Одного непогожого осіннього вечора Аристарх повертався додому опісля чергового виснажливо-вадливого робочого дня. Було холодно; вогкий вітер, нахоплюючись поривами, жбурляв просто в обличчя сіячу з низького неба водяну крупу і вивертав парасолі із рук перехожих. Аристарх не взяв парасолю із собою, але рух на вулиці перетворився на суцільний затор, і, змарнувавши півгодини на очікування автобусу на зупинці в юрбі, що все зростала, він все ж таки спересердя плюнув і пішов пішки.
На душі було так само гидко, як і в навколишньому світі. Хтось сказав, що щастя - це коли зранку хочеш іти на роботу, а увечері - додому. Життя Аристарха було повною протилежністю цей формулі. Він ненавидів свою роботу, свій офіс, де, окрім нього, тулилися в одній кімнаті за моніторами ще з десяток таких самих офісних рабів свого воблоокого начальника, що вочевидь спізнився народитись на добрі півтори сотні років - чи коли там у нас скасували кріпацтво… Головне, і особливих грошей ця занудна каторга не давала, але - спробуй-но знайди щось краще, дякуй долі, що хоч звідсіля не скорочують… Вдома ж на Аристарха ніхто не чекав. У свої тридцять він не був одруженим, і зовсім не тому, що належав до гордовитого роду ідейних безженців. Просто - хто ж зазіхне на жалюгідного, з дитинства потерпаючого від зайвої ваги курдуплика, що зарано почав лисіти? Можливо, такий ще був би здатен уразити якусь красуню блискучим гумором або віртуозною дотепністю, та ба… У присутності жінок Аристарх нітився і ставав ще незграбнішим, аніж зазвичай. Здавалося, навіть його ім’я, примхливо-застаріле, звучить приключкою для глузування… Глузування, до яких він звик ще з дитинства, бо однокласники зазвичай не оминали нагоди познущатися з товстого тюхтія, не здатного жодного разу підтягнутися на турніку.
А як би вони переривалися з реготу, якщо довідалися би про головну його таємницю! Про те, що цей опасистий роззява, якому так весело відважити копняка по дупі, полюбляє довго мріяти на самоті, і у своїх вигадках уявляє себе казковим героєм, лицарем у сяючих обладунках, що перемагає страховищ і рятує прекрасних принцес… і, найголовніше, про те, що він не покине жити у хмарах ані у тринадцять років, ані у вісімнадцять, ані навіть тепер. Книжкова шафа в його убогій самотній квартирці була ущент заставлена книжками у яскравих обкладинках, які зазвичай купують лише підлітки. І ці казкові пригоди були, мабуть, єдиною його утіхою. Як і в дитинстві, йому доводилося засиджуватись із книжкою геть по півночі - а зранку, клянучи власну хисткість, важко сповзати з ліжка під садистське дзвоніння будильника. І трястися потім у переповненому автобусі, щоб знову опинитися під владою воблоокого. «Наказ керівництва усі бачили? З цього місяця надбавки скасовано. А що ви хочете, криза. Кому не подобається, може писати заяву. Ви гадали, у казку потрапили?»
Ця фраза про казку була улюбленою приговоркою начальника щоразу, коли він повідомляв якесь паскудство. І хоч Аристарх розумів, що воблоокий не може нічого знати про таємні мрії свого підлеглого, кожного разу йому удавалося в цьому прислів’ї умисне приховане глумування з нього особисто. Чому, ну чому йому судилося жити в цьому нудному світі, в цьому смердючому викидними газами місті? Невже йому дійсно ніколи, ніколи не викараскатися звідсіля?
Аристарх звів сумний погляд до захмареного темного неба - не стільки у сподіванні побачити там щось незвичайне, скільки намагаючись визначити, чи є надія на скінчення дощу. На жаль, небо залишалося обкладеним аж до обрію, точніше до дахів далеких будинків. І тільки в одному місці через примху повітряних потоків у хмарах утворився невеликий проріз, чорний розпір чистої ночі поміж підсвіченої тьмяними міськими вогнями сірої набряклої вати. І саме в ту мить, коли Аристарх вже збирався знову опустити погляд до калюж під ногами, у цьому небесному віконці стрімким розчерком промайнула падуча зірка.
Дивна річ, але за тридцять років свого життя Аристарх жодного разу не бачив метеор. Та він, звичайно, знав, що заведено робити у таких випадках. «Хочу потрапити у казку», - не вагаючись, подумки промовив він, і одразу, звичайно, скептично скорчив губу. Як же це безглуздо…
- У яку саме? - пролунало у нього над вухом.
Аристарх перелякано здригнувся і озирнувся. За його лівим плечем стояв літній добродій у старомодному одягу, із сизим, сягаючим плечей волоссям і спадаючою на груди охайною бородою. В руці він тримав дещо на кшталт указки… або, можливо, диригентської палички. Його вбрання і волосся були цілком сухими, незважаючи на дощ… а втім ніякого дощу зненацька не стало. І міста не стало. Під ногами у Аристарха і незнайомця була чорна рівна площина, завбільшки схожа на скло, аніж на міський асфальт, а навколо… навколо було щось таке, що розум Аристарха визначив словами «вируюча порожнеча».
- То це що, правда? - очманіло промимрив Аристарх. - Бажання здійснюються? Якщо зірка…
- У деяких випадках, - незнайомець хитнув головою на знак згоди.
- У деяких? - тупо перепитав Аристарх.
- Якщо бути точним, в одному на шістдесят мільйонів. Вам пощастило, - промовив бородань, вже виказуючи нетерпець.
- А чому на шістдесят міль…?
- Тому що так належить, - відповів незнайомець вже роздратовано. - Слухайте, ви будете завдавати пустопорожні запитання, або ми будемо здійснювати ваше бажання? А втім, якщо воно полягає в тому, щоб ознайомитись із відомчими інструкціями…
- Ні-ні-ні! - поквапливо вигукнув Аристарх. - Це я так… а насправді я… ну, ви чули…
- Я запитав вас, у яку саме казку ви бажаєте потрапити?
Аристарху не було потрібно довго міркувати. Жоден конкретний твір він вирішив не називати - хіба цікаво потрапити до сюжету, який наразі тобі докладно відомий? Тому він обмежився лише описом загальної ідеї:
- У казку про те, як герой рятує прекрасну принцесу, яку викрав дракон!
- Добре - бородань почав здіймати свою паличку, адже тут Аристарх, очманілий від несподіванки і щастя, все ж таки згадав, як частенько у казках траплявся йому сюжет про хибно сформульовані бажання, і поквапливо додав: - І кінець повинний бути щасливим!
- Враховано. Ще щось?
Аристарх був вже крутнув головою, мовляв «ні», але вчасно втелепав, що ледь не утнув найбільшу дурницю. Хто сказав, що «герой» автоматично визначає відповідну зовнішність? Тільки уявити, як він постане перед драконом у своїй теперішній подобі - товстий, малий на зріст… важкий лицарський меч, либонь, і підняти буде не в змозі… а якими ж очима подивиться на нього принцеса, якщо він все ж таки переможе…
- І я маю бути високий, дужий і красивий! І здатний перемогти будь-якого дракона! - поквапливо випалив він.
- Усе?
- Ось тепер усе!
Бородань махнув паличкою. Зблиснув сліпучий спалах, і Аристарх заплющив очі; на мить його голова запаморочилася, і він відчув щось на кшталт невагомості. Коли він знову розплющив очі, не було ані незнайомця, ані вируючої порожнечі, ані ж тим паче осоружного осіннього міста.
Навколо сяяв ясний літній день, або, краще кажучи, пізній ранок. Аристарх знаходився десь у горах. Віддалік палали в соняшних променях величної і чистої білості засніжені вершини, але гори навколо були не такими високими, бодай і не менш мальовничими. Втім, у цій мальовничості ламаних кам’яних узбіч і гострих, вибагливо сточених вивітрінням скель відчувалося щось лиховісне. Аристарх опинився на пласкій вершині однієї із таких гір; вона була зовсім лисою, не зважаючи на подекуди розкидані плями сірого обрісника на каменях. А просто поперед Аристарха височів тьмяний і величний замок із чорного каменя, з величезною брамою унизу, розрахованою, зважаючи на все, не на людину. Брама, звичайно, була замкнена.
Але Аристарх дивився не на браму, а на лучкувате вікно попід самою стріхою замка. Вікно було загратоване сторчовими прутами, але ані вони, ані відстань у понад тридцять метрів не завадили Аристарху (що у попередньому житті не відзначався великою гострістю зору) роздивитися у вікні чарівне дівоче обличчя в оправі в’юнкого золотавого волосся. На голові полонянки щось золотіло - мабуть, невеличка чепурна діядема. Здається, дівчина вже побачила свого визволителя, і зі сподіванням дивилася в його бік, притуляючись обличчям до холодного пруття.
Аристарх зібрався було привітно помахати їй, але в ту саму мить позаду нього хтось заволав: «Сконай, потворо!» - і гострий біль пройняв Аристархове стегно. Він обурено озирнувся і побачив гарцюючого на коні карликового лицаря - разом із своїм скакуном той був лишень трохи заввишки ноги Аристарха, проте списи вмів кидати більш ніж відчутно.
Аристарх люто заревів та, вхопившись пазуристою лапою за держально, висмикнув списа із оздобленої сяючою лускою ноги. Лицар (карликовий, зазвичай, лише у порівнянні з розмірами свого супротивника) тим часом вже поспіхом одводив тятиву великого арбалета. Аристарх, кульгаючи на задню ногу, кинувся на напасника, та перш ніж його щелепи дотяглися до блискучої шкаралупи обладунків, важка залізна стріла устромилася йому самісінько у праве око. Напівзасліплений, скаженіючий від болю, Аристарх навмання шуганув вогнем водночас із пащі та з обох ніздрів. У ніс вдарив запах паленого м’яса, а у вуха - несамовитий вереск. Але коли Аристарх, змельнувши сльози, спромігся щось розрізнити хоч би лівим оком, то побачив на обпаленому камінні лише конаючого в останніх корчах коня; тоді як вершник, неушкоджений, встиг відбігти за найближчий камінь, і знову заряджав свою зброю.
Аристарх, відштовхнувшись чотирма кінцівками, знову кинувся до нього. Цього разу він був до того стрімким, що ворог не встиг стрелити і навіть був змушений кинути арбалет - проте з легкістю, дивовижною при його обладунках, одскочив за сусідній наметень. Аристарх лише недолуго клацнув зубами, проносячись повз нього - інерція величезного тіла дозволила йому зупинитися тільки через декілька метрів.
Тут він згадав про ще одну свою перевагу і змахнув широкими крилами, збираючись атакувати ворога зверху. Та замість того, щоб піднести його в гору, обидва крила боляче вдарилися об каміння. Аристарх навіть закляк на певну мить від образи і шоку - на таку підлотність від власного тіла він аж ніяк не очікував. Коли ж він оговтався, лицар вже підбігав до нього збоку, виставивши поперед собою оголений меч. Аристарх знову намагався спалити його вогнем, але тільки хрипко закахикався димом. Вочевидь, для відновлення боєздатності вогневих залоз було потрібно більше часу. Дим тільки допоміг супротивнику, сховавши його; Аристарх махнув навмання лапою, але схибив. Біль пройняв бік, проте цього разу він був нестерпно пекучим - мабуть меч був заговорений… або просто отруєний. Аристарх заметушився, клацаючи зубами і молотячи кінцівками, але лицар раз у раз виявлявся спритнішим. Тим часом втрата крові робила свою справу, а від рани у боці поширювалося особливо неприємне затерпання. Аристарх відчував, що слабне. Розумів це і лицар. Ось він, ухилившись від чергового удару, безстрашно проскочив між могутніми лапами - і опинився просто під ніжним черевом, майже не захищеним лускою. Аристарх відчув, як палаюча гостра сталь меча легко входить в його тіло на всю глибину. Його ноги підломилися, і він звалився на камені. Світ затьмарився…
Аристарх опритомнів, лежачи на чорній площині серед вируючої порожнечі. Бородань з паличкою дивився на нього - очікуючи, але не те щоб спочутливо.
- Що це… я помер? - промимрив Аристарх. Болю він не відчував… і, здається, в нього знову було колишнє тіло.
- Так, - погодився бородань. - Але нехай це вас не дуже непокоїть. Потрапивши у казку, ви отримали три життя. Так що у вас є ще дві спроби.
- Виходить, я можу… знову?
- Так. І будь ласка швидше. Я не можу довічно морочитися із вами одним.
«А з ким ще? - подумав Аристарх, здіймаючись на ноги. - У нього ж один клієнт на шістдесят мільйонів випадків…» - але вголос випалив інше, водночас набираючись сміливості і люті:
- Слухайте, якого біса? Куди ви мене запхали?! Я просив казку зі щасливим кінцем!
- Вона такою і є - незворушно заперечив бородань. - «І жили вони довго і щасливо…» Класичний щасливий кінець. Щоправда, не для дракона.
- Я не прохав робити мене драконом!!!
- Ви не виточнили, ким саме ви хочете стати, - знизав плечима володар палички.
- Я сказав - красивим! А ви зробили мене потворою!
- Тобто це лицар вас так назвав? Навіть гадки не мав, що ви настільки довірливо ставитеся до пропаганди ворога. Насправді ви були дивовижно красиві. З точки зору драконів, звичайно.
- І як він міг мене вбити? Я ж мав перемогти будь-якого… - Аристарх осікся і замовк.
- …дракона, саме так, - спокійно закінчив за нього бородань. - Ви б дійсно здолали у двобою кожного свого родича. Але не кожного лицаря.
- І… і все одно це шахрайство! Я навіть не спромігся літати! Ви втелющили мені тіло з вадою!
Бородань на показ терпляче зітхнув.
- Дракони, щоб ви знали, взагалі не спроможні до махального польоту. Тільки до ширяючого. Тому вони живуть високісінько у горах. А повертатися назад угору, якщо не вталанить упіймати догірні потоки, їм доводиться пішака. Для того, щоб самостійно досягти швидкості, що необхідна для горизонтального польоту, жодній живій істоті такої маси не вистачить потужності. Ви взагалі маєте уяву про аеродинаміку?
- Про… аеродинаміку? - збентежено пробелькотів Аристарх. - Я гадав… це ж казка…
- То й що? Якщо казка, то, на вашу думку, закони фізики припиняють діяти? Уявіть собі, що стало би з казковим світом, якщо б там не діяла, наприклад, сила тяжіння! Або тертя! Або соняшна енергія не зігрівала землю! А чим аеродинамічні закони гірше?
- Гаразд, - рішуче промовив Аристарх. - Якщо не літають, то й на краще. Тому що тепер я буду тим, хто звалить дракона! Героєм. Людиною, - уточнив він про всяк випадок. - Сильним і красивим з людської точки зору. Таким, якого може полюбити прекрасна принцеса…
- Як це «може полюбити»? Що ви маєте на увазі? Вам потрібно, щоб вона вас полюбила, чи ні?
- Звичайно, потрібно! А що… це ось так можна просто взяти і замовити? Я гадав, над любов’ю ніщо не має сили… тільки вона сама може…
- Це над законами фізики ніщо не має сили. А з любов’ю, юначе, можна робити все що завгодно.
- Тоді нехай вона полюбить мене з першого погляду!
- Гаразд. Це все?
Аристарх замислився. Здається, цього разу все було враховано. Він рішуче кивнув. Паличка здійнялася у повітря…
Меч, ще димлячий від крові, вискочив із рани, і важке черево припало до каміння. Потьмянілі очі дракона закотилися вгору. Переконавшись, що потвора сконала, Аристарх віддав ясу в бік загратованого вікна і побіг до замка. Ударом леза, чорного від драконячої крові, він розтяв могутній засув на брамі, немов тоненьку жердинку, і кинувся вгору величезними кам’яними сходами. Проте невдовзі він був змушений перейти на крок - підйом по здоровенним сходинкам був важкий навіть для героя, а він не мав бажання постати перед принцесою ухеканим. Ось нарешті і верхній майданчик. Ще один удар меча збив замок на дверях в’язниці - і перед Аристархом постала та, що досі являлася йому лише у мріях.
Принцеса була прекрасною. Її розкішне золотаве волосся хвилями спадало на плечі, великі волошково-сині очі поглядали з полохливою надією, довгі, ледь загнені на кінчиках вії злегка тремтіли, високі груди схвильовано здіймались під тендітною тканиною дорогого убрання… ну і все таке інше. Аристарх поспіхом вклав у піхви меч, що вочевидь лякав дівчину, узяв до руки шолом і шанобливо схилив коліно, скрипнувши зчленуваннями обладунків. Проте з його рота вихопились зовсім не ті слова, які він бажав би промовити.
- Ваша високосте, моє ім’я Аристарх, я васал принца Лорентальського, відряджений моїм сеньйором для вашого звільнення. Я буду мати за честь супроводжувати вас до двору мого сюзерена і вашого нареченого.
З того, як засяяли очі принцеси при першому погляді на свого рятівника, хіба що сліпий не збагнув би, що думки дівчини у цю мить обіймає зовсім не її наречений, якого вона дотепер, до речі, бачила лише на поганої якості портреті. Проте вона одразу ж скромно опустила погляд до своїх розкішних спідниць і відповіла рівним світським голосом:
- Від усього серця дякую вам, добродію, за визволення від жахливої потвори. Вирушаймо ж у путь невідкладно, щоб не продовжувати і без того тяжке очікування мого нареченого і вашого володаря.
Вірний кінь Аристарха поліг в бою з драконом (правду кажучи, герой, зголоднілий після бою, не відмовився б скуштувати смаженої конини і запастися нею на дальший час, але принцесі стало зле від однієї думки про це), однак неподалік у печері чекав заздалегідь залишений запасний кінь. Він цілком винес би обох, проте, ледве Аристарх натякнув на це, як принцеса, кинувши на нього млосний погляд, одразу ж суворо здвинула брови:
- Я не маю жодних сумнівів у чеснотливості ваших думок, мессір Аристарх, але мені не хотілося б робити вчинки, які могли б спричинити осуду мого нареченого і вашого сюзерена.
Він почав був пояснювати їй, що принцу зовсім не обов’язково знати, чи їхали вони на одному коні (навіть якщо і угледіти в цьому щось варте догани), але брови принцеси настільки вражено здійнялися над її цнотливими очима від самої думки бодай у чомусь обдурити нареченого, що переможець дракона вважив за краще не продовжувати.
Отже, Аристарху довелося тупати пішки, ведучи на поводі коня, на якому їхала принцеса. Дівчина, зрештою, не довго зберігала світську тонність, і заходилась весело щебетати зі своїм рятівником. Не можна сказати, що це щебетання було особливо інтелектуальним, але Аристарх, як і належить закоханому, п’янів серцем уже від самого звучання її срібного голоска. Втім, будь-які спроби надати розмові бодай трохи куртуазного тону принцесою чемно, але безперечно припинялися.
Оскільки сідельні торбини аристархового коня згоріли разом із нею, до послуг подорожніх залишився тільки один намет. Зрозуміло, щодо того, щоб спати удвох, як би навіть і відгородившись бар’єром із уцілілої кладі, годі було і говорити. Отже ночами, коли принцеса ніжилася всередині, Аристарх тремтів від холоду назовні.
У той самий час герой чудово розумів, що принцеса до нього небайдужа; нишком кидані погляди і млосні сумні зідхання не залишали в цьому жодніх сумнівів. Але будь-які спроби Аристарха розвинути цю тему натрапляли на тверді нагадування про «наш обов’язок перед моїм нареченим і вашим сюзереном». І поволі васал принца став помічати, що ці відповіді спричиняють йому вже не стражденну тугу, як досі, а глухе роздратування.
Так само як і щоденні теревені принцеси. Звук її голосу вже не здавався таким сріблясто-мелодійним, як раніше; подеколи йому значно більше стали б слушними епітети «верескливий» і «пискучий». Але набагато глибший смуток навіював зміст цих розмов. На жаль, прекрасна принцеса отримала при дворі вельми позверховню освіту, а найголовніше - була просто небагатою на розум.
Тим часом виснажлива подорож тривала. Шлях від Мрагадарскіх гір до славетного королівства Лорентальського стелився через безплідну пустелю, погибельні багнища, темні нетрі, бурхливі річки і, напослідок, два ворожих Лоренталю королівства, яким до того ж забагнулося ще й повоювати одне з одним. Принцеса потерпала від спеки і холоду, вітру і дощу, голоду і спраги (щоправда, в набагато меншому ступені, аніж Аристарх, який був вимушений віддавати їй все, що хоч трохи могло полегшити її труднощі) і все частіше, голосніше і буркотливіше скаржилася на життя. Герою ж доводилося своїм мечем захищати її то від піщаних хробаків і гігантських павуків, то від болотних гоблінів і кажанів-кровопивців, то від лісових розбійників, то від контррозвідок ворогуючих королівств (що підозрювали в будь-яких мандрівниках шпигунів одне одного) і просто п'янючої солдатні. Нарешті, після п’яти місяців мандрувань, подорожні, що чималенько позношувалися і пахли аж ніяк не трояндами, дісталися до королівського палацу Лоренталя. Єдиним почуттям, яке зазнавав знесилений Аристарх, здаючи принцесу з рук до рук свого сюзерена, було неймовірне, ні з чим не зрівняне полегшення.
Сюзерен, до речі, виявився вельми миршавим на вигляд - бодай і натренованим в лицарській майстерності, як належало йому за походженням, але капловухим, з носом картоплею, рідким жирним волоссям і величезною бурою бородавкою на лобі. Та й на зріст не те щоб дуже вдався. Не дивно, що наречена, що за час дороги декілька розгубила великосвітні манери, ледь втрималася від зневажливого пирхання, вперше побачивши свого нареченого наживо. Проте втриматись все ж таки довелося; номінально країною правив дряглий маразматичний король, але реально вся влада належала його спадкоємцю-принцу.
На честь врятування принцеси і майбутнього весілля в столиці були влаштовані розкішні урочистості; на вулицях галасно проголошувалися заздоровниці переможцю дракона. Аристарх прийняв був ці прославлення на свій рахунок, але йому швидко пояснили, що переможцем дракона і визволителем принцеси вважається принц Лорентальський, який і організував всю цю операцію, відрядивши для її втілення своїх васалів (їх, як виявилося, було декілька, але всі, окрім Аристарха, полягли в далеких краях). Та й насправді - адже і в звичайній битві переможцем вважається головнокомандувач, а зовсім не ті, хто ризикував життям під час виконання його премудрих наказів!
Утямивши це, Аристарх поплентався до своєї комірчини в найдальшому флігелі палацу, щоб нарешті вперше за кілька місяців добряче виспатися, але галас і музика на вулиці перешкоджали йому заснути. Народні гуляння тривали всю ніч і переросли в весільні урочистості наступного дня; до пісень і п'яних вигуків під вікнами долучилося шалене дзвоніння з усіх міських дзвіниць. Аристарху здавалося, що на голові у нього шолом, по якому щосили гатять ломами і молотками.
Та ось, нарешті, глибоко опівночі, коли вже і самі молоді давно рушили у спочивальню, веселощі на вулицях почали затихати. Аристарх блаженно витягнувся на своєму самотньому ліжку, сподіваючись нарешті відпочити. Та, ледь перші сонні образи замерехтіли перед його заплющеними очима, як заскрипіли двері його кімнати. Відкриваючий намагався зробити це повільно і обережно, і тому звук вийшов особливо тривалим і неприємним.
Аристарх розплющив очі. Біля його ліжка в місячному сяйві білим привидом стояла в одній нічній сорочці принцеса.
- Що… що ви тут робите? - перелякано прошепотів герой.
- А то ти не розумієш, - кокетливо промуркотіла вона, беручись за свій єдиний предмет одягу з явним наміром стягнути його через голову.
- Але… як же принц?! Наш… обов'язок…
- Дурнику, ну я ж мала вискочити заміж незайманою. У нас з цим суворо! А вам, хлопам, тільки ледь попусти, потім же не зупиниш… авжеж, коханчику? Але тепер ми з тобою натішимося! А про того козла не переймайся, він давно хропака дере і не схаменеться щодо мене до самого обіду… - позбувшись нарешті сорочки, вона прослизнула до нього під ковдру.
- Ні! -- вигукнув герой, притискаючись до стіни. - Не треба! - колись він чого б тільки не віддав за таку мить, але тепер навіть близькість її тіла - яке щойно побувало в чужому ліжку і пахне іншим чоловіком - спричиняла в ньому огиду. - Я не хочу!
- Не зрозуміла, - суворо насупила брови принцеса, коли збагнула, що з нею не жартують. - То ти мені стільки часу бісики пускав, на фіглі-міглі натякав, а сам - імпотент?!
- У мене голова болить, - жалюгідно промекекав Аристарх.
- Коз-зел! - вигукнула молода, вже не понижуючи голосу. - Вірно мені няня казала - усі ви, хлопи, козли! А я ж гадала, - вона зашморгала носом - я гадала, ти мене ко-ха-а-а-а-єш…
- Тихіше! Тихіше, благаю вас! Почують! - охоплений жахом, намагався вгамувати її Аристарх.
- А мені начхати! Нехай усі чують! А-а-а… - вона нестримно голосила. Аристарх зацьковано озирався, зрозумівши, що потрібно ушиватися звідси. Але не встиг.
Двері розчинилися від удару, грюкнувши ручкою в стіну. Кімнатою заметушилися червоні спалахи і тіні. На порозі стояли люди зі смолоскипами і мечами. А попереду всіх, з блідим перекошеним обличчям, стояв напіводягнений принц Лорентальський.
Принцеса, звичайно, відкараскалася найлегше. Тільки-но засланням у віддалений монастир. Стосовно ж Аристарха, «васала, що порушив закони незрадності і здійснив замах на честь свого монарха», королівський суд довго вагався між зварюванням заживо, саджанням на кіл і колесуванням і зрештою зупинився на останньому варіанті.
У призначений час закутого в кайдани злочинця вивели на Майдан Ганьби, де на кілках стовбичили роздзьобані ґавами голови страчених раніше бідолах, а смердючий вітер гримів кістками напівзгнивших шибеників. Колишній герой тремтів від жаху, розуміючи, що його чекає не просто загибель, а загибель надзвичайно повільна і люта. І все ж у глибині душі Аристарх не міг повірити, що таке станеться з ним. Із ким завгодно, тільки не з ним! Тим паче, з огляду на його колишні заслуги перед короною… напевне в останню мить принц надішле посланця, щоб оголосити про заміну страти на довічне вигнання!
Проте жодного посланця не було. Оповісник зачитав вирок. Голий до поясу жилавий палач в червоному ковпаку і допомагаюча йому варта заходилися прив'язувати засудженого до великого важкого колеса, яке от-от мало поволі розкришити бідолашному усі кістки. І ось, коли палач вже узявся за лом, щоб перебити руки і ноги засудженого, перш ніж колесо убгає його тіло в бруківку площі, з боку центру міста пролунав дробовий стукіт копит, і на площу в'їхав посланець, на ходу розгортаючи сувій, оздоблений державної печаткою. Його голос луною відбивався від тьмяних міських стін. «… найтяжчий злочин… справедливо засуджений… проте… принц-регент Лорентальський… колишню вірну службу… милосердя і шляхетності… СКАСУВАТИ раніше ухвалений вирок і замінити його…»
Аристарх широко посміхався. Він був правий, правий! Він знав, що буде врятований! «Що, з'їв?» - скривив він єхидну міну палачу.
- Стратою через шибеницю! - урочисто закінчив посланець і згорнув пергамен.
Палач заходився без найменшого зворушення відв'язувати очманілого Аристарха. Через шибеницю, так через шибеницю, бач, нам не первинка…
Хвилину по тому Аристарх вже стояв на вузькій лаві із зашморгом на шиї.
«Ні, - билося луною у нього в голові, - цього не може бути…»
Потім лаву вибили з-під його ніг, і зашморг, що одразу став твердим як криця, нестерпно уп’явся в горлянку. Останнім, що він відчув, був струмок сечі на нозі.
Аристарх опритомнів на рівній чорній площині. Рефлекторно ухопився за шию, потім сів, дивлячись на бороданя.
- Я гадав, хто рятує принцесу, той з нею і одружується, - жалісно промовив прихильник казок.
- Ви б ще сказали - хто воює за короля, той потім і панує, - усміхнувся його візаві. - Принци не паскудять руки брудною роботою, для цього вони мають васалів. І до речі, ви впевнені, що хотіли б одружитися з цією принцесою?
- З цією - точно ні! - вигукнув Аристарх, здригаючись. - Отже, це моє останнє життя, так? Зараз я все сформулюю достеменно. Цього разу я буду принцем! І… - він замислився. Виходить, тепер уже він відправить за принцесою свого васала? А вона наставить роги свому ясновельможному чоловіку зі своїм справжнім визволителем? Нізащо! Щоправда, він як і раніше може замовити, щоб принцеса полюбила його з першого погляду. Але перш ніж вона отримає можливість вперше поглянути на принца, у неї буде кілька місяців сповненої небезпек дороги у товаристві її рятівника! І до того ж Аристарху як і раніше кортіло бути героєм, а зовсім не терти штани в замку у той час, коли подвиги здійснюють інші… - Але перемагати дракона і визволяти принцесу я також буду сам, - вирішив він. - Я ж маю на це право?
- Певна річ.
- Тепер щодо принцеси. Вона повинна бути прекрасною не тільки зовні, але й з усякого погляду. Розумною. Освіченою. Сміливою і сильною духом, щоб не скиглила і не вередувала. І щоб любила мене чистою і вірною любов’ю з першого погляду, звісно!
- Гаразд.
- Тоді поїхали!
Чорне від драконячої крові лезо збило замок з дверей, і принц вперше побачив ту, заради якої розпочав свою небезпечну подорож. Принцеса була прекрасною за всіма класичними канонами, від довгих ніг, витончено обтягнутих шкіряними штанами для верхової їзди (напад дракона стався під час кінної прогулянки), до розкішного каштанового волосся, хвилями спадаючого на плечі. Але при цьому у твердій лінії губ і загостреному підборідді дівчини відчувалися воля і характер, які не вдалося зломити викрадачу, а у великих карих очах мешкали лукаві іскринки.
- Ваша високосте, принц Аристарх Лорентальський щасливий привітати вас і просить дозволу супроводити вас до свого королівства…
- Щиро дякую, принц, - дівчина посміхнулася, і лукаві іскринки зробилися помітніше. - Однак ви ледве не спізнилися.
- Що? Цей дракон наважився…
- Зовсім ні. Нічого особливого він мені не зробив, якщо, звісно, не брати до уваги того, що викрав і тримав замкненою. Просто я вже сама розробила план втечі і почала втілювати його в життя. Але, звичайно, гонитва була мені ні до чого, так що ваша допомога виявилася дуже доречною. Ще раз дякую вам, - замість манірного реверансу вона коротко, по-лицарськи, кивнула. - Ви дозволите подивитись на ваш меч?
- Меч? - Аристарх з сумнівом витягнув з піхов свою зброю. - Він… не зовсім чистий…
- Це нічого, - принцеса взяла з вузькою ліжка біля стіни каземату ковдру і обтерла лезо; вид драконячої крові її вочевидь не лякав. - Все одно це мені більше не знадобиться, - пояснила вона, відкидаючи забруднену ковдру, і встала в бойову стойку, милуючись зброєю у витягненій руці. - Чудовий меч. І збалансований добре.
- Ви навчалися фехтуванню? - здивувався Аристарх.
- На жаль, ні, - поморщилася принцеса. - Я просила батька і брата повчити мене, але вони тільки сміялися. «Хіба можна шляхетній діві…» Ну ось і маємо те, що маємо, ось мене і потягли за тридев’ять земель, а я була у змозі тільки кусатися і дряпатися - неначе його лусці від цього хоч якась шкода! Але ж ви, принц, сподіваюся, вільні від усіх цих забобонів. На нас чекає важка і небезпечна дорога, і ви, вважаю доречним, дасте мені кілька уроків, щоб я не була вам глобою, нездатною захистити себе.
- Мм… так, звичайно, - погодився Аристарх, не зводячи з неї захопленого погляду; з кожною миттю безстрашна принцеса подобалася йому все більше. - Але лихо в тому, що у мене тільки один меч…
- Не переймайтесь, меч для мене знайдемо у замку. Дракон колекціонував зброю убитих лицарів.
Герой все ще був у розпалі після бою, та й врода принцеси, ніде правди діти, змушувала його серце битися швидше. Крапля поту збігла йому на лоб, і він поспіхом витер її. Рука наштовхнулася на якусь перешкоду. Нишком від принцеси, що вже повернула йому меч і попрямувала до виходу, Аристарх ще раз помацав свій лоб, а потім подивився на своє відображення в дзеркальній поверхні леза. Чорт забирай! Так воно і є - у нього бура бородавка на лобі, ніс картоплею і вуха відстовбурчені! Прекрасний принц, годі й казати… Втім… він встиг помітити погляд, який кинула на нього принцеса перед тим, як залишити свою в'язницю. Здається, він сподобався дівчині, не дивлячись на всі ці вади…
Вони залишили замок не раніше, аніж принцеса опанувала основні прийоми мечного бою; звичайно, до справжньої досконалості їй було ще далеко, та й фізичною силою вона все ж поступалася чоловіку, але було зрозуміло, що безпорадною жертвою вона більше не буде.
Потім розпочалася нелегка і тривала дорога через дикі землі, захряслі поганню і звіротою. Принцеса показала себе гідною супутницею для героя. Незважаючи на всі злидні і небезпеки, з її вуст жодного разу не зірвалися слова жалоби або догани; подорожні по братерськи переламувалися вбогою їжею, ховалися під одним плащем від піщаних буревіїв і холодних дощів, і не одного разу і не двічі, стоячи спиною до спини, відбивали напади лісової і болотної нежиті, голодних хижаків і лихих людей.
При цьому принцеса не приховувала своїх почуттів до визволителя за двоєдушною тонністю; але, хоч вони проводили весь час разом і спали в одному наметі, ні до чого більш серйозного, аніж недовгі, майже братні поцілунки або обійми, у них не доходило. Необхідність берегти безвинність до шлюбу була для принцеси не прикрою нав'язаною установою, а внутрішнім переконанням, і Аристарх, мабуть, сам був би розчарованим, якби його обраниця виявилася не настільки цнотливою.
І ось, нарешті, п'ять місяців по тому вони під'їхали до стін лорентальської столиці. Але вартові біля брами схрестили галябарди, заступаючи їм путь.
- Платіть промито, - похмуро зажадав сивоусий капрал. - Два золотих з душі і по одному з коня. (Принцеса давно вже справила собі власного коня.)
- Що за дурниці? - гордовито обурився Аристарх. - Ти що, не бачиш, хто перед тобою? Не кажучи вже про те, що в'їзд в нашу столицю безмитний ще з часів мого діда!
- Поки що я бачу перед собою тільки пару обірваних волоцюг, - буркнув капрал. - А збори запроваджені указом його величності Елріка.
- Що-о? - гнівно витріщився Аристарх. - Якої ще «величності»?! Мій кузен Елрік став королем? У нього ж немає ніяких прав на престол! І взагалі, я залишав екзархом графа Гента!
- Графа Гента страчено за зраду. З того часу, як помер старий король Теодор, в Лоренталі править Елрік. Еге, а що це ви таке верзете щодо кузена?
- Якщо мій батько Теодор помер, то виходить, що я - єдиний законний король Лоренталя! Ти що, справді мене не впізнаєш? Ось, подивись! - Аристарх зірвав рукавичку і тицьнув стражникові під ніс свій перстень з печаткою.
- Гм… ми люди маленькі, нам такі справи вирішувати не з руки, - промимрив капрал, - а ось зачекайте тут, поки я за начальником варти збігаю…
- Не треба ні за ким бігати, - твердо перервала принцеса. - Не зважайте на нього, вояки, мого брата як в бою контузило, так він час від часу всіляку нісенітницю нести розпочинає… не хвилюйтеся, я його догляну… а перстень цей він на ринку придбав за мідну полтину… поїхали звідси, тобі полежати треба, - вона рішуче потягла принца за руку геть від міської брами. Аристарх зметикував, що краще послухатися.
- Ні, це ж треба! - лютував він чверть години по тому, коли вони від'їхали від столиці на достатню відстань, щоб їх ніхто не міг підслухати. - Цей нікчемний мерзотник Елрік захопив владу! Даремно ти мені завадила, неможливо, щоб всі мої добрі піддані виявилися зрадниками! Потрібно потрапити до міста і піднімати народ! Тільки-но люди дізнаються про моє повернення, вони піднімуться проти узурпатора!
- Не все так просто, - похитала головою принцеса. - Цей Елрік, мабуть, мерзотник, але навряд чи такий вже нікчемний, якщо зумів переграти твого Гента і зробити те, що зробив… І вже без жодного сумніву він розуміє, що ти можеш повернутися, і подбав про власну безпеку. Ще хвилина, і нас було б заарештовано. Можливо, ми з тобою і розкидали б варту біля брами, але не можемо ж ми битися вдвох проти всього столичного гарнізону.
- Та не постане за нього увесь гарнізон!
- Нехай не увесь, але, вважаєш, у нього не знайдеться хоча б сотня людей, відданих йому особисто? Чим би він не купив цю відданість… А у нас поки що немає жодного. Май на увазі - що солдатам, що народу завжди легше і безпечніше підтримувати чинну владу, аніж встрявати в заколот з неясними наслідками, якими б законними не були права і вимоги заколотників. Втратити владу набагато простіше, аніж повернути… І, як я розумію, наразі у тебе немає навіть грошей, щоб заплатити найманцям. Уся королівська скарбниця - в руках Елріка.
- А як щодо тебе?! Якщо ми звернемося до твого батька, короля Гонбурського?
- Навряд чи батько схоче розв’язати війну з Елріком заради відновлення тебе у твоїх правах, - хитнула головою принцеса. - Йому, врешті-решт, однаково, хто з вас сидить на лорентальському престолі. Боюся, в теперішній ситуації він просто запропонує мою руку Елріку, як раніше запропонував тобі.
- Нізащо в світі!
- Сам відаєш, мені це теж не до вподоби, - печально посміхнулася принцеса.
- Ну то що ти пропонуєш? Залишити все цьому покидьку і забратися геть у вигнання? Ніколи!
- Ну… піднімати повстання в селах безглуздо, з юрбою хлопів, навіть якщо тобі вдасться їх надихнути, столицю нам не взяти. Так що ми могли б нишком прослизнути в місто і обережно розвідати становище. Боюся, що, незважаючи на мій експромт, цей капрал вже доповів начальству, так що доведеться маскуватись… Під час будь-якого перевороту завжди залишаються незадоволені, в тому числі у вищих колах, Елрік не міг стратити всіх. Якщо ми встановимо з ними контакт, є сподівання, що вони дійсно об’єднаються навколо законного короля і нададуть нам необхідні ресурси…
Дві години по тому вони в'їхали в столицю через іншу браму. Принцеса обстригла волосся і вбралася в чоловічий костюм (втім, і її попередній теж був не дуже жіночим), Аристарх, з прикрістю розлучившись з обладунками, вбрався, як пересічний купець, і почепив кашлату накладну бороду, що пристарила його одразу років на десять.
Принцеса запропонувала для початку деякий час посидіти у таверні і послухати новини, але доля втрутилася в цей план. Ще не дійшовши до таверни, Аристарх раптом придивився до літнього солдата, що йшов по вулиці, і гукнув: «Петер!»
- Наскільки ти в ньому впевнений? - стурбована просичала йому на вухо принцеса.
- Цілком! Він служив у моїй особистій охороні, коли я ще був хлопчиськом. Траплялося, допомагав сховатися, коли я тікав від суворих вчителів… Петер!
Старий солдат довго не міг второпати, що за незнайомий добродій його кличе і чи до нього взагалі звертаються. Але Аристарх, незважаючи на сумнів в очах принцеси, рішуче попрямував до нього.
- Що ж це таке, Петер? Невже ж і ти не впізнаєш свого короля?
Той примружився, а потім витріщив очі:
- Боже милостивий! Ви все ж таки повернулися! Та нам не можна тут говорити, скрізь нишпорки… Приходьте через годину до мене на Збройну вулицю в третій будинок праворуч, там нам ніхто не завадить…
І ось годину по тому Аристарх і принцеса сиділи за грубо збитим столом в помешканні Петера. Господар пригостив їх вином і зібрав нехитру трапезу - звичайно, не королівську, але вони були раді і такому.
- Пробачте мою зухвалість, мій пане, але даремно, ой, даремно ви залишили королівство аж на цілий рік, та ще й у такі неспокійні часи, - розповідав старий солдат. - Елрік одразу відчув, що це його шанс, і почав каламутити воду, зманюючи на свій бік членів Королівського Ради… Не минуло і двох місяців з вашого від'їзду, як помер ваш батюшка, і, хоча він і нездужав, як ми знаємо, двірський лікар одразу проголосив, що короля отруїли, а тут і вірні Елріку люди знайшли в будинку графа Гента отруту і інші докази… ну зрозуміло, хто їх туди підкинув… Гента й інших вірних вам людей звинуватили у вбивстві короля і змові з метою захоплення влади і стратили. Решта членів Ради звели Елріка в регенти, ну а після вашої загибелі він вінчався на царство…
- Після чого?
- Ну так було оповіщено, що ваші залишки знайшли в пустелі Кузух, їх доправили в столицю і з пошаною поховали в королівській усипальні… в закритій домовині, звісно…
- А я? - поцікавилась принцеса. - Мої залишки теж знайдено?
- Ваші - ні, моя пані. Вас, вибачте, дракон з’їв.
- Зрозуміло, - протяг Аристарх. - Ну а які настрої в гвардії? Чи зможеш зібрати вірних людей?
- Гм… непросто це, мій пане… Елрік багато з кого соки висмоктує, та от якраз на гвардію грошей не шкодує…
- Таки висмоктує? Ще б пак… Виходить, треба зібрати простий народ, раптовим ударом захопити міський арсенал, роздати зброю…
- Народ заляканий, мій пане. Було багато страт тих, кого підозрювали в задумі на заколот. За законом Елріка тому, хто видасть бунтівника, належить третина його майна…
- Я не бунтівник! Я законний король, і навіть підкуплена Елріком Рада не зможе заперечувати моїх прав!
- Пробачте на слові, мій пане, непросто буде довести, що ви - це ви. Перстень-то і підробити можна. Та й обличчям схожу людину знайти. Рада-то напевне все зрозуміє, але простим людям оголосять, що ви самозванець, та й квит…
- Врешті-решт, у мене і особлива прикмета є, - криво посміхнувся Аристарх, торкаючись своєї бородавки.
- І таке на світі теж не тільки у вас одного… знову ж таки, чи багато хто в народі про це знає?
- Гм… - знітився Аристарх. - І справді, на портретах її не малювали, а прості люди поблизу і без шолома мене рідко бачили…
- Тихо! - раптово перервала принцеса. - Що це? Здається, кроки на сходах?
- Які такі кроки? - зненацька заметушився Петер. - Оце? Не заживайте турбот, це мабуть до моєї доньки кавалер прийшов…
Очі принцеси звузилися сталевими шпарками:
- Чи не забагацько у неї кавалерів, старий?
Аристарх зірвався з місця, хапаючись за меч. Але по м'язах одразу ж розлилася ватна слабкість, і кімната попливла перед очима. Принцеса теж похитнулася, безпорадно хапаючись за ріг столу.
- Мерзотник… - в безсилій люті прошепотів Аристарх, випускаючи з рук зброю. - Ти обпоїв нас…
- Пробачте, мій пане, - відповів старий зі скорботною мармизою, - ви завжди були добрим до мене, але у мене родина. Донькам ось посаг треба… Даремно, ой, даремно ви тоді поїхали…
До кімнати вдерлися люди з мечами та смолоскипами.
Слова оповісника луною відбивалися від тьмяних стін. «Самозванець, наважився… законну владу… хитрощами викрав принцесу Гонбурську…»
«Ага! Її вони все ж таки не наважились!» - подумки зрадів Аристарх. З того часу, як він отямився на підлозі каземату, він нічого не знав про долю своєї милої. Отже, Елрік не наважився оголосити самозванкою і її, розуміючи, що короля Гонбурського, до якого обов'язково доберуться чутки про страту, переконати буде незрівнянно складніше, аніж лорентальський простолюд… Але у такому разі, оскільки статус принцеси визнаний офіційно навіть узурпатором - не все втрачено і для Аристарха! Принцеса застосує увесь авторитет своєї країни, щоб врятувати його!
«…лишити життя через відсічення голови», - закінчив оповісник і згорнув пергамен.
Вартовий штрикнув приреченого списом у спину, спонукаючи рухатись вперед. Невдалий король піднявся на ешафот зі зв'язаними за спиною руками і затичкою у роті (щоб не кричав зайвого перед стратою). На лобі у нього червоніла рана, нібито отримана під час арешту - про всяк випадок його все ж таки позбавили «особливої прикмети»… Палач в червоному ковпаку поклав могутню руку йому на плече, змушуючи встати на коліна перед плахою.
Аристарх, все ще не вірячи, обернув голову на пласі у бік королівської трибуни. Під час зачитування вироку під навісом нікого не було, але ось тепер важкі завіси ворухнулися, і на трибуні з'явився Елрік. А поруч… об руку з ним йшла принцеса Гонбурська. Її обличчя було сумним, але все ж таки вона не справляла враження полонянки, що йде проти власної волі.
Аристарх намагався зустрітися з нею очима, але колишня наречена уникала дивитись в його бік. Із зростаючим гнівом Аристарх зрозумів, наскільки вдало виглядає поряд з прекрасною принцесою красиве шляхетське обличчя узурпатора в порівнянні з його власним. Хто вигадав, що лиходії - неодмінно якісь горбані або курдуплики?!
Король коротко кивнув палачу, даючи знати, що зміни вироку не буде. Аристарх заревів від люті крізь затичку.
- Ти не бійсь, - добродушним басом підбадьорив його палач з-під свого ковпака, - все швидко зроблю, мигнути не встигнеш. Авжеж не колесування…
Лезо сокири злетіло догори - а потім різко опустилося.
Чорна площина, вируюча порожнеча.
- Я… досі живий? - розгублено промимрив Аристарх. - Але як же ж…
- За ваші подвиги на шляху від Мрагадарскіх гір до Лорентальського королівства вам нараховано ще одне бонусне життя, - пояснив бородань.
- Ага, як у комп’ютерній грі, - зрозумів Аристарх, заспокоюючись.
- Але майте на увазі - це насправді останнє.
- Послухайте… ну чому знову все було не так, як я замовляв?!
- Все було у достеменній відповідності. Сподіваюся, тепер ви збагнули, чому принци посилають в далекі експедиції васалів, а не кидають самі королівство на цілий рік, тим паче - у неспокійні часи. Закони політики, можливо, і не настільки непохитні, як у фізиці, але теж потребують до себе поваги.
- Але я навіть не був красивий!
- Ви не замовляли.
- Тобто як?! Замовляв!
- У попередні рази - так. Але не в цей.
- Я гадав, автоматично… - розчаровано промимрив Аристарх. - А принцеса? Як вона могла?! Вона ж повинна була любити мене вірно!
- Так воно і є, - кивнув бородань. - Вона як і раніше любить тільки вас. Але, оскільки вона розумна і має сильну волю, вона змусила себе переступити через свої почуття і прийняти єдине розумне рішення. Тобто погодитися на пропозицію переможця. Зрештою, Гонбуру дійсно потрібний цей союз…
- Уффф, - видихнув Аристарх. - Ну добре. А тепер так. Я маю бути красивим. І принцеса повинна полюбити мене на все життя. Прекрасна принцеса, звісно, а то знаю я вас! Тільки нехай вона буде не настільки розумною, як остання… але і не такою дурепою, як попередня! Спочатку я вб'ю дракона і звільню принцесу. Потім - відвоюю престол. Уславлю себе. І буду найкращим правителем! Ви все зрозуміли?
- Що ж тут незрозумілого, - знизав плечима бородань і махнув паличкою.
М’яке світло від свічок заливало королівську опочивальню. Король Лорентальський, уславлений і лицарськими подвигами, і мудрим правлінням, лежав, вільно розкинувшись, на широкому ложі під балдахином; його чарівна молода дружина, згорнувшись верчиком поряд з ним, посміхалася, дивлячись на чоловіка.
- Покажи мені його, - кокетливо попрохала вона.
- Що, знову? - лагідно пробурчав він. - Часом мені здається, що його ти любиш більше за мене…
- Ну, - підтримала грайливий тон юна королева, - врешті-решт, адже це він убив дракона, відімкнув двері моєї в'язниці та завоював нам престол. І потім, він такий красивий…
- Ну гаразд, - буркнув монарх, не надто охоче вибираючись з-під ковдри. Королева також зіскочила на підлогу зі своєї половини ліжка. Глибоко в душі володар Лоренталя не надто схвалював це пристрасть своєї дружини, досить-таки дивну для жінки. Але, врешті, пристрасть ця була цілком нешкідливою, а дружина - не такою незграбною, щоб дістати поранення.
Король зняв зі стіни свій меч, витягнув його з піхов і, вістрям донизу, подав дружині. Королева з благоговінням взяла легендову зброю. Меч дійсно був дуже красивий, справжній мистецький твір, з витонченою позолоченою гардою і оздобленим дорогоцінним камінням руків’ям - і одночасно навіть непрофесіонал відчував його функціональну досконалість, зручність захвату і відмінне збалансування. Як і належить славнозвісній зброї уславленого героя, меч мав своє особисте ім'я. На сяячому лезі було викарбовано літери «АРИСТАРХ», що на стародавній мові далекої країни означало «найкращий правитель».
2009
(Переклад - Ігор Тараненко)