Сайт автора: yun.complife.info
        		Юрій Нестеренко 
 
	        	Час кульбабок 
 
 
		        	Dieses Mädel ist mein treues Schätzelein 
				Und mein Glück, Erika. 
 
				                    Herms Niel 
 
    Було близько другої дня - час, коли від ранкової травневої  прохолоди
давно не лишилося й сліду, але  до  вечора  ще  далеко,  і  так  хочеться
вірити,  що  цей  чудовий,  сповнений  тепла  і  світла  день   триватиме
безкінечно. Небо було ясним і чистим від обрію до обрію, якщо не  зважати
на кілька легковажних пірчастих  завитків,  які  сріблилися  у  височині;
здавалося, що ці хмаринки пливли десь вище сонця  і  за  жодних  умов  не
завадили би йому сяяти. Навіть найлегший вітерець заснув у кронах  дерев,
і в нерухомому повітрі поряд з ароматами трав  та  польових  квітів  було
розлите відчуття спокою  й  якоїсь  світлої  надії.  В  гаю  серед  листя
посвистували та тьохкали птахи; у луках безугавно сюрчали коники. Всі  ці
звуки радше підкреслювали мирну тишу, ніж порушували її.
    Раптово з-за гаю долинув іще один звук,  значно  менш  делікатний  та
гармонійний. Це був рев могутнього  дизельного  двигуна  –  двигуна,  які
зазвичай  не  ставлять  на  прості  автівки,   ба   навіть   на   потужні
позашляховики. Радше – на армійські броньовики. Втім, і цей  грубий  звук
майже одразу завмер за деревами, наче засоромившись  своєї  недоречності.
Щось глухо ляснуло – можливо, зачинився люк – і знову запала тиша.
    Минуло ще кілька хвилин, і з гаю  вийшов  чоловік.  Йому  було  років
п'ятдесят, зріст мав середній, та статечності й підтягнутості його фігури
могли  б  позаздрити  чимало  молодих  хлопців;  її  не   псував   навіть
бронежилет, обриси якого вгадувалися під чорною  уніформою.  На  плечі  у
чоловіка висів короткий поліційний  автоматичний  карабін.  Волосся  було
дуже коротко підстриженим. Донедавна чорне, наразі воно набуло  сталевого
відтінку, а на скронях майже цілковито  вибілилося;  різкі  вольові  риси
виголеного начисто обличчя ніби просилися на армійський плакат –  якби  в
куточках губ, у мішках під очима, в самому виразі цих очей не  проступало
крізь усю плакатну мужність відчуття важкої, безнадійної втоми. Втім,  що
б не відчувала ця людина у глибині душі, вона не дозволяла ані  фізичній,
ані моральній слабкості взяти гору. Виходячи з-під прикриття  дерев,  він
оглянув місцевість прискіпливим поглядом професіонала, не знімаючи рук зі
зброї, а пальця - із запобіжника. Лише переконавшись, що жодної небезпеки
немає, напівобернувся назад:
    – Усе добре, Еріко. Ходи-но сюди.
    З-за дерев вийшла худенька дівчина з довгим волоссям кольору  стиглої
пшениці. Це було природне забарвлення; на обличчі  Еріки  також  не  було
жодних  слідів  косметики.  Її  одяг  був  цілком  цивільним   -   вільна
темно-зелена футболка з емблемою університету, джинси й сандалії на  босу
ногу; однак і в неї на поясі висів пістолет у розстебнутій кобурі.
    На відміну від свого супутника, дівчина не думала  про  зброю.  Ледве
опинившись на  відкритій  місцевості,  вона  широко  розплющила  очі  від
захвату. Перед нею розкинулися луки... та що там  луки  –  справжнє  море
молодої, свіжої, соковито-зеленої трави. Десь попереду луки переходили  у
схил яру, в глибині якого дзюрчав невидимий струмок, а ліворуч і праворуч
зеленому морю не було  кінця  й  краю.  І  куди  не  глянь  у  цій  траві
нескінченним золотим розсипом, наче незліченні  відблиски  сонця,  палали
яскраво-жовтим  вогнем  квіти  кульбаби.  Не  міські  недоростки,  вкриті
вуличним пилом, що дивом врятувалися від  ножів  газонокосарок,  а  повні
життєвої сили рослини на високих пружних стеблах,  що  вільно  розкрилися
м'якими  жовтими  напівсферами,  а  деякі,  від  надлишку   енергії,   аж
повивертавши нижні пелюстки – майже зовсім кульками. Всюди, скільки сягав
погляд...
    – Ну як? – посміхнувся чоловік до своєї супутниці.
    – Дякую... – захоплено промовила та, ступаючи у траву. – Ти ж  знаєш,
як я люблю кульбабки.
    – Знаю, – він посміхнувся ще ширше. – Я ж обіцяв тобі сюрприз?
    – Це, мабуть, одна  з  найрадісніших  картин  у  світі...  Знаєш,  я,
здається, не розповідала тобі про один із найліпших дитячих спогадів?  Це
не якась там історія...  не  поїздки  на  море,  не  Діснейленд,  не  дні
народження – тим більше, сам знаєш, вони в мене в листопаді... Просто  за
нашою старою школою було пустирище. Там колись був спортивний  майданчик,
заасфальтований. Потім спорудили новий, з  огороджею,  кращим  покриттям,
різними снарядами – ми туди на фізвиховання  ходили,  ну  і  після  школи
хлопці часто там грали. На старий ніхто не ходив, там  хіба  одне  іржаве
баскетбольне  кільце  залишилося,  більше  нічого.  А   мені   подобалося
приходити туди одній, за теплої пори. Мабуть, саме  тому,  що  там  ніхто
більше не бував... Навколо все поросло травою, здавалося, що й  школа,  й
місто десь далеко... Той старий  асфальт  у  багатьох  місцях  тріскався,
здимався, і крізь нього пробивалися кульбабки. Пам'ятаю,  як  це  вразило
мене. Асфальт – твердий, мов камінь; якщо впасти, можна збити  коліно  до
крові – й тонкий, ніжний паросток, який виявляється сильнішим... А  потім
вони розквітали. І ось я пам'ятаю  це  відчуття:  теплий  сонячний  день,
старий нагрітий асфальт – шорсткий,  шпаристий,  подекуди  вкритий  сухим
мохом. Навколо різнотрав’я,  трава  десь  тонка  та  гладенька,  десь  із
візерунчастим листям... метелики пурхають, жуки виповзають погрітися... і
– кульбабки. Жовті, пухнасті – пробиваються крізь асфальт... А попереду –
все літо! Ось. Не знаю, чи почувалась я колись щасливішою, ніж  тоді.  Це
була не бурхлива радість від якоїсь конкретної події, а  просто  відчуття
спокійного щастя, яке наповнює тебе так само природно, як сонячне  світло
наповнює пелюстки кульбаби. Я, мабуть, погано вмію це пояснити...
    – Ти дуже добре пояснюєш.
    – Завжди найбільше любила цей час. Час кульбабок. Боялася,  що  цього
року їх вже не побачу. Ми з тобою так давно не були на природі!  Ця  твоя
постійна робота...
    – Хтось же має її виконувати.
    – Але ж не тепер!
    – Особливо тепер.
    Дівчина засмучено зітхнула.
    – Я мала таємну надію, що ти нарешті зважився послати її до  дідька,–
і ми будемо разом принаймні в ці дні. Отже, ні?
    – Облишимо цю розмову. Будемо насолоджуватися сьогоднішнім днем.
    – Добре, - погодилася Еріка. – Будемо насолоджуватися.
    Вона зупинилася, скинула босоніжки та жбурнула їх далеко вперед,  щоб
не нести в руках. Кілька разів перекинувшись у повітрі, вони попадали  на
чималій відстані один від одного.
    – Пильнуй - у такій густій  траві  потім  матимеш  клопіт  шукати,  –
запізніло відзначив чоловік.
    – Тоді поїду  назад  босоніж,  –  легковажно  відповіла  дівчина,  із
задоволенням крокуючи м'яким зеленим килимом. – Яке значення має  усе  це
шмаття? Це тільки ти готовий залишатися в мундирі  до  самого...  –  вона
замовкла.
    – У місті зараз багато битого скла. Й іншого сміття.
    – Бачила... Від машини до квартири якось доберуся. Хоча краще  б  нам
узагалі не повертатися до міста.  Треба  було  взяти  з  собою  достатньо
харчів і залишитися тут... Багато хто так і чинить зараз.
    – Можливо, ти маєш  рацію,  –  неочікувано  легко  погодився  він.  –
Взагалі-то в броньовику є усе необхідне.
    Вона повернулася до нього, дивлячись радісно і недовірливо водночас:
    – Ти серйозно?
    – Ну... треба ж колись  і  мені  подати  у  відставку,  –  він  знову
спробував посміхнутися, та посмішка вийшла кривуватою.
    – А я ж думала: і як це твій Макс відпустив тебе...
    – Макс не знає.
    – Так це правда? Ми не поїдемо назад? Чому ж ти одразу не сказав?
    – Ну... хотів зробити сюрприз.
    – Сьогодні день сюрпризів! – вона радісно засміялася і раптом повисла
йому на шиї, підібравши ноги й гойдаючи ними в повітрі. Він також обійняв
її та закрутив.
    – Як добре! - гукнула Еріка, знову зістрибуючи у траву. – Отже, в нас
іще три дні. Три дні сонця, тепла і кульбаби.
    – Так, метеозведення повідомляють,  що  така  погода  стоятиме  увесь
тиждень,  –  лише  промовивши  це  вголос,  він  усвідомив   безглуздість
формулювання. Але виправлятися, звісно, не став.
    Рука  дівчини  наштовхнулася  на  кобуру,  й  Еріка   із   запитанням
подивилася на свого супутника.
    – Забрав би ти в мене цю штуку, чи що? Ну хто тут на мене нападе?  Ми
вже  відійшли  достатньо  далеко  від   лісу,   ніхто   не   підкрадеться
непоміченим.
    – Ну добре... – скептично погодився він, оглядаючи відстань, що тепер
відокремлювала їх від дерев. Взагалі-то він  не  розраховував,  що  хтось
зможе порушити їхнє усамітнення – на звичайній машині сюди  не  проїхати,
хіба на тракторі чи всюдиході. Хоча  таку  техніку  тепер  легко  знайти.
Зараз можна добути все, що завгодно, причому без грошей  –  одвічна  мрія
людства... І взагалі, як відомо, береженого... Гаразд.  Досить  того,  що
він сам озброєний. Він простягнув руку і взяв у дівчини зброю. За  старою
звичкою прилаштував пістолета собі під пахву. Це була його зброя,  й  він
сам учив Еріку стріляти.
    Дівчина тим часом простувала луками, підстрибуючи й вимахуючи руками,
неначе намагалася злетіти. Її супутник без  поспіху  пішов  слідом.  Його
погляд поміж тим  не  припиняв  сканувати  околиці,  а  слух  -  сторожко
вловлювати можливий звук двигуна чи стрілянини. "Розслабся, – сказав  він
собі. – Тут нікого немає. Ми просто гуляємо."
    Він підійшов до дівчини, яка зупинилася в очікуванні. Стоячи на одній
нозі, Еріка лагідно погладжувала другою пухнасті  голівки  кульбабок.  Їй
подобалося, як ніжні пелюстки лоскочуть підошву.
    – Такі гарні, – сказала вона, – і так швидко відцвітають. Знаєш, мені
завжди ставало сумно, коли вони білішали. Наче літо вже  закінчується,  а
не ледь починається. Втім, цього року вони, здається, не  встигнуть...  –
на луках не було видно жодної білої кульки.
    – Не треба про це, – промовив він.
    – Та ні, я до того, що в усьому можна знайти щось позитивне... – вона
всілася  на  траву,  потім  лягла,  розкинувши  руки,  звідусіль  оточена
кульбабками. Мружачись від сонячного світла,  вона  дивилася  на  небо  і
посміхалася. Та попри її слова, у посмішці проглядав сум.
    Він присів поряд і також спрямував погляд у синь. Втім, його  очі  не
просто відпочивали, а, як  завжди,  вишукували  небезпеку.  Полювання  на
людей з гелікоптера стало нині популярною розвагою, принаймні, в сусідніх
країнах. Гвинтокрилій машині не надто  складно  перетнути  кордон,  який,
слід визнати, вже майже не охоронявся... Та на небі не було нічого, окрім
сонця. Загалом, Танатос уже міг би бути добре помітним і вдень.  Але  він
наближався з глибин Сонячної системи, з протилежного боку від Сонця...
    – Невже зовсім нічого не можна вдіяти, – зітхнула Еріка. Видно,  вона
все ж не змогла відкинути думки на цю тему. Та й мало хто міг...
    – Ти ж знаєш, що ні, – відповів він.  –  Ця  погань  занадто  велика.
Навіть усі земні запаси ядерної та звичайної зброї... навіть якщо було  б
достатньо ракет, щоб її доставити...
    – Знаю. Та все одно не можу повірити.  Мені  здається,  що  останньої
миті виявиться якась помилка у  розрахунках...  Дурня,  так?  Це  задачка
рівня середньої школи, годі помилитися...
    Він не відповів.
    – Як це буде? –  спитала  дівчина.  Взагалі-то  це  питання  докладно
висвітлювалося у десятках  статей,  доки  Надзвичайний  Комітет  не  ввів
сувору цензуру, але Еріка до останнього уникала їх читати.
    – Швидко, – відповів її супутник.
    – Я не про це. Земля справді буде цілковито знищена?
    – Земля  як  планета,  найімовірніше,  залишиться,  -  неохоче  почав
пояснювати він. – У момент удару  вона  розплавиться  і  втратить  значну
частину  маси...  переважно  внаслідок  відірваних  шматків,  чи,  радше,
крапель... але потім усе це знов затвердне. І, як знати, – можливо, через
мільярди років тут знову виникне атмосфера, а потім життя. Якщо  залишків
маси буде достатньо. Вважають, що  саме  через  подібне  зіткнення  виник
Місяць. Зараз просто замикається цикл...
    – Але від нас не залишиться нічого. Геть нічого…
    – Ну чому, найкращі досягнення людської культури будуть збережені  на
геліоцентричних супутниках.
    Вона подивилася на нього,  як  підліток,  якому  говорять  про  Санту
Клауса:
    – Проєкт  "Ковчег"  розсипався.  Він  потребував  тісної  міжнародної
координації. А  влада  у  багатьох  країнах  впала  раніше,  ніж  встигли
погодити списки. Більшість музеїв розграбовані, а космодроми зруйновані.
    – Звідки ти це взяла? – наїжачився він.
    – Бачила звіти в інтернеті, поки той іще працював.
    – Нічого казати - надійне джерело... – буркнув він.
    – Люди викладали те, що вони бачили й знімали. Самі вандали також. Ще
хизувалися цим, виродки... Ролик, де ламали та палили "Джоконду",  деякий
час був на  вершині  трендів  у  "Ютубі"...  там  тоді  вже  не  лишилося
модераторів, хоча сервіс іще працював... Ти що, справді не  знав,  що  це
було у вільному доступі?
    –  Інтернет  поза  моїм  підпорядкуванням.  Моя  справа  передусім  –
забезпечувати порядок на вулицях... Мені, звісно, доповідали, що ми узяли
під контроль наших провайдерів...
    – Це вже не мало сенсу. Інтернет фактично розпався на окремі  мережі,
де  роль  провайдера  міг  виконувати  будь-хто  з   достатньо   потужним
комп'ютером і "широким" каналом... увесь  необхідний  софт  майже  одразу
опинився у вільному доступі...
    – Еге, – він замовк, розуміючи, що заперечувати факти надалі  не  має
сенсу. – А ти ще питаєш, навіщо потрібна моя робота.
    – Для того, щоб приховувати від людей правду?
    – Для того, щоб не допускати цієї вакханалії варварства.
    – Але ж вона усе одно відбувається.
    – У нас ситуація ще доволі хороша. В інших країнах  уже  багато  днів
йде суцільна кривава оргія. Ані влади, ні поліції, ні армії... Вбивають і
ґвалтують прямо на вулицях, а якщо хтось втручається, то хіба  для  того,
щоб взяти участь... полюють на медиків, катують їх і вимагають  наркотики
– хоча все  нарко-  та  спиртовмісне  давно  розграбоване...  катують  та
збиткуються просто так, влаштовують  змагання  між  бандами,  чия  жертва
помре повільніше... палять будинки разом з мешканцями...  там  же  одразу
жеруть смажене людське м'ясо... руйнують та плюндрують усе, що не  можуть
прихопити... Вибач, – схаменувся він, – не  слід  було  розповідати  тобі
таких подробиць. Давай краще про кульбабки.
    Дівчина  сіла,  підтягнувши  коліна  до  грудей  і  спершись  на  них
підборіддям. Її погляд блукав понад сонячними квітами, але не бачив їх.
    – У нас також вбивають на вулицях, – промовила вона після мовчанки. –
Без суду і слідства. Навіть сьогодні я двічі це бачила.
    – Так, – промовив чоловік з притиском, –  мої  люди  розстрілюють  на
місці ґвалтівників і мародерів. Ти ж розумієш різницю?
    –  Розумію,  –  буркнула  Еріка.  –  За  ґвалтівників,   звісно,   не
заступатимусь, але мародери...  Який  сенс  зараз  вбивати  людей  заради
захисту власності? Усе одно за три дні нічого цього...
    – Люди не надто гідно жили на цій планеті, –  сказав  чоловік.  –  То
нехай хоч би гідно помруть.
    – Це правда, що усі ув'язнені були розстріляні за  твоїм  наказом?  –
вона вимогливо подивилася на нього.
    – Це ти в інтернеті вичитала?
    –  Марта  сказала.  Вона  дізналася  від  батька.  Він  тоді  добряче
нажлуктився... після виконання  наказу...  от  і  проговорився.  Вона  не
хотіла мені розповідати...
    – Ну, по-перше, не розстріляні... до системи вентиляції  був  поданий
газ. Вночі. Вони померли, не встигнувши нічого зрозуміти. В якомусь сенсі
їм пощастило більше, аніж нам...
    «Хоча десь у провінції, можливо, й розстрілювали,–  подумав  він  сам
собі. – Якщо вважали, що це простіше, або не мали  газу  напохваті...»  У
теперішній ситуації навіть він не заприсягнувся б, що його  накази  точно
виконуються.
    – Ну чого ти мовчиш? – сказав він уголос. –  Ти  мене  засуджуєш?  Це
були злочинці, не забувай. І не так багато я в них  відібрав  –  менш  як
місяць життя.
    – Убивці й усе таке – зрозуміло, – відгукнулася дівчина. –  Але  геть
усіх? Навіть тих, хто  сидів  за  дрібну  крадіжку?  Нехай  їм  усе  одно
лишалося жити менш як  місяць  –  але,  напевно,  і  цей  місяць  був  їм
дорогий...
    – Ну і куди б ми їх поділи? Випустили би на волю?  Ти  зрозумій  –  у
теперішньому стані не можна давати свободу тим, хто вже  довів,  що  може
порушити закон. Порушити його в  ситуації,  коли  держава  сильна,  життя
комфортне, а суспільство стабільне.  А  на  що  б  вони  стали  здатні  в
ситуації, коли все летить шкереберть? У деяких країнах  таких,  до  речі,
випустили... чи вони вирвалися самі... про результати я вже говорив.  Ну,
а лишити їх за ґратами також не було  можливості.  Хто  б  їх  стеріг  до
самого кінця? Як підтримувати лад у в'язниці,  якщо  ані  ув'язненим,  ні
охоронцям втрачати вже немає чого? Навіть я не вірю в таку самовідданість
особового складу – залишатися у в'язниці до останньої миті, щоб  стерегти
кримінальників... У всі часи були люди,  готові  на  самопожертву  заради
обов'язку. Та вони завжди знали, що це має сенс. Що після них  залишиться
їхня справа, їхні товариші, їхня  країна...  людство  кінець-кінцем...  А
тепер...
    Дівчина не відповідала, та він помітив, як блищать від вологи її очі.
Вона перехопила його погляд, спробувала відвернутися, але зрадлива сльоза
зірвалася й покотилася вниз по щоці. Звісно, Еріка оплакувала  зовсім  не
долю мертвих кишенькових злодюжок...
    Він підсунувся до  неї,  обійняв  за  плечі,  провів  долонею  по  її
волоссю.
    – Пробач. Ти маєш рацію. Я геть схибнувся  з  цією  бісовою  роботою.
Привіз тебе сюди, щоб порадувати, а сам...
    – Ні, це ти мені пробач, – відповіла  вона;  її  голос  звучав  майже
звичайно, видно, їй вдалося опанувати себе. – Це  ж  я  почала  цю  дурну
розмову.
    Вона притиснулася щокою до його грудей. . Він майже не відчував цього
дотику через бронежилет і продовжував пестити її волосся.
    – Знаєш, я ніколи в дитинстві не плела вінків із кульбабок,  як  інші
дівчатка, – сказала вона. – Мені було шкода їх рвати.
    – Тепер можна.
    - Так, - погодилася Еріка, – але я не знаю, як.
    Цієї миті в кишені його мундира, майже їй у вухо, заспівав  мобільний
телефон.   Дівчина   злякано   здригнулася,   відкинула   голову,   потім
спохмурніла, впізнавши бравурну військову мелодію.
    –  Макс,  –  сердито  констатувала  вона.  -  Я  гадала,  ти  вимкнув
мобільний.
    – Для нього я завжди на зв'язку, – вибачаючись, він розвів руками.
    – Не бери, добре? – вона вхопила його за руку. – Чи скажи,  що  ти  у
відставці, й одразу вимкни телефон.
    – Пробач, люба, – він легко подолав її опір і витягнув апарат, що  аж
розривався, з кишені. -  Я  маю  почути,  що  він  скаже.  Так!  (Дівчина
відсунулася, демонструючи, що не бажає підслуховувати їхню розмову). Так,
Максе. Що? Це точно? Ти гарантуєш, що вони не переграють?  Отже,  я  можу
сказати Еріці? Зрозумів. Зрозумів, Максе! Дякую тобі!
    –  Чому  ти  не  сказав  йому...  –  незадоволено  почала  дівчина  і
затнулася, побачивши вираз його обличчя. Давно вона не  бачила  на  цьому
обличчі такої осяйної посмішки. Дуже, дуже давно.
    – А ось і він, – сказав чоловік. – Мій найголовніший  сюрприз.  Чесно
кажучи, в  мене  було  мало  надії.  Та  Макс  особисто  підтвердив  нашу
участь...
    – Участь у чому?!
    – Існує секретний проєкт. "Ковчег-2". Автономна станція на Місяці. Не
для витворів мистецтва. Для  людей.  Звісна  річ,  для  зовсім  невеликої
кількості,  близько  півсотні  з   усієї   планети   –   більше   системи
життєзабезпечення не потягнуть...
    – Великі цабе таки знайшли лазівку! –  гнівно  вигукнула  вона,  –  й
затнулася, бо до неї нарешті,  дійшло.  Так,  упродовж  останніх  місяців
думки про невідворотну загибель стали настільки звичними,  що  дійшло  до
неї не одразу.
    – Ну... певною мірою, може, і цабе, – ніяково посміхнувся він, –  але
якщо ти маєш на увазі всіх цих політиканів й мільярдерів, то більшість із
них навіть не в курсі.  Частина  персоналу  –  найкращі  вчені  у  різних
сферах... ну а частина,  так  –  вищі  офіцери  служб  безпеки.  Ті,  хто
забезпечував порядок і саму можливість реалізації  цього  проєкту.  Можна
сказати, що це плата за лояльність... та без неї  цей  проєкт  зазнав  би
тієї ж долі, що й "Ковчег-1".
    –  Але  повідомляли,  що  порятунок   людей   неможливий.   Ще   коли
обговорювали "Ковчег-1". Технології не дозволяють вижити  у  космосі  без
забезпечення із Землі...
    – Звісно! А що, по-твоєму, мали би повідомляти? Ти уявляєш, яка бійка
почалася б за місця, які сили були б  кинуті,  щоб  зірвати  проєкт?  "Не
врятуюся я – нехай не врятується ніхто!" - на жаль, так міркували б  собі
чимало людей... включно з лідерами деяких могутніх країн...
    – Але я – не видатна вчена. Минулий семестр, правда  закінчила  майже
на відмінно, за виключенням математики... але навряд чи цього  достатньо.
І тим більше не офіцер безпеки... Невже тільки через те, що ти...
    – Ну, загалом, так, я сказав, що  без  тебе  не  полечу.  Це  не  був
ультиматум – я не погрожував, що в разі відмови приєднаюся до погромників
чи видам таємницю проєкту. Говорив, що все одно виконаю свій обов'язок до
кінця, і так би й зробив. Але, можливо, вони сумнівалися  у  щирості  цих
слів... Хоча все одно, поза сумнівом, цього було  б  недостатньо.  Просто
заради мене тебе ніхто б не  узяв.  Але  в  тебе  дуже  хороший  генотип.
Пам'ятаєш диспансеризацію в університеті,  коли  в  усіх  брали  аналізи?
Більшість учених і старших офіцерів – не надто молоді чоловіки. А  комусь
же треба буде продовжувати рід людський. Тому третя  група  –  це  молоді
жінки з найкращими генами.
    – Я ж багато хворіла в дитинстві.
    –  Це  не  суттєво.  На  рівні  фенотипу   гени   можуть   по-різному
проявлятися... ну, я не біолог, але так мені пояснили... Загалом,  ти  їм
годишся. Якби я не звернув їх увагу на тебе, можливо, взяли б іншу... але
вважатимемо, що це наш спільний  здобуток.  Ти  розумієш,  Еріко?  Ми  не
помремо!
    – А як же зруйновані космодроми? - дівчина  все  ще  не  наважувалася
повірити.
    – Залишився французький, на острові у тропіках. Вандали до  нього  не
дісталися.
    – Але влада у Франції впала однією з перших.
    – От відразу ж після цього космодром узяли  під  контроль  наші  сили
швидкого реагування спільно з американцями.
    – Так це все правда?
    – Так.
    – Правда?!
    – Так. У нас попереду не три дні, Еріко! В нас багато, багато років!
    – Це  неймовірно!!!  -  дівчина  схопилася  й  закружляла  по  траві,
піднявши обличчя до неба. Чоловік теж підвівся і з посмішкою  дивився  на
неї. Потім вона знову кинулася йому на шию: – Дякую, дякую, дякую!!!
    Він розумів, що мине ще зовсім трохи часу, й вона  згадає,  що  Земля
таки приречена. Згадає про  самогубство  матері,  яка  не  витримала  мук
очікування, і про всіх, кого вона більше не побачить. Задумається про те,
як воно – провести все життя у замкнутому просторі космічної  станції,  і
про те, від кого їй доведеться народжувати дітей і наскільки вільна  вона
буде у виборі щодо цього... але поки що вона була цілковито щаслива.  Він
знав, що не варто зволікати, але не міг змусити себе наважитися.
    Потім її обійми ослабли.
    – Але кульбабки я бачу востаннє, – сказала вона.
    – Ми візьмемо із собою насіння рослин, – поспіхом  заперечив  він.  –
Передусім культурних, звісно, але не тільки. Не думаю, що кілька  насінин
кульбаби переобтяжать ракету.
    – Правда? Це чудово! – вона знову посміхнулася. А він поспіхом,  доки
наступні очевидні думки не загасили цю посмішку, вимовив:
    – Знаєш, люба... я маю для тебе ще один сюрприз.
    – Іще-е? - вона зовсім по-дитячому широко  розплющила  очі.  –  Невже
може бути сюрприз, кращий за попередній?
    – Ну, не кращий, звісно, але все-таки... Я спеціально беріг для такої
нагоди. Тільки ти маєш відвернутися!
    – Добре! – вона радо підкорилася й завмерла в передчутті.
    – Тільки не підглядати! – ще раз попередив він.
    – Я дивитимусь на кульбабки, – безтурботно відгукнулася Еріка.
    Чоловік витягнув з  кобури  пістолет  і  акуратно,  без  звуку,  зняв
запобіжника.
    – Ти – мій найголовніший скарб, Еріко, – тихо сказав  він.  -  Я  так
люблю тебе.
    – Це і є твій сюрприз? – грайливо муркнула вона.
    – Ні. Мені просто закортіло сказати тобі це.
    – Я теж дуже люблю тебе, тату!
    Він вистрілив їй у потилицю.
    Наче лялька, якій разом перерізали усі мотузочки, дівчина тихо  впала
обличчям у кульбабу.  Чоловік  вклав  пістолет  у  кобуру,  повернувся  і
покрокував назад, туди, де залишив за деревами броньований всюдихід.  Він
не обернувся поглянути на тіло  доньки,  що  розпласталося  між  сонячно-
жовтих квітів.
    Насправді,  звісно,  ніякого  місячного  проєкту  не  було.  Цю  ідея
обговорювали й відкинули від початку. По-перше, за той час, що лишався  з
моменту виявлення Танатоса, збудувати таку станцію  було  нереально.  По-
друге, після зіткнення  Місяць  буде  підданий  масованому  бомбардуванню
уламками Землі й Танатоса і, навіть якщо станція уникне прямого влучання,
сейсмічні коливання  від  цих  ударів,  особливо  сильні  через  невеликі
розміри та масу Місяця, зруйнували би будь-яку подібну споруду. По-третє,
слова про відсутність технологій, що дозволяли б забезпечувати необмежено
довго  життєдіяльність  станції  без  постачання  з  Землі,  були  чистою
правдою.
    А Макс і справді не знав про його відсутність. Не міг знати. Залізний
Макс  Хаммер,  ветеран  близькосхідних  війн,  кавалер   трьох   найвищих
військових  орденів  Республіки,  Голова  Надзвичайного   Комітету,   був
знайдений цього ранку долілиць на столі свого кабінету з дірою  у  скроні
від кулі з особистого нагородного пістолета. У записці було чотири слова.
"Пробач. Я не зміг."
    Фактично, ці чотири слова були наказом про його призначення  на  нову
посаду.
    Та порядок, заведений  Максом,  був  настільки  надійним,  що  першим
ухваленим рішенням стало рішення про власну відпустку. Він  міг  собі  це
дозволити. Три години на залагодження особистих справ.
    "Дзвінок від Макса" був, звичайно,  простим  спрацьовуванням  функції
будильника. Він лише змінив мелодію,  що  одночасно  дозволило  розіграти
виставу перед Ерікою і дало  знати  йому  самому,  що  відпустка  добігає
кінця. Тепер вона закінчилася остаточно, й він має повернутися до  міста.
До зіткнення з Танатосом залишається три дні,  отже,  в  нього  ще  повно
роботи.
 
Травень 2009 
 
 
Переклав Андрій Хитрий & Co: 
Анастасія Сливка 
Ігор Тараненко 
Інна Гончар 
Остап Зубач 



Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство) или Patreon (подписка) или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com или Wise (не из США) для: Номер счета 7010141420 Код банка(Routing Number) 031100649 Банк Discover Bank Имя George Right или криптовалюты: BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840
Постоянный адрес этой страницы: http://yun.complife.info/lownznzt_u.txt