання промовити «дякую».
- Я ваш слідчий, - казав далі я, голосом невиразним і безбарвним, як завжди.
- У чому саме мене звинувачують? – у його тоні вже не було чвані та самовпевненості, звичайнісіньких для тих, кого тільки-но забрали, та ще відчувалася готовність до боротьби.
- Хіба ви вважаєте, що мене тішить повторювати заялозаності? На кшталт «Тут питання ставлю я». Ну в чому ми можемо звинувачувати? Звісно, у контрреволюційній діяльності.
- А к…конкретно?
- Та ви ж розумна людина, - я звів від справи очі і поглянув на нього – вигадайте самі, що вам більше до вподоби.
- Як це розуміти?! – аж зайнявся він. – Ви безсоромно і цинічно визнаєте, що за мною немає жодної провини?
- На вашу думку, лукавство краще за цинізм? – усміхнувся я. – І запам’ятайте – безвинних людей немає. Здається, дещо схоже є і в Біблії?
- Так ви ж безбожники.
- Бачте, аж ніяк не усі. Я особисто знаю жовнірів із розстрільної команди, що вірують у найпростолюдніший манер. Але не в тому справа, а в тому, що корисні речі потрібно брати звідусіль, зокрема і у ворогів. А у церкви є що брати. Наприклад, у нашій справі вельми корисний досвід інквизиції…
- Ви прагнете мене залякати?
- Я просто пояснюю вам ситуацію. Спробуйте не дивитися на мене, як на ворога – ми партнери, що роблять спільну справу. Я пропоную вам взаємовигідну угоду. Підпишіть усе що треба, зробіть це просто зараз. Мені це заощадить час, а вас врятує від купи неприємних відчуттів.
- Я не стану нічого підписувати.
- Станете. Можете повірити моєму багатому досвіду. Питання лише у тому – коли і в якому стані. Бачте, у нас є приказка – «немає незгинних підслідних, є погані слідчі». Я хороший слідчий, у всякому разі так вважає моє керівництво. І мені зовсім не до вподоби вибивати у вас зізнання – ані морального, ані, як ви могли подумати, сексуального. Я не кровожерний маніяк, за яких ви нас вважаєте. Але якщо ви мене примусите – я подбаю про те, щоб вам було дуже боляче. Я знаю, як зробити так, щоб біль весь час зростала, а людина не була спроможна ані звикнути до неї, ані знепритомніти. Біль може тягнутися годинами… добами… невже ви цього прагнете? І, бачте, головне – підсумок буде точнісінько той самий.
- А якщо я підпишу, ви мене розстріляєте.
- Скоріше за все. Можливо, звичайно, і 15 – 20 років таборів, але я не вважаю це за краще. Це, бачте, для бидла… а людині розумній і освіченій там… - я хитнув головою.
- Я ніяк розуму не доберу… - повільно сказав він, - ви кажете серйозно, або знущаєтеся?
- Бачте, з вами я розмовляю цілком серйозно – чесно відповів я. – Я страшенно втомився від усієї цієї демагогії про партію і ворогів… Бачили б ви, що за публіка перейшла через оці руки… Міщани, неспроможні зліпити двох слів від жаху і дурості. Потайні ділки і спекулянти, тільки і спроможні обіцяти гроші за своє звільнення. Кадрові військові і колишні аристократи, попервах ладні луснути від зневаги до нас, а зрештою плазуючі навколішки і благаючі дати їм підписати будь-що. Але найгірше, звичайно, революціонери. От же ж, воістину, маргінальна публіка. Мені здається, вони взагалі неспроможні ані мислити, ані говорити як люди. Уявляєте, революція посилає їх на розстріл, а вони волають «Хай живе революція!» Мені часом здається що це не люди, а якась дегенеративна мутація… Ні, мати бесіду із цивілізованою людиною на кшталт вас – це велике щастя.
- Не можу сказати, що поділяю задоволення від нашої бесіди, - усміхнувся він.
- Ну звичайно, я розумію… Інстинкт самозбереження і таке інше. Але, до речі, вам не спадало на думку, що перед тим, як забрати у клієнта життя, ми багато надаємо йому? Ми дозволяємо людині відчути власну значність. Хто такий він був раніше? Ґвинтиком, хробаком, нікчемою. А ким робимо його ми? Грізним та могутнім змовником, що загрожує першим вождям революції… та беріть вище – самій революції, якої страшиться весь світ! Весь світ страшиться революції, а революція страшиться його, цього вчорашнього ґвинтика – страшиться так сильно, що мусить зліквідувати якнайшвидше. І, до речі, ми не просто надаємо клієнту ілюзію – ми надаємо йому справжню владу, владу над чужими долями і життями. Своїми свідченнями він може знищити практично будь-кого. І, чесно кажучи, люди залюбки користуються цією можливістю, тому у нас завжди чималенько роботи. Та, зрештою, усе це лірика, а ми маємо працювати, - я посунув до нього лист паперу і ручку. Він подивився на мене.
- Жодних шансів?
- Ані найменших. Бачте, після того, як за вами прийшли, зворотного шляху не існує. Вважайте це як стихійне лихо.
- Усе життя вважав найобразливішим загинути від стихійного лиха, без жодної провини.
- Та облиште вже це! Я щойно казав – усі люди винні, а ви, мабуть, більше за інших. Ви не пам’ятаєте мене?
- Нні, не пригадую.
- Я вас також, а ми з вами навчалися в одному університеті. І я добре пам’ятаю таких як ви у юнацтві. Усі ці балачки про загальну рівність та справедливість… Адже ви були у захваті від революції! Так? Або ні? Якщо ні, то чому не стали на боротьбу з нею із зброєю у руках? Куди поділися ваші засади? Ви привели нас до влади, а тепер говорите, що за вами немає жодної провини!
Він мовчав. Потім вимовив, позираючи у стіл:
- Я… служив не владі, а…
- А Вітчизні? Знаємо, знаємо. Чули багато разів, саме у цьому кабінеті. Тільки чи не спадало вам на думку проста річ, що яка вітчизна, така і влада у неї? Пишіть вже, шановний добродію!
- Що писати?
- Що завгодно. Шпигунство, диверсії, контрреволюційна пропаганда… Запевняю вас, що вирок не залежить від певних пунктів. Обов’язково зазначте п’ять прізвищ співучасників. Можете більше.
- Що? – він розгублено дивився на мене.
- Що чуєте. Ви маєте рідкісну можливість віддячити вашим ворогам. Ну ж бо, пригадуйте, кому ви бажаєте помститися.
Він рішуче відштовхнув лист.
- Я не мерзотник!
- Ну знову за рибу гроші… Та зрозумійте вже, врешті решт, де ви опинилися. Система вже зжерла вас, ви вже фактично на тому світі, по той бік добра і зла… Я іду вам назустріч, не примушую наводити наклеп на ваших рідних, а пропоную сквитатися із ворогами – а ви удаєте із себе інститутку.
- Я не можу зрозуміти тільки одне, - сказав він, дивлячись мені в очі, - навіщо?
- Зазвичай людей у вашому становищі бентежить питання «чому», - усміхнувся я. – «Чому саме я?» А на питання «навіщо» їм начхати… Тоді як питання «чому» у названому випадку недоречне. Тому що сьогодні ти, вчора другий, завтра третій… Система. Пересічний мешканець Імперії і близько не уявляє собі справжніх розмірів терору… аж доки за ним не прийдуть.
- Мешканець Республіки, ви мали на увазі.
- Я маю на увазі саме те, що сказав. Але повернемося до вашого питання «навіщо». Справа в тому, що він також не має сенсу. Навіщо бацилі моровиці нищать організм хворого? Їм це невигідно, вони руйнують власний світ, проте вони це роблять. Погляньте, що коїться навколо. Країна поринула у шаленство кривавого божевілля. Дружини обмовляють чоловіків, діти батьків. Натовпи із транспарантами вимагають смерті, смерті, смерті. Смерть зрадникам! – волають оратори. Натовпи аплодують. Наші люди тут же, не приховуючись, виводять людей із того самого натовпу – аплодисменти дедалі гучніші. Варто комусь із цих кривавих маніяків, я маю на увазі вождів, відкрити рота – починається шаленство надпориву. Тим часом самі вожді і в день і вночі тремтять від жаху перед Верховним, а він точнісінько так тремтить від жаху перед ними і тому дбайливо і регулярно знищує їх і набирає нових. І незважаючи на це бажаючих накинути собі зашморг на шию і посісти високу посаду не меншає! А ви кажете «навіщо»… Це агонія, це вакханалія – нарікайте як завгодно, та не шукайте тут логіку.
- На вашу думку, навіть верхівка не має жодного логічного плану?
- Хіба бацилам моровиці притаманний розум? Проте, навіть коли б вони мали розум – це нічого б не змінило. Їм може здаватися, що вони ведуть боротьбу за збереження особистої влади, або навіть, чим чорт не жартує, дійсно за суспільство загального братерства… Вони так саме залишаються бацилами моровиці і роблять свою морову справу.
- Але ви? Навіщо ви приймаєте в усьому цьому участь? Ви ж самі говорите, що насильство вам не до вподоби. Ви ж мали можливість емігрувати на початку революції… Чи ви також гадки не мали, що усе так скінчиться?
- Саме я відав про це на самому початку! І по моїй скромній змозі, сприяв і продовжую сприяти саме такому розвитку подій. Ви прагнете пояснень? Будь ласка. Я служу системі не задля матеріальних благ і навіть не задля власної безпеки. Мною рухає ідея – ви здивовані, еге ж? Проте так воно і є… Я за молодих літ захоплювався історією і ще тоді дійшов висновку, що наша Вітчизна, що вам люба до нестями, наша Імперія – ніщо інше, як всесвітнє лихо. Кожна імперія є лихо, але найпаче – така велетенська, як наша. Що більше людей, то важче їм домовитися по-доброму; що більше країна, то більше насильства і придушування необхідно для порядкування нею, то більше нівелюється окрема особистість задля абстрактних інтересів нації. Це ж велетенське дурисвітство – у людини забирають геть усе і натомість підсовують їй байку про велику державу, якою вона нібито повинна пишатися. Чим саме пишатися? Тим, що його країна – динозавр із велетенською тушей і ледь помітним мозком? Незліченими і безглуздими війнами, що несуть лихо всьому світу, велетенські втрати у яких на тлі неосяжної Імперії лишаються непомітними? Суцільним свавіллям урядовців, які користуються принциповою неспроможністю центру стежити за становищем на місцях? Тим, що інерція цієї велетенської туші зводить нанівець будь-які прогресивні спонуки? Зрештою, тим особливим типом людини-ґвинтика, агресивно-покірливої пересічності, що століттями викохується в імперіях? Ні, існуванню цього монстра належало покласти край до того часу, як він не згріб під себе весь світ – а промислова революція, більше аніж військова потуга, перетворювала таку перспективу на реальність. Та отож-то й лихо, що потвору такого розміру неможливо знищити зовні. Навіть у минулі часи Імперія відбивала усі чужоземні навали, а сьогодні тим паче вистояла би на супротив усього світу. Таким чином, звести зі світу Імперію було можливо тільки зсередини. На щастя, динозаври самі містять у собі власну загибель. Неефективність керування, неспроможність швидко реагувати на зміни ситуації створили затяжну кризу, розв’язанням якої стала революція. Я усвідомлював, що революція ні в якому разі не досягне задекларованих намірів щодо волі і справедливості. Я усвідомлював, що революційний уряд, що взяв владу під гаслами волі, влаштує такий терор, що навіть у кошмарах не наснився жодному імператору. Я усвідомлював, що народ, що ще учора був ладен рознести на шматки офіцера поліції за те, що той звернувся на «ти» до затриманого, наразі перетерпить усі можливі і неможливі приниження і знущання і упокорено рушить до бійні, віддаючи хвалу власним душогубам. Я усвідомлював, що так звана Республіка являє собою ніщо інше, аніж найбожевільніший, наймаргінальніший варіант Імперії, у якому всі її вади досягли межі та безглуздя! І я пішов служити революції. Тому що Імперія нарешті увійшла до стадії колапсу, самознищення. І я віддаю усі свої сили, допомагаючи її цілковитій і остаточній загибелі.
Він мовчав, намагаючись второпати почуте. Чомусь навіть розумні люди частенько неспроможні зрозуміти, що власну батьківщину можливо ненавидіти, ненавидіти пристрасно – і зовсім не через якихось особистих образ, а внаслідок тої загрози, яку вона несе для людства.
- Ви прагнете зруйнувати державу, – нарешті сказав він, - але замість того, щоб стати на боротьбу із владними інституціями, знищуєте звичайних людей.
- Ви нічого не зрозуміли, - зітхнув я. – Владні інституції – це другорядно, це не має жодного значення. Імперія являє собою злосливу пухлину людства. І вона повинна бути знищеною цілком, до останньої злосливої клітини.
- Ви маєте на увазі, що кожна людина…
- Так. На усякому, народженому і вихованому в Імперії, лежить печатка прокляття. Тільки одиниці знайшли у собі силу і бажання звільнитися від цієї імперської спадщини, більшість із них наразі за кордоном.
- Невже ви сподіваєтеся знищити націю цілком?! – він дивився на мене, як на божевільного.
- Система вже знищила мільйони, не спіткавши ані найменшого опору, - повідомив я йому. - Навіть ті, кому нема що втрачати, упокорено виконують накази розстрільної команди. Я ж кажу – це божевілля, це агонія. Маховик терору буде надалі нарощувати оберти, і ніщо неспроможне його зупинити. Звичайно, не йдеться про фізичне знищення до останньої людини. Але на тому чи іншому етапі Імперія виявиться до того знекровленою, що розпадеться, а її залишки будуть асимільовані сусідськими народами. Імперська нація припинить своє існування.
Нині в його очах був страх – і це був не тільки страх за власне життя.
- Ви… - він повільно підбирав слова, - припускаєтеся найжахливішої помилки. Так, звичайно, Імперія принесла у світ багато лиха. Але велична культура…
- Маргінальне суспільство завжди створює родючий ґрунт для митця, - усміхнувся я. – Норма нудна і неінформативна, тоді як патологія саме являє провідний предмет справжнього мистецтва. Але досягнень культури минулого ніхто ж не скасовує, що ж до майбутнього, то я маю сумніви, що стрімко деградуюче імперське суспільство ще спроможне створити щось велетенське. Хоча, якщо й так – загроза зневолення, що зависла над усім людством, занадто поважна у порівнянні із загрозою втрати декількох ненаписаних романів.
- Я рішуче не можу з вами погодитися…
- Тому ви і знаходитеся по той бік столу, - урвав його я. – Хоча, звичайно, в органах небагато людей, що міркують так само, як я. Більшість тішиться особистою владою, дехто насправді вірує, що працює задля світлого майбутнього… Найкумедніше за все, що ці останні мають рацію. Але вони довго не витримують. Вони не розуміють, навіщо задля світлого майбутнього треба знищувати безвинних, вашими словами, людей. Я це розумію і засинаю цілком спокійно.
- Колись система зжере і вас теж, - заявив він мстивим голосом. Знайшов чим здивувати.
- Я давно про це знаю. Колись я думав, що живим вони мене не візьмуть, щоб не йти, як баран, на бійню. Але зрештою зрозумів, що все це романтичні шмарклі, а я на чільне місце ставлю тверезий розрахунок. Коли мене візьмуть, я буду давати розкішні свідчення, я прихвачу із собою багато кого. Навіть опинившись по ваш бік столу, я продовжу свою справу. То що, я задовільнив вашу цікавість? Тепер ваша черга. Мені потрібні деталі вашої контрреволюційної діяльності і п’ять співучасників.
Він повільно хитнув головою.
- Зрозумійте ж нарешті, - промовив я втомлено, - що довше ми з вами будемо поратися, то більше осіб ви будете вимушені закласти. Ми повинні виправдовувати докладену працю. Можливо, ви сподіваєтеся померти, не підписавши? Не вийде. Я і мої помічники – професіонали.
Він мовчав і не дивився на чистий аркуш. От же ж ці мені інтелігенти. Не можуть без того, щоб не заспокоїти власне сумління виправданнями на кшталт «я зробив усе можливе» і «я тримався до останнього». Кому потрібні твої виправдання, якщо через тиждень ти будеш лежати у рівчаку з кулею у потилиці? Я потягнувся до кнопки дзвоника.
Звичайно, врешті решт він підписав геть усе. Біль сам по собі – довершений засіб, а біль у поєднанні з безнадійністю здатні зламати будь-кого. Я одержав з нього вісім прізвищ.
На нараді у понеділок мене знову ставили на зразок іншим слідчим.
- Я тільки виконую свій обов’язок, - щиро відповів я.
(C) YuN
(Переклад - Ігор Тараненко)