Джордж Райт
Добраніч, мамо
Джон Кроуді завжди знав, що його матір помре.
Ну, себто, звісно, не зовсім завжди. У перші роки життя він, як і усі
діти, перебував у щасливому незнанні щодо минущості людського існування.
Істина відкривалася йому поступово і попервах не здавалася страшною. Він
уже знав, що людей вбивають на війні, і що не можна вибігати гратися на
дорогу, бо задавить машина, проте все це було випадковостями, від яких
можна вгледітися. Одного дня чотирирічний Джонні розглядав портрет
Джорджа Вашингтона у дитячій книжці, присвяченій американській історії.
Читати він ще не вмів і лише роздивлявся картинки, проте вже знав, хто
зображений на портреті і чим він уславлений. Джонні подумав, як було б
славно хоча б одним оком глянути на батька-засновника американської
нації, і яким негідником мав бути той, хто обірвав його життя.
- Мамо, а хто вбив Вашингтона? - запитав хлопчик.
- Його ніхто не вбивав, - здивувалася місіс Кроуді.
- Правда? - зрадів Джонні. - Отже, ми можемо з ним зустрітися?
- Ні, синку. Містер Вашингтон давно помер.
Так Джонні дізнався, що люди, виходить, можуть бути не тільки
вбитими, але й померти самі. Це анітрохи не налякало його, а здалося
оригінальним та цікавим, як було цікавим усе в цьому великому та
невідомому світі. На той час його цікавість було задоволено, але пізніше
він декілька разів повертався до розмови про смерть, доки не отримав від
матері визнання, що люди не просто _можуть_ померти, але що це так чи так
стосується усіх. Це його неприємно спантеличило, і він запитав, на що
саме схожа смерть.
- Ну... це як сон, тільки назавжди, - надала шаблонну відповідь місіс
Кроуді. Вона не була релігійною і не збиралася розповідати дитині казки
про небеса.
"Сон" - це звучало нібито не страшно, хоча Джонні спати не любив:
запроторити його до ліжка увечері завжди було проблемою, а вранці він
прокидався раніше за всіх і тероризував батьків, що не виспалися,
вимагаючи, щоб вони вставали. Проте спати і не прокидатися - це звучало
якось тривожно. Так тривожно Джонні ще ніколи не почувався.
- І ти також помреш? - запитав він у матері після невеликого
замислення.
- Ну, це ще дуже нескоро... особливо якщо ти добре поводитимешся, -
скористалася місіс Кроуді нагодою для повчання.
- І я помру? - Джонні пропустив її педагогічну репліку повз вуха.
- Ти житимеш довго-довго, - матір обійняла його і поцілувала. Проте
Джоні це заспокоїло. Він чудово розумів різницю між "довго-довго" та
"назавжди".
Коли йому було п'ять років, від них пішов батько. Пішов, відмовившись
від усіх прав на дитину, тому Джонні не тягали до суду і не питали, з ким
він хоче залишитися; для хлопчика подія виявилася повною несподіванкою.
Йому, щоправда, доводилося чути зі своєї кімнати, як лаються батьки, але
коли він спитав про це матір, та відповіла: "Пусте, це у нас така гра".
Джонні прийняв це як належне - він знав, що у дорослих дивні ігри.
Наприклад, іноді вони замикалися в кімнаті, і туди не можна було
заходити, але якщо послухати під дверима, можна було почути неприємні та
лячні звуки. Щоправда, останнім часом у цю гру вони, здається, не грали.
І ось одного ранку Джонні не побачив за сніданком батька і запитав,
де він.
- Він більше не житиме з нами, - відповіла місіс Кроуді більш
жорстким тоном, аніж хотіла.
- Тато помер? - спитав Джонні, закругливши очі більше від цікавості,
аніж від страху.
У його матері промайнула спокуса відповісти ствердно - вона знала, що
колишній чоловік не збирається зустрічатися з дитиною - проте все ж таки
вирішила сказати синові правду.
- У нього тепер інша сім’я, - відповіла вона. - Він не захотів більше
бути моїм чоловіком та твоїм татом.
Ця новина не стала для хлопчика трагедією. Навпаки, у глибині душі
він зрадів, бо відчував, що батько не любив його, а тому й сам Джонні не
хотів ділити любов матері будь з ким ще.
Пітеру Кроуді було тридцять, коли він одружився з Хелен. Спочатку
подружжя хотіло мати дітей; щоправда, для Пітера це була не глибинною
потребою, як для його дружини, а швидше данина соціальним стереотипам.
Проте рік проходив за роком, а Хелен ніяк не могла завагітніти. Вони
зверталися до лікарів, але ті говорили багато мудрених слів і не
спроможні були сказати нічого конкретного, ставлячи діагноз "ідіопатичне
безпліддя" - що в перекладі на просторіччя означає безпліддя, причини
якого медицина визначити неспроможна. Хелен навіть потай від Пітера, що
був ще радикальнішим атеїстом, аніж вона сама, відступилася від колишніх
переконань, почала молитися і робити пожертви у церкві - але релігія дала
не більше плодів, аніж наука, і місіс Кроуді розчарувалася в ній
остаточно. Згодом Пітер не тільки звик до їхнього бездітного шлюбу, а й
почав усвідомлювати, яким дурнем він був раніше, коли хотів дитину - цю
мороку, що люди своєю охотою вішають собі на шию і, хизуючись один перед
одним, називають своїм щастям, хоча таке "щастя" часто-густо доводить їх
до інфаркту. Тому, коли на дванадцятому році подружнього життя Хелен,
сяючи від радості, оголосила йому свою новину, Пітер був приголомшений аж
ніяк не в тому сенсі, на який вона розраховувала.
- Цього не може бути, ти, мабуть, помилилася, - сказав він.
- Я сама не зважувалася повірити! - вигукнула вона. - Але наразі все
абсолютно точно. Я сьогодні отримала результати аналізів. О, як я
щаслива!
Вона поцілувала його, а потім, весело наспівуючи, закружляла навколо
нього, а він усе натягував на обличчя незграбну усмішку і думав, як
сказати їй, що він давно вже не хоче дітей. "Не тепер, - подумав він. -
Пізніше, коли в неї розпочнуться оці усі проблеми із самопочуттям... Вона
сама захоче позбутися. Адже вона вже не молоденька."
Він так і не зважився їй сказати. Одного разу, коли їй було особливо
погано і її увозили на "швидкій", він спробував обережно натякнути, що,
можливо... - але вона подивилася на нього з таким жахом, що він зніяковів
і проковтнув кінцівку фрази.
Він знав, що їхній шлюб зазнає краху, якщо він прямо і твердо
висловить їй свої погляди. Чому він не пішов на це ще тоді? Мабуть, тому,
що все ще любив її, або то була багаторічна звичка - втім, чи велика
різниця між цими двома поняттями? Так чи так, Хелен винесла усі мучення,
кульмінацією яких стали дуже важкі пологи, що мало не коштували їй життя
- але хлопчик таки з'явився на світ. Спочатку він тягнувся до обох своїх
батьків, але, відчуваючи байдужість і відчуженість батька, поступово
зосередив усю свою любов на матері, яка, природно, теж роняла дух за
сином, що так тяжко їй дістався.
Натомість Пітер відчував все більше роздратування на адресу дружини,
що, як йому здавалося, зовсім занедбала про нього, цілком присвячуючи
себе Джонні. Три роки вони не їздили відпочивати, бо малюка не було з ким
залишити - батьки подружжя давно померли. На четвертий рік Пітер поїхав
улітку до Флориди сам.
Там він і познайомився з Керол - яка, як виявилося, жила з ним в
одному місті. Вони частенько жартували, що їм довелося пролетіти
півкраїни, коли досить було перейти вулицю. Курортна інтрижка несподівано
отримала подальший розвиток, але Пітер ще довго не наважувався залишити
Хелен, стримуваний все тією ж звичкою, та й відносини з Керол, яка була
вдвічі молодша за нього, не здавались йому досить надійними. Але коли
щось таємне тягнеться надто довго, воно неодмінно стає явним; істина
розкрилася, і Пітера поставили перед обранням. Хелен готова була зберегти
сім'ю - за умови, зрозуміло, цілковитого розірвання чоловіка з коханкою;
але Пітер не оцінив її великодушності. Він був навіть радий, що все
нарешті з'ясувалося, йому не потрібно більше грати комедію, і він може
покинути цю старіючу жінку (Хелен була на рік старшою за нього) разом із
_її_ набридлим сином. З того часу про його існування нагадували лише
чеки, що надходили щомісяця.
Незабаром Джонні майже забув, що в нього колись був батько. Прикра
перешкода пішла з життя, і тепер ніхто не змушував маму грати в дурні
дорослі ігри - тепер вона могла грати з Джонні і не зачиняла від нього
двері. Вона була найдобрішою, найлагіднішою, найчудовішою людиною, а якщо
іноді й була несправедливою - наприклад, кричала на Джонні через якусь
дрібницю або не дозволяла йому дивитися якийсь фільм по телевізору - то
потім неодмінно спокутувала свою провину подарунками, іграми або просто
лагідними словами. Джонні ставився до її слабостей поблажливо: просто
дорослі вважають, що всі знають краще за дітей, а розвіяти цю їхню оману
немає кому - це могли б зробити тільки діти, а до них дорослі не
прислухаються. Ну то й що з того - все одно у нього була найкраща мама у
світі. Інші діти, щоправда, те саме говорили про своїх мам, але Джонні
легко міг довести, що вони не мають рацію. Адже їхні мами рідше дарували
їм подарунки, менше грали з ними, частіше карали - іноді навіть шльопали!
- і взагалі поділяли свій час між подругами (негідні, неприємні, дурні
тітки!), чоловіками (Джонні аж ніяк не розумів, коли йому співчували, що
в нього "немає тата"), а то й взагалі роботою (а всього на-всього й
потрібно було витурити чоловіка, і нехай він надсилає чеки!), отже на
дітей залишалося зовсім трішечки. Гірше за те, багато хто з них не
задовольнявся однією дитиною і заводив йому братів і сестер, з якими теж
доводилося ділити і маму, і все інше. Джонні просто пересмикувало від
думки, що йому довелося б уживатися з якимось вередливим дівчиськом, або
старшим братом, який давав би йому стусани і називав "шмакодявкою", або з
молодшим, що кричить у пелюшках - цей варіант був ще гіршим, тому що коли
в домі оселяється таке, мама зовсім забуває про тебе. Ні, наслухавшись
усіх цих історій, Джонні не міг не радіти, як сильно йому пощастило з
мамою.
І лише одна обставина все псувала і засмучувала. Він пам'ятав, що
колись його мама помре.
Перспектива власної смерті була, звісно, ще жахливішою. Проте вона
була такою нереально далекою, що про неї можна було майже не думати. А
втім, можливо, ніякої смерті і не існує. Можливо, мають рацію ті, хто
каже, що після смерті життя триває на небесах. Він спитав маму про це, і
та відповіла, що люди вірять у це, тому що їм хочеться в це вірити, але
жодних доказів у них немає. Що ж, напевно мама, як водиться, має рацію,
тим паче що всі, хто говорив Джонні про небеса, дійсно не змогли навести
жодного доказу. У відповідь на вимоги Джонні вони казали, що так написано
у Біблії, а Джонні відповідав, що у книжках багато чого пишуть,
наприклад, про драконів чи про марсіан, то чому вірити одним книжкам, а
іншим ні? Тоді ці люди, особливо якщо це були дорослі, сердилися на нього
і називали маленьким безбожником, а деякі ще й погрожували пеклом та
довічними муками. Тут Джонні одразу втрачав до них інтерес - він уже
засвоїв, що лаятися і погрожувати люди починають тоді, коли їм нема чого
заперечити по суті.
Що ж, нехай немає жодних небес. Ну тоді на той час, як Джонні
постаріє, вчені неодмінно придумають що-небудь, щоб жити довічно. Але
його мама, найпевніше, до цього не доживе.
Він зробив цей невтішний висновок ще до того, як пішов до школи. Його
мама мала лише один серйозний недолік у порівнянні з мамами більшості
інших дітей - вона була суттєво старшою. "Коли мені буде 8, їй буде уже
50", - думав зі страхом хлопчик. "50 - адже це уже старість!"
Та ось цей фатальний рубіж було досягнуто і перейдено, а нічого
нібито не змінилося. Місіс Кроуді не перетворилася на старицю наступного
ранку після свого п'ятдесятого дня народження. Якщо одна-дві сиві
волосини і додалися, то це було цілком непомітно. Звичайно, її не можна
було б переплутати з фотографією двадцятирічної давності, на якій було
зображено ще неодружену Хелен, але ж Джонні і не бачив її такою. Жінка у
сорок з гаком, до якої він звик, залишилася такою самою і у 50. "Хіба це
старість? - втішав себе Джонні. - Навіть ті, хто працює, у цьому віці ще
й не думають про пенсію. От 60 - це дійсно старість. Але до того ще
далеко. До того ще десять років - більше, аніж я уже прожив на світі!"
Джонні добре навчався у школі - матір дбала, щоб він не байдикував.
Коли йому було важко, вона займалася розв'язання задач разом із ним - але
в жодному разі не замість нього. Юний Кроуді виростав кмітливим
хлопчиком, і хоч деякі предмети - наприклад, англійська мова - викликали
в нього огиду, але фізикою та математикою він займався з цікавістю. Цьому
чимало сприяли зокрема науково-популярні книги, які місіс Кроуді купувала
для свого сина - тоді як інші батьки вважали кращим подарунком бейсбольну
биту або іграшковий пістолет.
Але, дбаючи про інтелектуальний розвиток дитини, місіс Кроуді не
могла навчити її постояти за себе фізично. А це, на жаль, було необхідним
- бидло, як відомо, не любить занадто розумних. Джонні частенько приходив
додому заплаканий, із синцем під оком. Траплялося, у таких випадках він
шкодував щодо відсутності батька чи старшого брата, який міг би дати раду
напасникам. Але, добре розсудивши, він доходив висновку, що батько,
швидше за все, заявив би, що це його проблеми і що хлопець повинен сам
вміти постояти за себе. Та й згодом, у напасників також були батьки та
брати, отже це не було порятунком.
Місіс Кроуді, як могла, втішала зарюмсаного Джонні, а потім йшла до
школи і скаржилася директору. Напасникам діставалося, і вони били Джонні
знову - за шепоти. Дивний закон зграї вимагав, щоб жертва зносила
знущання не чинячи опір - тоді, можливо, наступного разу їй дозволять
взяти участь у цькуванні когось іншого. Але Джонні був не такий дурний,
щоб підкорятися подібним законам. Місіс Кроуді знову йшла до школи, а
також телефонувала батькам напасників та загрожувала судовими позовами.
Зрештою навіть найтупіші засвоїли, що з Джоном Кроуді краще не
зв'язуватися. Його більше не чіпали, але й спілкування з ним всіляко
уникали. У нього навіть перестали просити списувати, тим паче, що він і
не давав. Навколо Джона утворився вакуум; наївні, вони сподівалися
досадити йому цим. Та Джонні був просто щасливий, що ця наволоч
недолітніх дегенератів нарешті дав йому спокій. О, з яким задоволенням
він убив би їх усіх, кожного недоумка, що колись знущався з нього! Чому,
ну чому не можна було заплатити їх життям за подовження життя мами?
Звісно, не всі в класі належали до цього розряду, що його Джон
ненавидів. Були хлопчики, які цілком могли б бути йому приятелями, але
вони не наважувалися піти супротив баламутів. Ну то й нехай, невелика
втрата. Джонні не потрібні були друзі серед однолітків. У нього вже був
друг - найкращий друг, якого може побажати собі людина. Його мама. До неї
він завжди міг звернутися зі своїми проблемами, їй він розповідав усе до
крихти і знав, що завжди знайде співчуття, розуміння та розраду. Лише
один свій смуток він тримав від неї у таємниці - страх за її життя. Цей
страх міг відступатися у тінь, міг не нагадувати про себе тижнями - на
кшталт підступної хвороби, що підточує зсередини, яка довго дозволяє
людині почуватися здоровою, а потім зненацька пронизує кинджальним болем
нападу. Так і свідомість Джона час від часу у найнесподіваніші моменти,
під час перегляду веселої комедії або розмови про прочитану книгу, раптом
пронизала студена думка про те, що через досить невелику кількість років
його матір помре, і термін цей непереборно наближається з кожним днем.
Іноді така думка не виникала несподівано, а була результатом
спостереження за обличчям, фігурою, поступом матері - спостереження, що
показувало, як вона усе ж таки постаріла у порівнянні з ранніми дитячими
роками Джонні; тоді біль був не гострим і пронизливим, а тупим і
щемлячим. Не раз і не два бачив Джону уві сні один і той самий кошмар -
як вранці ніхто не пробуджує його (давно минули ті часи, коли він
прокидався раніше за всіх), він підводиться і розуміє, що спізнився до
школи. Школа його не турбує, але чому мама не розбудила його? Він біжить
до її кімнати і знаходить її мертвою. Іноді сон варіювався і мами в
кімнаті не було; Джонні доводилося бігати усією домівкою, розшукуючи її,
але завершалося завжди однаково - з'ясовувалося, що вона померла дорогою
у ванну, або на кухні, або у кріслі перед телевізором, або ще десь.
Щоразу Джонні згадував уві сні, що йому раніше вже таке снилося, але це
не рятувало - була думка, що раніше це були сни, а тепер відбувається
насправді. Кажуть, уві сні досить лише взяти за підозру, що ти спиш, щоб
одразу прокинутися; на жаль, далеко не завжди це так! Лише на самому піку
несамовитих ридань над трупом матері кошмар звільняв свою жертву, і
Джонні прокидався на мокрій від сліз подушці.
У старших класах однолітків Джона охопила епідемія сексуальної
стурбованості, і сам він теж не уникнув "приваб" пубертатного періоду.
Він самотужки відкрив для себе мастурбацію і якийсь час займався єю, не
знаючи, що це таке; але в цьому було щось безумовно брудне, і розповісти
матері він не наважився - це стало другою його таємницею. Потім він
прочитав підручник з біології і зрозумів, що до чого, проте зайняття
свого не покинув, дивуючись подумки дурості інших хлопців, що бігають за
дівчатами, щоб отримати те саме задоволення набагато складнішим способом.
Втім, місіс Кроуді здогадувалася про це його зайняття, але не втручалася,
не намагалася його застукати або щось йому сказати, вважаючи, що це
набагато безпечніше, аніж якби її син сплутався з якоюсь дівкою. Таким
чином, навіть і в цей період Джон не шукав нових знайомств та
прихильностей за межами помешкання; матір, як і раніше, залишалася єдиною
небайдужою для нього людиною.
Того часу, призвичившись байдужно дивитися на гарненьких одноліток,
Джон вперше замислився щодо радикального способу боротьби зі своїм
довічним страхом. Все лихо в тому, розмірковував він, що він занадто
любить свою матір; тому її смерть стане для нього бідою страшенного
масштабу. Він не може зробити її безсмертною; що ж, отже, треба
розв'язувати задачу з іншого боку і спробувати викоренити свою любов,
або, принаймні, суттєво її зменшити. Теоретично задача виглядало цілком
розв'язною: адже він спромігся уникнути любові до дівчат, а якщо вірити
книгам, статева любов сильніша за любов сина. Щоправда, він уникнув лише
психічної її складової, займаючись фізичним самозадоволенням; але ж у
його стосунках із матір'ю лише психічна складова і присутня.
Зробивши цей висновок, Джон став втілювати свою ідею в життя. Його
поведінка вдома різко змінилася, він припинив щирі бесіди з матір'ю, став
грубим, різко обривав спроби приголубити його, заборонив їй називати його
ніжними словами, як у них велося з раннього дитинства. Він свідомо
провокував конфлікти та акцентував свою увагу на кожній ваді матері.
Місіс Кроуді лише важко зітхала, списуючи все на складності перехідного
віку і сподіваючись, що незабаром її син переказиться. Але Джон
послідовно проводив свою лінію і досяг, як йому здавалося, помітних
успіхів. Вже багато чого у матері дратувало його, іноді був огидним самий
звук її голосу; якщо чергова сварка доводила її до сліз, він не відчував
жалю, а лише бридливість. Він намагався уявити, як буде переживати її
смерть, і відчував байдужість.
- Можливо, ти хочеш пожити окремо? - якось спитала вона його.
- Виперти мене із мого дому в тебе не вийде, - відповів він. - Якщо
тебе щось не влаштовує, можеш їхати сама.
- Як скажеш, сину, - спокійно відповіла місіс Кроуді і пішла збирати
речі.
Знайоме незатишне почуття ворухнулося в душі Джона, але він сказав
собі, що це лише острах побутового дискомфорту, пов'язаний з тим, що йому
доведеться самому все робити по господарству. Він зачинився у своїй
кімнаті і не виходив з неї, доки не почув, як від'їхала машина, а потім
увімкнув телевізор і клацав канали, доки не знайшов якесь гумористичне
шоу. Він досхочу посміявся, але щойно передача скінчилася, він знову
почувся невесело. Того дня Джонні рано ліг спати, переконуючи себе, що
вранці його настрій покращиться (була саме субота, і наступного дня не
потрібно було йти до школи).
День дійсно пройшов нормально - Джон читав, слухав музику, розігрів у
мікрохвильовій печі обід і майже не повертався в думках до вчорашньої
події. Назверх усього він справив у черговий раз свою сексуальну потребу,
не побоюючись, що його можуть застукати. Проте надвечір настрій його став
погіршуватися, і після заходу сонця стало зовсім тужливо. У цей самий час
пролунав телефонний дзвінок.
Місіс Кроуді все ж таки не витримала і вирішила з'ясувати, як справи
у її сина. Той стримано відповів, що все гаразд.
- Я у тітки Анжели, - сказала вона (тітка Анжела була її кузиною і
мешкала неподалік у маленькому містечку Грінстаун). - Мені б не хотілося
занадто її обтяжувати, отже я, мабуть, поїду додому. Якщо ти не
заперечуєш.
- Як я можу заперечувати? Це такий самий твій дім, як і мій, -
байдужливо відповів Джон, хоча був до біса радий чути ці слова.
- Тоді до зустрічі, - вона поклала слухавку, теж втримавши до кінця
спокійний тон.
Дорога в цей час, коли на шосе мало машин, мала забрати не більше ніж
годину. Таким чином, місіс Кроуді мала приїхати не пізніше десяти. Джон
ще трохи почитав книжку - якийсь фантастичний бойовик - а потім вирішив
приготувати нарешті вечерю; можна було дочекатися матері, але йому
кортіло продемонструвати їй, що він цілковито здатен розв'язувати
побутові проблеми. Багатьох зусиль це не вимагало - у холодильнику ще
залишалися напівфабрикати, які тільки й лишалося, що засунути до
мікрохвильової печі. Потім він вирішив замовити піцу і зателефонував до
цілодобової піцерії.
Там сталася якась затримка, і піцу привезли із запізненням - було вже
10:12. Проте місіс Кроуді усе ще не було. Джон висловив своє
незадоволення розноснику і повернувся до помешкання. "Напевно, вона
поїхала не одразу, а ще балакала з тіткою Анжелою", - подумав він. "Однак
таким чином їжа охолоне." Минуло ще 10 хвилин. Потім ще і ще.
О 10:45 Джон, що давно вже барабанив пальцями по столу, підвівся і
почав нервово ходити по кухні. "Ну і де ж її чорти носять?" Він вирішив
їсти один і зробив це без особливого апетиту, навмисне повільно і
уникаючи дивитися на годинник. Потім все ж таки подивився. 11:03.
"Якби вони так забалакалися, вона б зателефонувала, що затримується.
Напевно б зателефонувала. Невже вирішила мене провчити? На неї це аж ніяк
не схоже." Він міг би сам зателефонувати тітці, але гордовитість не
дозволяла. "Напевно ж наскаржилася їй на мене! Ще не вистачало тепер
нотації від тітки вислухувати!"
Об 11:15 він все ж таки зняв слухавку та зателефонував. Тітка Анжела
була відверто налякана, коли почула, що місіс Кроуді досі немає. "Вона
виїхала відразу ж, о дев'ятій. Ну, може, п'ять хвилин на десяту. Будь
ласка, Джонні, нехай вона зателефонує одразу ж, як приїде. Я розумію, що
ти хвилюєшся. Я теж тепер не засну, поки не дізнаюся, що все гаразд", - у
тітки Анжели завжди було що на думці, те й на устах, і вона навіть не
спробувала зробити вигляд, що в тому, що відбувається, немає нічого
особливого.
Джон повільно поклав слухавку на важіль.
- Ну де ж вона?! - крикнув він порожній квартирі. - Де?!
"Нічого ж не сталося, - повторював він подумки. - Адже правда, нічого
ж не могло статися?"
Логіка, проте, підказувала зворотне. На дворі була осінь, вдень
сіявся дощ, дорога була слизькою. Та й у темряві легше чогось не
помітити. Особливо якщо ти поспішаєш додому, а почуття твої засмучені
через сварку з сином.
"Треба лягти спати, а коли я прокинуся, вона буде вже удома", -
вирішив Джон. Він плюхнувся, не роздягаючись, на ліжко, проте сон не йшов
до нього. У животі неначе розливався рідкий азот. Джонні підвівся, знову
увімкнув світло, зняв з руки годинник і засунув під подушку, щоб не
бачити. Він хотів розгорнути до стіни годинник на шафі, але перед тим
погляд його упав на циферблат. 11:38. Довго утримувані сльози разом
шугнули до горла, і Джонні заридав ридма.
Відчай не дозволяв йому залишатися на одному місці; він ходив по всій
квартирі, сповнюючи її риданнями і розмазуючи сльози і соплі по обличчю.
Іноді він падав на підлогу і заходився стукати по ній кулаками; іноді
кусав собі губи і пальці - боляче, але все ж таки не до крові. Думка про
те, що в тому, що сталося, винен він сам, змусила його подумати про
самогубство, проте навіть і на піку істерики він зберіг досить розуму,
щоб не прийняти цю ідею серйозно.
"Вона жива," - повторював він, як закляття, - "просто потрапила до
лікарні. Не у всіх же аваріях гинуть люди!"
Потім йому спало на думку, що, якби сталася аварія - а вона мала
статися години дві тому - то йому б уже повідомили з поліції, адже у
матері були з собою документи. Потім він почув шум машини, що
під'їжджала, і кинувся до вікна. Автомобіль завернув за ріг будинку, але
Джон встиг побачити, що ця машина йому не знайома, і знов у відчаї сів на
підлогу.
Потім у замку повернувся ключ.
Місіс Кроуді увійшла, трохи налягаючи на ногу, але Джонні попервах
цього не помітив. Він кинувся до неї. Ридання його одразу припинилися,
але сльози продовжували точитися.
- Мамо... матінко... де ж ти була... я мало не збожеволів... -
схлипував він, обіймаючи її.
- Ох, синочку, пробач мені, будь ласка, - у неї самої сльози
підступали до очей від цієї сцени, - вибач, любий... Розумієш, просто
якийсь каскад невдач. Я була саме проміж Грінстауном та шосе, коли раптом
спустило колесо. Машину винесло на узбіччя, але нічого, мені вдалося
нормально зупинитись. Ну я увімкнула вогні, чекаю, поки хтось проїде
поруч і допоможе. А цей путівець як вимер. Ні туди, ні назад жодної
машини. Я чекала-чекала, потім зрозуміла, що треба йти або назад до
Грінстауна, або вперед до шосе - там все ж таки і цього часу рух є. До
шосе було ближче, проте з міста одразу можна було зателефонувати. Але
тільки-но я вилізла, як у цій темряві послизнулася на глині і підвернула
щиколодку. Ну ти уявляєш? До Грінстауна я б уже просто не дійшла, уже й
не знаю, як до шосе дошкандибала... Та ще й не перша машина зупинилася...
Зате цей джентльмен був до того люб'язний, що підвіз мене просто до
вхідних дверей. Я б могла попросити його зупинитися біля автомата на
околиці і зателефонувати, але це було б лише на десять хвилин раніше, я
вирішила, що краще вже швидше доїду...
- Матінко... - ридання знову підступили до горла Джонні, - ти пробач
мені усе... що було... я...
- Все буде добре, синку, - вона пестила його волосся. - Ми знову
друзі, так?
- Матінко... матінко...
Таким чином, вся ретельно спланована теорія Джона розвалилася - а до
того ж він отримав уявлення про те, що на нього чекає, коли матір помре.
Уявлення дуже пом'якшене, бо цього разу він і на піку відчаю зберігав
надію, що вона жива.
Наступного року Джон закінчував школу, а його матері виповнилося 60.
Ще до того, як відбулися ці дві події, у місіс Кроуді вперше стався
серцевий напад.
Лікар, що приїхав на виклик, дав їй ліки і сказав, що хоч обстежитися
потрібно, нічого особливо небезпечного, мабуть, немає - звичайні вікові
явища; потрібно тільки приймати пігулки, якщо щось подібне повториться.
Обстеження начебто засвідчило його слова. Та Джон все одно був як не свій
декілька днів; крижані кігті страху гнобили його зсередини, не покидаючи
практично ані на хвилину; до того ж він страждав і від думки, що
власноруч підірвав здоров'я матері, втілюючи у життя свою "теорію". І
слова "вікові явища" його не заспокоювали. Смерть - це також вікове
явище.
У ці дні він навіть провалив контрольну з хімії, що стала у
випускному класі його улюбленою наукою. Потім він, звичайно, надолужив
згаяне. Він уже знав, що вступатиме до університету штату на хімічний
факультет. Той знаходився недалеко - лише у двох годинах їзди; отже,
кожний уїк-енд Джон проводив би удома. Проте тиждень все одно треба було
жити далеко від дому та від мами, і це сильно затьмарювало його радість з
нагоди закінчення школи.
У день випуску Джон прийшов лише на офіційну частину; отримавши
атестат, він негайно і назавжди залишив шкільні стіни, залишивши колишніх
однокласників веселитися на випускному бенкеті. Деякі з них проводили
його здивованими поглядами, інші поставилися до цього як до належного. У
старших класах стіна відчуження навколо Кроуді вже не була такою міцною,
і він цілком міг би її зруйнувати, якби забажав, але він зовсім не бажав
цього.
Місіс Кроуді знала заздалегідь, що він не залишиться на бенкет. Вона
не була від цього у захваті; хоча у глибині душі їй і було приємно, що
син віддає перевагу її товариству, вона розуміла, що, якщо він не
навчиться бути у злагоді із людьми, це буде неабияк заважати йому в
житті. Вона утішала себе, що коли він стане студентом, все зміниться -
адже однолітки вже не асоціюватимуться у нього з дитячими образами.
Того дня вона спекла яблучний пиріг, і вони вдвох відсвяткували
закінчення школи. Пізніше, коли місіс Кроуді вже лягла, Джон дістав
фотографію класу, яку йому вручили разом із атестатом. Насамперед він
акуратно вирізав з неї власне зображення і засунув його до сімейного
альбому. Потім пішов на кухню. Там він поклав фотографію на обробну
дошку, взяв великий ніж із гострим кінцем, усміхнувся, смакуючи наперед,
а потім почав шалено колоти ненависні обличчя. Він сподівався, що матір
не почує - це було не зовсім так, стукіт долинав і до неї у спальню, але
слабо; вона чула його крізь сон, але не прокинулася.
Нарешті фотографія вся стала подіркованою. Джон відклав ножа, пішов у
туалет і кинув її, зім'явши, в унітаз, а потім помочився на неї. Потім
плюнув зверху і спустив воду.
- Ось тепер я остаточно закінчив школу, - сказав він уголос.
Незадовго до цього надійшли папери з університету - Джон успішно
пройшов тестування та був прийнятий. Восени розпочалося навчання.
Звичайно, думка про те, щоб жити в гуртожитку з іншими студентами,
була для нього нестерпною; він винаймав маленьку квартиру на околиці
містечка. Це коштувало дорожче, але батьківських грошей поки що
вистачало, тим паче що незабаром Джона, як здібного студента, було
звільнено від плати за навчання.
Надії місіс Кроуді на те, що він зійдеться з новими товаришами, не
здійснилися. Щоправда, конфлікту, як у школі, вже не було, але Джон
тримався з рештою студентів холодно та відчужено. Більшість із них він
зневажав - вони були настільки ж примітивними, як і його однокласники, з
такими ж тупими інтересами та вульгарними манерами. Незабаром його
припинили запрошувати на вечірки, і навіть любителі потеревенити про свої
сексуальні пригоди збентежено замовкали у його присутності. Джона це
цілком влаштовувало.
Єдиним, що його не влаштовувало, була розлука з матір'ю. Справа була
навіть не в тому, що йому не було з ким поспілкуватися - він займався
хімією серйозно, і навчання практично не залишало йому часу ні на що
інше. Але тепер, далеко від матері, знаючи про негаразди з її здоров'ям,
він ще гостріше відчував страх за її життя. Старі кошмари мучили його
частіше, аніж раніше; він дзвонив додому щодня. Місіс Кроуді незмінно
відповіла йому, що з нею все гаразд, але це було не зовсім так. За перший
рік навчання Джона її здоров'я погіршилося; було ще кілька нападів. Він
ні про що не знав доти, поки одного разу - Джон тоді навчався вже на
другому курсі - її не забрали до лікарні.
Він прилетів до неї серед тижня, покинувши заняття. Лікар запевнив
його, що життя місіс Кроуді поза небезпекою, і вона скоро зможе
повернутися додому. Проте Джон проводив багато годин у її палаті. Матір
запевняла його, що все це дурниці, що йому потрібно повернутися і
продовжувати навчання, але Джон просто не був у змозі це зробити. Він
знав, що це марно: лекції проходитимуть повз його вуха, очі будуть
безглуздо ковзати рядками підручників. Нарешті місіс Кроуді виписали, і
Джон повернувся до університету, де він мав надолужувати пропущене.
Відтепер страх не залишав його ані на хвилину.
Деякі з одногрупників помітили, що Кроуді став ще похмурішим, аніж
зазвичай. Однак його репутація не сприяла до висловлювання співчуття;
якщо хтось і був готовий проявити до нього вболівання, то просто не
наважувався. І справді, швидше за все така спроба викликала б
роздратовану відповідь "Дай мені спокій!" Джон боровся зі своїм страхом,
намагався ще більше обтяжити себе навчанням, щоб витиснути думки про
матір; іноді це спрацьовувало, але ненадовго. Якось увечері Джон купив
пляшку віскі і вперше у житті напився. Зранку, проте, йому було до того
погано, що він вирішив не повторювати експеримент.
Коли місіс Кроуді опинилася у лікарні вдруге, Джон учинив лікарю
справжній допит, вимагаючи сказати йому геть усе.
- Ми робимо усе можливе, містере Кроуді, але медицина не всесильна, -
сказав лікар, протираючи окуляри. - Стан вашої матері аж ніяк не
трагічний, проте половина людей на землі помирає від серцево-судинних
хвороб. Хоч наука робить великі успіхи, у таких випадках, як цей, ми поки
що не можемо повернути людині здоров'я. Ми можемо лише перешкоджати
розвитку хвороби...
- Ближче до справи, скільки ще буде жити моя матір? – гостро перебив
його Джон.
- Так питання не стоїть. Місіс Кроуді може жити ще багато років. Але
сказати, що ризику зовсім немає, означало б вводити вас в оману. У разі
раптового сильного нападу та невчасно наданої допомоги фатальний кінець,
на жаль, можливий. Повторюю, ймовірність цього невелика, потрібен
особливо несприятливий збіг обставин...
- Можливо, потрібна операція?
- На жаль, містере Кроуді, поки що в нашому арсеналі немає операції,
здатної відмолодити серцевий м'яз.
Протягом літніх канікул Джон майже не розлучався із матір'ю, і та вже
турбувалася, бачивши, що син боїться і на хвилину залишити її саму.
- Джонні, любий, я не така вже й стара руїна, як тобі здається, -
говорила вона з усмішкою. – Велика річ, кілька разів полежала у лікарні.
Якщо щось, мої ліки зі мною. Живи так, як тобі хочеться, я зовсім не хочу
тебе обмежувати.
Але ці слова приносили не більше плодів, аніж зерна, що впали на
бетон. Влітку, живучи з матір'ю, Джон ще міг якось боротися зі своїми
почуттями, але коли восени почалися заняття на третьому курсі, його життя
перетворилося на пекло, в якому денний виснажливий страх перемежався з
нічними кошмарами. Йому було все важче зосереджуватися на навчанні, він
робився неуважним, одного дня у лабораторії переплутав реактиви, пробірка
вибухнула, і бризками кислоти йому обпалило обличчя.
Врешті решт, навіть його науковий керівник не витримав і запитав
прямо:
- Кроуді, що з вами коїться?
- Вас це не стосується, - грубо відповів Джон.
- Я поважаю ваше право на приватне життя, але мене не може не
стосуватися, коли один із найкращих моїх студентів починає занепадати у
навчанні. В якому стані ваш курсовий проєкт?
- Я... ну взагалі-то я вивчив матеріали...
- У мене склалося непохитне враження, що ви не приступали до роботи.
Ви розумієте, що такими темпами скоро втратите право на безплатне
навчання... а то й взагалі не будете допущені до захисту?
– До кінця семестру ще багато часу.
- Якщо ви й надалі витрачатимете його так, як тепер, вам це не
допоможе. Послухайте, Кроуді, - тон професора пом'якшав, - може, ви
дійсно розповісте про свої проблеми, і ми подумаємо над тим, як їх
вирішити? Я, звичайно, не психоаналітик, проте і гроші за сеанс не
візьму, - посміхнувся професор. - Не бажаєте говорити зі мною -
поговоріть із кимось ще. Вам стане легше. Це знов-таки не моя справа, але
я помічаю, що ви весь час один. Таким чином ви навряд чи знайдете
вихід...
- У мене хвора матір, - зненацька зізнався Джон.
Професор помовчав. У таких ситуаціях важко щось порадити.
- Напевно, серйозно? - запитав він співчутливим тоном.
- Серце. Вона може померти будь-якої хвилини, - за мить до того, як
Джон промовив ці слова, у його свідомості щось перекинулося, і він уже
прийняв рішення, яке усвідомив остаточно трохи пізніше.
- Так, я розумію... дуже добре розумію вас. Але послухайте, що я вам
скажу. Моя матір померла 16 років тому, і я назавжди запам'ятав той
кошмарний рік. Все було ще гірше, аніж у вашому випадку. Вона помирала
від раку, довго й стражденно. Але весь цей час я продовжував працювати. Я
проводив заняття, і сподіваюся, що у моїх студентів того року не було
підстав для претензій. Я старанно стежив, щоб не зганяти на них свій
душевний стан. Не можна розкисати, Джоне. Світ ведеться так, що ми рано
чи пізно втрачаємо своїх близьких, але життя триває.
- Так, - сказав Джон, в той час, як прийняте рішення набувало все
більшої ясності, - так, ви маєте рацію. Дякую.
Професор не очікував, що його коротка проповідь одразу матиме успіх,
і залишився вельми задоволеним своїми здібностями психолога.
Напередодні уїк-енду Джон запозичив у лабораторії деякі реактиви.
Безпосередньо потрібної йому речовини серед них не було, але він знав, як
її синтезувати - хоч, звичайно, подібна лабораторна робота не входила до
програми курсу. Джон зробив її вдома - тобто в тій квартирці, яку
винаймав. Потім, старанно запечатавши пробірку, зняв халат і гумові
рукавички, старанно вимив руки, перевдягнувся і поїхав додому - у свою
справжню домівку. Склянки із залишками реактивів він викинув по дорозі.
Все це він робив неначе на автопілоті, а в голові пульсувала одна і та
сама думка: "Цей кошмар повинен скінчитися. Так чи так, цей кошмар
повинен нарешті скінчитися."
Місіс Кроуді, як завжди, рада була бачити сина, але помітила, що він
усупереч звичайному якийсь неуважний і небалакучий.
- У тебе все гаразд, Джонні? - стурбовано спитала вона. - Ти якийсь
не такий сьогодні.
- У мене все добре, мамо. Просто втомився. Знаєш, стільки роботи з
цим навчанням... - він помішав ложкою в чаї. - Просто дивно, що я досі
можу називати цукор цукром, а не C12H22O11.
- Тобі все ж таки треба більше відпочивати, синку.
- За цим і приїхав, - він дещо натягнуто посміхнувся.
Після вечері вони разом подивилися телевізор, а потім місіс Кроуді
вирушила до своєї спальні. Через деякий час туди увійшов Джон, щоб, як
завжди, побажати їй доброї ночі. Нахилившись, щоб поцілувати її, він
зачепив ліктем склянку з водою, що стояла на нічному столику. Місіс
Кроуді тепер завжди приймала на ніч таблетку, а іноді й просто гамувала
спрагу, прокинувшись серед ночі.
- Ой! - вигукнув він. - Добре, що це не в лабораторії і там не
кислота. Нічого, я зараз принесу води.
Він сходив за ганчіркою і витер калюжу, а потім пішов на кухню по
воду. Наповнивши склянку, він дістав із кишені пробірку та вилив у воду
її вміст.
Звісно, ретельна експертиза могла б виявити справжню причину. Але
кому спаде на думку проводити таку експертизу? Що підозрілого в тому, що
жінка, яка страждала на серцеву хворобу, померла від зупинки серця уві
сні?
Він сподівався, що це буде безболісно; принаймні відомості,
почерпнуті у книгах з хімії, дозволяли так гадати. Так чи так, він більше
не може це терпіти. Він повинен звільнитися від кошмару, що гнобив його
усе життя. Завтра вранці він прокинеться вільним.
Він знову увійшов до спальні і поставив склянку на стіл. Місіс Кроуді
сиділа на ліжку з книжкою в руках - вона любила почитати перед сном.
Побачивши Джона, вона поклала книжку на ковдру і знову посміхнулася йому.
- Добраніч, Джонні, синку.
- Добраніч, мамо.
2000
(Переклад - Ігор Тараненко)
Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для:
Номер счета 7010141420
Код банка(Routing Number) 031100649
Банк Discover Bank
Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840
Постоянный адрес этой страницы: http://yun.complife.info/goodnigh_u.txt