Пурпуровий дракон
Була собі дівчинка. Звичайно, ви читали багато казок, що починаються так, але ця дівчинка не була ані принцесою, ані онучкою чаклунки, ані донькою купця, ремісника чи селянина. Що, втім, зовсім не дивно, бо жила вона не у стародавні часи у казковому королівстві, а у великому сучасному місті з бетону, скла і заліза. У місті, де немає ані двоспадних дахів під червоною черепицею, ані високих срібних шпилів з флюгерами, що виблискують на сонці, ані старовинних фортечних башт зі звідними мостами та гвинтовими сходами, ані вузеньких, висланих бруківкою вуличок, де поскрипують на вітрі жерстяні вивіски і крамарі ввічливо розкланюються з покупцями. Тільки однакові панельні коробки багатоповерхівок, що стоять рівними рядами, наче вояки на плацу, скрізь сірий асфальт, натовпи люду, що вічно поспішає, цілодобовий шум машин і дим над трубами заводів. Лишень де-не-де хирляві деревця і поодинокі плями газонів. Була там, щоправда, чотирикутна вежа з годинником, яка вважалася місцевою пам’яткою, але збудували її не надто давно, і вигляд мала вона понурий і казенний. Ще у місті був порт, бо стояло воно на великій річці, але ходили по ній, звісно, не вітрильники з екзотичних країв, а все більше бурі баржі, завантажені піском і щебнем, та, у ліпшому випадку, круїзні теплоходи, з яких долинали дурнуваті і немелодійні естрадні пісеньки. У порту тхнуло дизельним паливом, вода блищала від мазуту і в ній плавали недопалки та різний мотлох. Та й ріка, до речі, впадала не у тепле море, а зовсім навпаки - у Північний Льодовитий океан. До океану, щоправда, було далеко, але зими у місті все одно були довгими й суворими. Краще б ця ріка була не такою великою, але теплішою - купатися у ній не можна було навіть влітку... Моря ж дівчинка за все своє життя взагалі не бачила ні разу.
Не дивно, що її часто охоплював смуток. Втім, не можна сказати, що їй не подобалось у місті геть усе без винятку - вона була розумною дитиною і розуміла, що таке життя має неабиякі переваги. Навряд чи їй сподобалося б читати при світлі олійного каганця чи умиватися крижаною водою, яку до того ж слід попередньо наносити крутими сходами з вулиці. Можливо, звісно, у казкових королівствах відсутність електрики і водогону компенсується якимись дивами, але у дива наша героїня, як і личить сучасній дитині, не вірила. Та і які можуть бути дива у місті з асфальту і бетону?
Але, як уже було сказано, журилася вона не тільки й не стільки через це. Хоча я назвав її героїнею не тому, що вона здійснила щось героїчне, а з огляду на те, що саме про неї йдеться в оповіді, частенько їй здавалося, що вставати вранці до школи (особливо взимку, коли за вікном темно і надворі лютий мороз) - справжній подвиг, майже такий самий, як здійматись з окопу в атаку на війні. І зовсім не тому, що дівчинка була ледача і не любила вчитися - зовсім навпаки. Просто у школі в неї не було друзів. Їй було нудно з дівчатками, бо її не цікавили ані ляльки, ані різний модний мотлох, ані дурні плітки. А хлопчаки не хотіли з нею дружити, тому що вона - не хлопець. Та й, правду кажучи, їх розмови про футбол і про те, хто найсильніший і "найкрутіший", також були не розумнішими. Загалом її стосунки з однокласниками й справді скидалися на війну. Вона добре вчилася і вже одне це дратувало двієчників та трієчників; її вважали занудою і задавакою лише тому, що їй цікаво було говорити про книги, а не про сукні. До речі, суконь вона також не любила, вважаючи, що хлопчачий одяг зручніший, проте у школі слід було носити форму, і, звичайно, у хлопців вона була своя, а в дівчат - своя. Нікому навіть не спадало на думку пояснити, чому не можна вдягатися так, як тобі зручно. "Не можна, та й годі!" - звичайна відповідь дорослих, що зазвичай означала, що вони самі також не знають відповіді. "Але чому?" "Тому, що ти - дівчинка." "В такому разі, - розсудила наша героїня, вперше почувши від батьків таке пояснення, - нехай мене запишуть у хлопчики, і все по тому!" Але батьки лише посміялися з неї.
Так, школа - це ще півбіди. Гірше, що і вдома нашій героїні було не менш сумно і тяжко; вона й там відчувала себе наче чужою і приводом для роздратування. І справа не в тому, що її батьки були погані й злі люди; просто одного разу в родині сталося нещастя. Її молодший брат народився тяжко хворим; зазвичай діти з такою хворобою залишаються каліками на все життя. У цьому ж випадку, щоправда, лікарі запевняли батьків: дитину можна вилікувати, але лікування буде довгим і складним. Відтоді усі сили дорослих були кинуті на турботу про хлопчика; до його ж сестри стали ставитися як до прикрої поміхи, що плутається під ногами. На щастя, лікарі мали рацію, і лікування поступово приносило результати. Але хлопчик уже звик, що всі навколо панькаються з ним і готові потурати будь-яким його забаганкам, і за найменшої нагоди з цього користався. Він із задоволенням ламав її моделі кораблів та літаків, розбив її підзорну трубу і рубав голови її паперовим солдатам. Коли ж дівчинка намагалася покарати його за це, на неї кричали, щоб не сміла ображати нещасну хвору дитину. Вона була позбавлена власного стола, повністю зайнятого іграшками брата, і їй доводилося робити шкільні завдання сидячи на ліжку або й взагалі на підлозі. Отож, якщо Попелюшці допікали зла мачуха та звідні сестри, то нашій героїні було навіть прикріше, бо страждала вона через рідних маму, тата і брата.
Подекуди вона питала себе, чи дійсно вони їй рідні? Чому і вдома, і в школі, і на вулиці вона відчуває себе чужою? До того ж, їй часто снилися сни про загадкові світи, яким нібито нізвідки взятися у дитини, що виросла у бетонному місті... І, якщо це все не знічев’я, де її справжній дім, її справжня рідня?
Вечорами, коли дівчинці ставало особливо сумно - а це, як ви вже зрозуміли, ставалося часто - вона підходила до вікна і подовгу стояла, дивлячись на зірки (якщо небо було ясним) і вогні міста. Від споглядання журба не те щоб відступала, але ставала світлою і легкою печаллю... Втім, з вікна шостого поверху видно було не так вже й багато; дівчинці давно, ще з тих часів, коли в неї була підзорна труба, хотілося вибратися на дах свого багатоповерхового будинку. Батьки, звичайно, говорили їй, що робити цього не слід, тому що це небезпечно - можна впасти або нарватися на якихось розбишак. І, слід сказати, щодо цього вони мали рацію, але, коли хтось постійно поводиться з вами несправедливо, ви перестаєте прислухатися і до правильних його зауважень. Позаяк, сходи на дах перегороджували ґратчасті двері, на яких завжди висів іржавий замок.
Але наша героїня не втрачала надії, що одного разу замка не буде, і вона час від часу піднімалася на ліфті, щоб перевірити. На жаль, щоразу її чекало розчарування. Одного разу травневого вечора, коли повітря дихало літнім теплом, але на душі було по-особливому гидко після дражнилок у школі й чергової огидної витівки брата, дівчинка вибралася з квартири (ніхто навіть не помітив, що вона пішла) з твердим наміром не повертатися якнайдовше. Якщо дах знову буде недоступний, вона просто блукатиме вулицями, на які спадатиме темрява...
Але, коли вона вийшла з ліфта (стіни якого місцеві розбишаки порізали та розписали всякою гидотою) і кинула звично-безнадійний погляд на сходи, її серце забилося частіше. Замка не було! Дівчинка не вірила своїм очам; вона почувала себе так, наче ґратчасті двері вели не на дах типової багатоповерхівки, а на волю з темниці, де вона провела довгі роки... Як ви пам’ятаєте, у дива наша героїня не вірила, і, звичайно, чудеса були тут ні до чого: просто вдень дах знадобився робітникам, які встановлювали нову антену, і вони зняли старий замок, який вже дуже поіржавів і погано відчинявся. А навісити новий не потурбувалися, бо це був не їхній обов’язок.
Але дівчинці було байдуже до того. Вона відчинила двері й поринула вгору по сходах. Кілька секунд згодом, пройшовши через ще одні незачинені двері - цього разу суцільні - вона вийшла з бетонної будки просто на дах.
Нічого особливого на даху, звичайно, не було. Сірий від пилу бітум, бортики по краях, подекуди виступи, з яких стирчали телевізійні антени. Оглянувши це все, дівчинка стала вибирати, де б їй прилаштуватися для споглядання нічного міста. Але не встигла вона визначитися з напрямком, з якого відкривався наймальовничіший краєвид, як над головою в неї загули крила.
Коли я говорю "загули", то маю на увазі зовсім не той звук, який видає сполоханий голуб чи ворона - хоч би дуже велика ворона. Чи навіть орел, якби в тих краях водилися орли. Ні, цей звук був значно сильнішим, а слідом за ним прийшов і піднятий крилами вітер, який закрутив пилюку на даху і розвіяв волосся дівчинці. Вона підняла голову і побачила, як згори спускається дракон.
Справжнісінький дракон - з величезними шкірястими крилами, лапами з гачкуватими пазурами, довгим хвостом і неабиякою пащею. І він був великий - не такий гігантський, як часом малюють у книжках (таким, до речі, просто не стало б сил злетіти), але все ж метри чотири з гаком у довжину він мав. А коли його пазурі клацнули по бітуму (зовсім поряд з нашою героїнею), стало зрозуміло, що й у висоту він сягає майже двох метрів.
У тих же самих книжках драконам зазвичай відводять малопривабливу роль викрадачів принцес, але дівчинка анітрохи не злякалася. Можливо, тому, що не була принцесою. Або ж просто вважала, що гіршого, аніж люди, їй ніхто не заподіє.
Крім того, дракон, попри усі свої драконячі атрибути, був красивий і граційний. Він мав яскраве пурпурове забарвлення - дівчинка ясно розрізнила це навіть у темряві. Елегантним жестом він склав крила і повернув голову на довгій шиї. Попри могутні щелепи, грубе слово "морда" геть не пасувало до його фізіономії, що мала не тупий і злий, а радше проникливий вираз.
- Вітаю, - сказав дракон, дивлячись в очі дівчинці.
Тобто, насправді він нічого не говорив - принаймні так, як це роблять люди. Він узагалі не відкривав рота (можливо, щоб не бентежити дівчинку виглядом драконячих зубів). Але його голос пролунав у її голові цілком виразно.
- Вітаю, - відповіла дівчинка, розсудивши, що, навіть якщо голос їй примарився, привітатися все одно не завадить.
- Давно хотів з тобою познайомитися, - продовжував між тим дракон таким же чином.
- Ти сказав, що хотів зі мною познайомитися? - вирішила уточнити дівчинка.
- Так, - цього разу дракон разом з відповіддю кивнув головою, щоб вона не сумнівалася, що дійсно чує його мову.
- Як дивно - ти говориш із закритим ротом, - здивувалася дівчинка, не особливо задумуючись про те, що поява дракона на даху панельної багатоповерхівки - саме по собі досить дивна подія. - Це що, телепатія?
- Звичайно. Мій рот не пристосований для вимови звуків... принаймні, людських. Та і взагалі, стрясання повітря - досить варварський спосіб комунікації. Спілкуватись подумки набагато зручніше. Ти також так можеш.
- Я не вмію, - знітилась наша героїня. У школі вона не боялася протистояти цілому класу, а тут їй раптом забракло впевненості.
- Умієш, - заперечив дракон. - Це не складно. Просто дивись мені у вічі й говори подумки те, що хочеш сказати вголос.
Очі у нього, до речі, також були красиві й геть не людські - великі, золотисто-бурштинового кольору, з ромбоподібними зіницями.
"Ти прилетів сюди заради мене?" - подумки запитала дівчинка.
- Так, - відповів дракон і додав: - Ось бачиш, це просто.
Вона подумала, що спілкуватися подумки й справді зручніше - мабуть, вона не наважилася б запитати це вголос. Вона уже не пам’ятала, коли востаннє хтось робив що-небудь спеціально для неї.
- А чому ти хотів зі мною познайомитися?
- Тому, що ми родичі.
Ця відповідь так здивувала дівчинку, що вона подумала, чи не зраджують їй щойно відкриті телепатичні здібності. Але дракон знову кивнув, підтверджуючи, що вона все зрозуміла правильно.
- Але як же я можу бути родичкою... нелюдській істоті?
- Так ти і сама - нелюдська істота, відповів дракон, начебто мова йшла про найочевидніший факт.
І хоча дівчинка і сама часом думала так, зараз вона ніяк не могла в це повірити. Все ж таки у неї не було ані крил, ані хвоста, ані пурпурової луски.
Але дракон, схоже, не це не зважав.
- Хіба ти не знаєш, що народилася у рік Червоного Дракона? - сказав він.
- Того року багато хто народився, - відповіла наша героїня, згадавши своїх однокласників. Не вистачало ще, щоб і вони виявились її родичами!
- Так, але в тебе при цьому найрідкісніша група крові. Четверта негативна. Вона з’явилася всього півтори тисячі років тому, у часи короля Артура, і людські вчені до цього часу не можуть зрозуміти, звідки вона взялася і що собою являє. Але, якби вони взяли кров на аналіз у тебе і в мене, то навіть у найсильніший мікроскоп не помітили б різниці.
- Зате без мікроскопа різниця навіть дуже помітна! - не стрималася дівчинка.
- Це просто вплив середовища, - відмахнувся дракон (на вид це скидалося, наче він злегка знизав складеним крилом). - Питання початкових умов. Ти знаєш, що, наприклад, дитинчата крокодилів можуть ставати як самцями, так і самицями? Це залежить від температури піску, в який закопані крокодилячі яйця.
- Але при цьому вони все одно залишаються крокодилами, - зауважила дівчинка, яка читала про це в науково-популярному журналі.
- Так дракони ж - не крокодили, - на лускатій фізіономії майнуло щось на зразок посмішки. Ми - значно складніші й досконаліші істоти. І набагато краще вміємо пристосовуватись. На Землі домінантний вид - люди, тому тут надійніше народжуватись у людській подобі.
Це був, видно, начитаний дракон, оскільки використовував слова на кшталт "спосіб комунікації" чи "домінантний вид". Але дівчинка, як ви пам’ятаєте, була відмінницею, то ж її це не збентежило.
- Як на мене, така форма, - вона кивнула на свого співрозмовника, - також має неабиякі переваги. Крила... та й пазурі з зубами також.
- Були ті, хто думав так само, - сумно зітхнув дракон. - Ти знаєш, що з ними сталося.
Дівчинка зрозуміла. Перед очима замигтіли сторінки численних книг і кадри казкових фільмів. Усі - на один сюжет: відважний, шляхетний, гарний лицар вбиває гидкого, підлого, кровожерливого дракона. Нерідко взагалі без жодного приводу - "ти винен вже у тім, що хочу я поїсти". Але навіть якщо привід знаходився - зазвичай, усе ті самі викрадені принцеси - то не будемо забувати, що всі такі історії ми знаємо зі слів людей, і жодної - зі слів драконів. Було б дивно, якби вбивця не розповідав, що жертва сама винна! Може, ніяких принцес і не було взагалі. А якщо і були, то дракони просто прилітали до них познайомитися, от як зараз до нашої героїні. А ті самі прохали віднести їх якомога далі від набридлого палацу, де мусили з ранку до вечора носити форму (тугий корсет з китового вуса не дає дихати на повні груди, у широченній спідниці-криноліні, натягнутій на металевий каркас, неможливо зручно сидіти, вузькі туфлі на каблуках перетворюють кожен крок у тортури...) і терпіти батьківське нехтування, бо вони зайняті державними справами, та знущання молодшого братика, який, хоч і молодший, стане королем, бо закон, бачте, не дозволяє зводити на престол жінку, якщо є спадкоємець чоловічої статі. І тоді він зможе рубати голови вже не паперовим солдатам, а живим друзям принцеси...
- Забери мене звідси! - вигукнула дівчинка. Може, вона не сказала це вголос, але думку було не втримати. - Туди, у свій світ!
- Не можу, - похитав головою дракон.
- Чому?!
- По-перше, там не надто сприятливі умови для людської форми...
- А що, людська форма - то тепер назавжди?
- Принаймні, надовго, - дипломатично відповів дракон. - По-друге, після тих давніх подій ми вирішили не втручатися у справи людської раси. А ти потрібна своїй родині...
- От це навряд! - пирхнула дівчинка.
- Вони, насправді, не такі вже й погані... принаймні, як на людей, - заперечив дракон. - Вони ще зрозуміють, якими несправедливими були до тебе, і їм стане соромно.
- Що мені з їхнього сорому...
- Не скажи. Вони ще не раз і не два допоможуть тобі, коли в тебе виникнуть труднощі.
- Все одно вони - не справжня моя сім’я. Це ти - мій родич!
- Досить далекий. Але і вони теж тобі не зовсім чужі, хоча й не з наших...
- А що, усі, в кого четверта негативна група крові - насправді дракони? - зацікавилася дівчинка.
- Ні, але в усіх них був хоча б один предок-дракон... Знаєш що? Я не можу взяти тебе із собою... принаймні, поки що не можу... але ми можемо політати над містом. Хочеш?
- Звісно, хочу! - зраділа дівчинка.
Дракон зігнув лапи і влігся на дах, щоб дівчинка могла вибратися до нього на спину. Він навіть допоміг їй, підсадивши однією із лап. Виявилося, що він уміє втягувати пазурі, наче кішка.
Дівчинка зручно примостилася в нього на спині вище могутніх крил і обійняла дракона за шию.
- Головне, тримайся міцніше! - настановляв він її, востаннє повернувши до неї голову і, потужно махаючи крилами, побіг до краю даху, розганяючись, неначе літак. Майнув бортик, і ось - дівчинка навіть не встигла злякатися - під нею, наче глибокий каньйон, розчахнулася нічна вулиця; по дні "каньйону" замість ріки котилися два сяйних жовтими й червоними вогнями потоки машин, оздоблені гірляндами нерухомих ліхтарів.
Машин на вулиці було ще багатенько, а от перехожих уже мало, й нікому, оскільки всі вони поспішали додому тієї пізньої години, не заманулося зупинитися і поглянути на небо. Та і навряд чи вони змогли б там щось помітити, окрім неясної тіні, що на мить затулила тьмяні міські зорі. Але дракон, ймовірно, остерігався, що його можуть розгледіти з верхніх поверхів, і швидко набрав висоту - і невдовзі дахи багатоповерхівок стали здаватися не більшими за плитки кахлю, а повітря стало прозорим і прохолодним. Спочатку дівчинка все ж лякалася, як би не впасти донизу - до того їй не доводилося літати навіть на літаках, не кажучи вже про драконів - але незабаром вид, що відкрився з висоти, цілковито заворожив її, й вона геть забула про свої побоювання. Під нею розкинулися величезні простори; вона бачила не тільки місто в нічних вогнях (подвійні нитки білих вуличних ліхтарів, широкі та вузенькі, сходилися і розбігалися, здаючись розсипом гігантських намист із самоцвітів, тепле жовтаве світло струменіло з численних вікон будинків, а де-не-де над найвищими дахами яскраво жевріли рубінові зірочки - попереджувальні сигнали для низько пролітаючих літаків), але й осяяні сріблястим світлом місяця сопки навколо нього, і велику ріку з місячною доріжкою і поодинокими, ледь помітними здаля багряними вогниками бакенів, і довгий міст, що перекидався на інший берег, опори і арки якого також були рясно прикрашені різноколірними вогнями, через що скидалися на новорічні гірлянди (а під мостом тремтіли у темній воді розмиті відбиття цих гірлянд)... Навіть вежа з годинником, підсвічена золотавими й рожевими прожекторами, втратила денну понурість і мала вигляд святковий і урочистий.
Дракон летів над містом, часом набираючи висоту і даючи дівчинці охопити поглядом усю панораму, часом спускаючись нижче, щоб вона могла роздивитись деталі. Великі та сильні крила ритмічно гули, вітер шумів у вухах і розвівав її волосся, вона милувалася величчю краєвиду внизу і відчувала себе такою щасливою, якою не була ніколи у житті. Вона не відчувала плину часу, їй хотілося летіти між осяйною вогнями землею і зорями, підставивши обличчя вітру...
Але, зробивши кілька великих кіл над містом, дракон відшукав знайомий дах і пішов на посадку. Пазурі знову клацнули по бітуму, лапи м’яко спружинили, і дракон ліг черевом на дах. Дівчинка зіскочила, і він знову повернув до неї свою довгу проникливу фізіономію.
- Тобі сподобалося? - спитали бурштиново-золотаві очі.
- Дуже! Це було неймовірно! - вона знов обійняла його за шию, тепер у пориві вдячності. Втім, їй хотілося віддячити йому якось суттєвіше, і вона спитала дракона, що б він хотів отримати у подарунок.
- Так, є одна річ, яку я із задоволенням прийняв би від тебе, - відповів дракон. - Це стрічка з чорного шовку.
- Лише стрічка? І все? - здивувалася дівчинка. - Може, ти зі скромності? Я із радістю подарувала би тобі щось суттєвіше.
- Для мене це дуже суттєво, - заперечив дракон, і дівчинка не стала більше сперечатися. Врешті решт, що вона знала про драконячі смаки й цінності? - Добре, - сказала вона, я роздобуду тобі стрічку. Тільки ти прилітай іще!
- Обов’язково.
- І ми знову політаємо разом, так?
- Так, кивнув дракон. - А зараз тобі час повертатися. За тобою вже тривожаться.
Звичайно ж, дома її чекали повчання, що не слід гуляти так пізно, коли на вулицях повно хуліганів. У дівчинки крутилася на язику в’їдлива відповідь, що вона взагалі здивована, як це її відсутність помітили, але вона вирішила промовчати й не починати суперечки. Не хотілося псувати чарівний настрій, що залишився після польоту.
На ранок знову слід було йти до обридлої школи, але навіть ця подія не здавалася такою безрадісною, як зазвичай. Сидячи на досить нудних зайняттях (багато з того, що там розповідали, вона вже знала з книжок сама) і намагаючись триматися якомога далі від однокласників з їх дурнуватими жартами на перервах, вона повторювала про себе "а зате у мене є справжній дракон!" Що було, звісно, деяким перебільшенням, адже дракон був не її, а свій власний - але ніхто з її оточення, включно з визнаними (геть не за видатний розум!) лідерами класу, звичайно, не міг пишатися чимось навіть удесятеро менш дивовижним.
Тепер треба було роздобути стрічку. Вдома нічого догідного не виявилося, тому після школи дівчинка зайшла до крамниці "Тканини". Але там можна було придбати цілий відріз шовку, а на прохання відрізати вузеньку стрічечку продавчиня роздратовано відповіла, щоб їй не відволікали від роботи усілякими нісенітницями. Наша героїня купила б цілий відріз, але в неї було зовсім мало кишенькових грошей. Довелося їй продовжити пошуки, і в іншій крамниці, де був галантерейний відділ, знайшлося саме те, що треба.
Повертаючись додому зі своїм здобутком, дівчинка подумала що, можливо, там, звідки прилетів дракон, шовк цінується понад усі коштовності. Адже його виробляє особлива гусінь-шовкопряд, а що, якщо в тому світі такої гусені немає? Тоді що ж - дракон прилітав до неї тільки заради стрічки? Якби навіть і так, вона все одно йому вдячна... Тут же, однак, вона зрозуміла, що мотивом дракона не могла бути жадібність. Бо він попрохав лишень стрічку, а міг би вимагати значно більше шовку... Їй стало соромно, що вона на мить так про нього подумала, і вона навіть злякалася, що дракон образиться і більше не прилетить.
Того вечора дракон дійсно не прилетів. Дівчинка недовго почекала на нього на даху, але щось підказувало їй, що, коли він не з’явився одразу, то чекати марно, і вона з понурим і приреченим видом повернулася додому. Наступного дня її спершу навантажили хатньою роботою, а тоді звеліли йти спати, "бо вранці тебе не добудишся". А потім настала субота і, оскільки у неділю до школи йти не треба, її батьки вже не мали такого аргументу. А головне - до дівчинки звідкись прийшла впевненість, що вже того вечора дракон обов’язково з’явиться!
І він справді з’явився, тільки-но вона знову вибралася на дах.
- Ти прилетів! - вигукнула вона, радісно підбігаючи до нього.
- Так, - луската фізіономія посміхалася, - дракони завжди дотримують слова.
- І їх земні родичі також, - гордо відповіла наша героїня, віддаючи свій подарунок.
Дракон втягнув пазурі, обережно взяв стрічечку і пов’язав її на ліву передню лапу. Вийшло щось на подобу браслета. Дракон виставив лапу вперед і злегка повертав її туди-сюди, явно милуючись.
- Мені дуже подобається, - сказав він нарешті. - Дякую. А тепер політаємо?
- Звичайно! - вона легко вибралася до нього на спину, наче робила це не вдруге, а мінімум усоте.
Цього разу, піднявшись над дахами, дракон взяв курс за місто. Майнули вогні околиць, величаво пропливли порослі лісом сопки (на схилі однієї з них дівчинка розгледіла щось темне, що перетинало осяяну місяцем галявину - напевно, то був ведмідь), потім потяглась рівнина, суцільно вкрита ледве помітною у темряві тайгою. Дракон набрав висоту, і тоді їм зустрівся вантажний літак, що йшов зустрічним курсом до міського аеропорту. Дракон здалеку помітив бортові вогні і відвернув убік. Але командир літака, кинувши випадковий погляд у бокове вікно, на мить розгледів на фоні місяця виразний силует дракона з дівчинкою на спині.
- Ти бачив?! - вражено вигукнув командир, обертаючись до свого напарника.
- Бачив що? - здивувався другий пілот.
- Н-ні, нічого, - відповів командир, якому, звісно, хотілося і надалі лишатися льотчиком, а не пацієнтом психіатричної лікарні. - Щось давненько я у відпустці не був...
А дракон усе летів і летів над безкрайньою темною тайгою. Лише зрідка де-небудь далеко внизу показувався одинокий мерехтливий вогник. Що то було - хатина лісника? Багаття туристів? Чи що-небудь зовсім загадкове і незрозуміле? Нехай унизу не було такої краси, як під час польоту над містом, проте все було таким таємничим, що дівчинці навіть стало моторошно - проте це була приємна моторошність.
Подекуди з’являлися цілі сузір’я вогників - це були якісь села. Потім заграва на горизонті провістила наближення ще одного міста. Воно було помітно меншим, ніж те, у якому жила дівчинка, але також красиво сяяло у ночі. Урізнобіч розбігалися дороги; деякими з них рухались рідкі у той час світляки машин. Дівчинка хотіла запитати, що це за місто, але дракон, мабуть, не почув би її за шумом вітру, а якби і почув, навряд чи зміг би у польоті зазирнути їй у вічі, щоб дати телепатичну відповідь.
Вони минули ще декілька міст, перш ніж дракон повернув назад. Коли він приземлився на дах, небо на сході вже почало світліти, і дівчинка тільки тоді подумала, який переполох піднявся удома. Однак виявилось, що там усі сплять, тому вона тихенько роздягнулася і лягла. Вранці також ніхто не згадував її нічної відсутності, але якщо раніше наша героїня віднесла б це на рахунок їхньої байдужості до її персони, то тепер їй подумалося, що тут не обійшлося без втручання дракона, що зумів якимось чином приспати її родину.
Третій візит дракона виявився зовсім коротким.
- Вибач, - сказав він, - сьогодні політати не вийде. Правду кажучи, у вашому світі це взагалі важко... завелика сила тяжіння, занадто мало кисню...
- Даруй, я не знала, - засмутилася дівчинка. - Виходить, я тебе геть заганяла, так?
- Ні, мені було приємно порадувати тебе... Але більше я не можу затримуватися у вашому світі. Власне, я залетів попрощатися.
- Ми більше не побачимося?! - дівчинка відчула, як сльози підступають до її очей.
- Побачимося, - твердо заперечив дракон. - Колись я прилечу по тебе. Але це може статися нескоро.
- Я чекатиму, - пообіцяла дівчинка і обійняла його шию, а він обережно поклав свою велику голову їй на плече.
Так вони простояли цілу хвилину, а потім дракон м’яко, але рішуче вивільнився з її обіймів і, озирнувшись востаннє, почав свій розбіг. Відштовхнувшись від краю даху, він став круто набирати висоту і майже одразу зник у темряві. Ще кілька секунд вона чула помахи його крил, а потім і цей звук розчинився у звичайному міському гомоні.
З того часу минуло багато років. Попервах дівчинка частенько піднімалася на дах, сподіваючись, що дракон повернеться, але його все не було. Потім хтось поскаржився комунальникам, на ґратчасті двері навісили новий замок, і наступні візити стали неможливими. Але все ж дівчинці вже не було так сумно, як раніше. Місто вже не навівало на неї тугу, бо вона пам’ятала, яке красиве воно згори. А потім вона помирилася зі своєю родиною; здійснилося передбачення дракона, і молодший брат тепер, у разі потреби, горою ставав на захист своєї сестри. З роками, проте, вона усе більше сумнівалася - чи дійсно до неї прилітав пурпуровий дракон, чи усе це їй просто примарилося?
Зараз вона уже цілком доросла - закінчила школу, університет і навіть отримала науковий ступінь. А оскільки вченим у драконів вірити не годиться, наша героїня остаточно впевнилася, що все то були просто дитячі сни.
Але якщо вона знову підніметься на дах, то знайде на бітумі глибокі сліди пазурів. І зрозуміє, що дракон ще повернеться.
Тому що дракони завжди дотримують слова.
Переклав Андрій Хитрий.