Юрій Нестеренко
Самогубство
Карл біг нагору, перестрибуючи сходинки. Поважна товста дама, що з
ключами в руках задкувала зі своєї квартири на площадку другого поверху,
подивилася на нього спершу злякано, а потім, роздивившись його сяючу
мармизу — докірливо: "Порядний молодик, а поводиться, як хлопчисько!". Карл
ледве втримався, щоб не показати їй язика. Він був щасливий і не вважав
потрібним це приховувати. Так! Звичайно! Розмарі сказала йому "Так!" Це
буде найкраще Різдво в його житті!
Біля дверей своєї квартири на шостому він навіть трохи пожалкував, що
живе так низько. Йому хотілося вибігти на саму гору, добігти до неба!
Проте, відімкнувши замок, він все ж відчув, що захекався; до того ж йому
раптом стало гаряче, він заходився поспіхом розстібати пальто і обтер
спітніле обличчя кінцем шарфу. Залишивши шарф, він увімкнув світло в
передпокої, глянув на себе в дзеркало і старанно пригладив скуйовджене
вітром волосся. Красень, що не кажи — гарний! Звичайно, підборіддя він
волів би мужніше... (Карл випнув нижню щелепу і покрутив головою,
оцінюючи)... і ця безглузда родимка над лівою бровою... Але в усякому разі,
він виглядає симпатичніше, аніж цей занудний Макс, який, між іншим, вже
починає лисіти і в тридцять років напевно буде сяяти плішиною! І що тільки
Розмарі в ньому знайшла? Точніше, знаходила, бо наразі, нині...
Карл зовсім не очікував, що боротьба виявиться настільки довгою. Адже це
навіть не був класичний трикутник. Макс анітрохи не намагався робити
вигляд, що закоханий у Розмарі. Не більше аніж дружні стосунки, що тривають
з часів спільного навчання в університеті. Він із задоволенням наминав
пиріжки, які вона пекла для нього, але принципово не бачив у цьому ніяких
натяків. "Скажи їй прямо, що ти її не любиш!" - вимагав Карл, втративши
терпіння. "За що ж мені не любити Розмарі? - удавав здивовану міну Макс,
жуючи пиріжок. - Вона досить мила дівчина." "Ти добре знаєш, що я маю на
увазі! Вона ж закохана у тебе!" "Вона? У мене? Кинь, Карл, що за
нісенітниця. Скажи краще, ти читав у останньому номері "Вісника фізики"
..." О, Карл чудово розумів, чому Макс так говорить! Той зовсім не був
таким вже нерозумним йолопом. Просто пана Молодого Генія більш ніж
влаштовувала наявність у осяжній епсилон-околиці істоти, завжди готової
пригостити його пиріжком, пришити відірваний гудзик, відволікти веселими
теревенями від похмурих думок про якийсь впертий інтеграл, або пустити на
ніч, якщо Макс повертався з лабораторії у другій годині опівночі, коли
підземку зачинено (Розмарі жила поруч з Інститутом, а Максу потрібно було
діставатися додому через усе місто). Ночі ці, наскільки знав Карл, були
цілком цнотливими, та й навряд чи могло бути інакше, оскільки після
шістнадцяти годин роботи Макс засипав раніше, ніж торкався подушки, а з
ранку, похапцем проковтнувши чергове приготоване для нього частування,
братерськи цмокав Розмарі у щічку і, неголений, знову мчав до лабораторії.
Звичайно, Карл намагався усе це втлумачити Розмарі. "Він тебе не любить!
Він тобою просто користується!" "Нічого, полюбить!" - неухильно відповідала
дівчина, і Карлу залишалося лише зітхати щодо складних відносин між логікою
та жіночою статтю. Втім завзятість, з якою він сам домагався своєї
невблаганної обранки, навряд чи поступалася її власним зусиллям щодо Макса.
І результати були аналогічними. До певного часу.
Зрушення відбулося, точніше, розпочалося два місяці тому, коли в
Інституті пролинула чутка щодо майбутньої реорганізації. Подейкували, що
буде скорочено мало не чверть персоналу, але іншим піднімуть оклади.
Першими кандидатами на звільнення були, звичайно, старенькі, за якими давно
плакав заслужений відпочинок - і їх вихід обіцяв розкрити цікаві
перспективи для молоді. З іншого боку молоді фахівці, що нічим особливим не
проявилися аж до цього дня, теж опинилися у групі ризику.
Висновки Макса з цього були цілком недвозначні. Він припинив заглядати
до Розмарі навіть за пиріжками. Відтепер він у власному сенсі дні і ночі
проводив у лабораторії, поставивши там розкладачку. Карл зрозумів, що це
його шанс, і усі сили кинув на особистий фронт, не дивлячись на те, що його
власний керівник відділу дедалі частіше поглядав на нього несхвально. І
фортеця почала піддаватися! Спочатку непевно і з почуттям вигаданої провини
перед Максом, а згодом...
І ось за день до Різдва сталися три події. Зусилля Макса дістали гідну
винагороду: він отримав посаду керівника лабораторії. Карлу був вручений
конверт з повідомленням, що керівництво Інституту більше не потребує його
послуг. Але його засмучення з цього приводу тривало зовсім недовго, бо в
той же вечір Розмарі сказала йому "Так"!
Карл не повідомив їй про своє звільнення. Неприємності зачекають, і
взагалі, немає злого, щоб на добре не вийшло. Він знає, куди витратити свою
вихідну допомогу. Це Різдво, і весь наступний тиждень вони з Розмарі
проведуть на розкішному гірськолижному курорті! Щойно він купив квитки і
замовив номер в готелі. Там у них все і станеться в перший раз, у святкову
ніч...
Проте, нагадав собі Карл, досить стояти в пальто перед дзеркалом.
Поринути у мрії можна і в комфортніших умовах. Він роздягнувся, взув
домашні туфлі і зробив крок у свою кімнату — типове холостяцьке житло в
панельному будинку...
І закляк, зробивши по інерції ще один крок. Біля улюбленого крісла Карла
горів торшер, а в кріслі сиділа людина. Приглушене абажуром світло падало
на його обличчя.
Чомусь автори фантастичних оповідань обожнюють писати в таких випадках
"Це обличчя здалося йому дуже знайомим, але він не міг зрозуміти, де його
бачив". Насправді це дурниці. Звичайно, вигляд у дзеркалі відрізняється від
реального. І все ж таки власне обличчя людина зазвичай упізнає відразу. І
Карл не був винятком.
- Хто ви такий? - Все ж видушив він із себе.
- Ти чудово це знаєш, - посміхнувся двійник. - Не стій стовпом, проходь,
сідай.
- Ви... ти... сидиш в моєму кріслі, - промимрив Карл, не зрушуючи з
місця.
- Ну звичайно, - погодився гість. - Але, бач, це і моє улюблене крісло.
Так що будемо вважати, що я зайняв його, як прийшовший першим. Або як
старший. Сідай на стілець.
- Старший? - В готовому капітулювати мозку Карла метушилася рятівна
думка про невідомого брата-близнюка. Тобто тьху, чорт, який близнюк, якщо
він старший...
На підкошених ногах він зробив декілька кроків вперед і майже впав на
стілець. Тепер його з гостем розділяв журнальний столик, на якому стояла
почата пляшка шампанського і два келихи, один — з залишками вина на дні.
- Узяв із твого бару, - кивнув гість, простеживши напрямок його погляду.
- Я пам'ятаю, ти купив спеціально до свята ... ну то нічого, наша з тобою
зустріч - це теж подія, яку варто відзначити. Вибач, що почав, не
дочекавшись тебе, але це ми зараз виправимо, - він висмикнув корок і
спритно розлив вино, не дозволивши шипучим шапкам піни сповзти за краї
келихів. - Бери, не соромся, тобі треба випити, бо ти увесь тремтиш...
(Карл подумав, що це чиста правда.) Ну, за зустріч!
Карл одним духом проковтнув шампанське, майже не відчувши його смаку,
але це й справді дозволило йому трохи прийти до тями. Він уважніше оглянув
гостя і зрозумів, що той все ж не є його абсолютним двійником. Прибулець і
справді виглядав старіше, причому вигляд мав якийсь пожмаканий. Штани були
того ж фасону і кольору, що у Карла, але добряче поношені і вочевидь давно
не бачили чистки; немодний, занадто широкий картатий піджак зі шкіряними
латками на ліктях напевно був придбаний в якомусь "секонд-хенді"; сорочка
без краватки виставляла напоказ несвіжий комір; світло, що линуло збоку на
голову гостя, дозволяв розгледіти перші зморшки на лобі і лупу в брудному
волоссі.
- Давай спочатку, - Карл поставив келих на столик і зморщився від
сягнувшого носом вуглекислого газу. - Хто ти є?
Прибулець неквапно допив своє вино і теж поставив келих.
- Я - це ти, - буденно відповів він. - Тільки на чотири роки старший.
- І як ти сюди потрапив?
- Ні, ти справді йолоп, - зневажливо пирхнув гість. - Відчинив двері
своїм ключем і увійшов, невже важко здогадатися?
- Я не про це.
- Ах, не про це! Ти питаєш мене, як я сюди потрапив! Але ж кому, як не
тобі, слід було б це знати! Якби ти не був таким ледачим безладним
кретином...
- Слухай, досить лаятись!
- І гадки не маю! Кожен має право на самокритику! Тим більше що вона
абсолютно справедлива! Хто, як не ти, ще на останньому курсі університету,
після обговорення з Максом темпоральної гіпотези Манштайна, прийшов додому
і за пару годин знайшов рішення, що в принципі дозволяє описати подорож у
минуле? Всього-то й треба було, що застосувати алгебру паракомплексних
чисел! Щоправда, ти вирішив, що, оскільки коефіцієнти виходять
паракомплексними, ніякого практичного сенсу це не має. Так, гола
математична абстракція, що лише підтверджує неможливість реальних подорожей
у часі. Бовдур, йолоп! І ти ще вважав себе майбутнім вченим! Начебто кожен
першокурсник не знає, що звичайні комплексні числа скрізь і всюди
використовуються для опису реальних процесів, і їх абстрактність ні біса
цьому не заважає! - розпалившись гість знову налив свій келих і тепер уже
вхилив його одним духом. - Тобі налити? - По-діловому поцікавився він.
Карл швидко кивнув. Він почувався цілком тверезим, і в горлянці у нього
знову висохло.
- Наступного дня ти сміючись розповів Максу про своє рішення і викинув
це з голови, - продовжував говорити гість. - Але Макс не забув! Так, можеш
мені вірити, він не забув! Ні, я не хочу зменшувати його заслуги. Швидше за
все, рано чи пізно він і сам би допетрав. Він же такий розумник, наш Макс!
І здатен працювати по двадцять годин на добу, на відміну від деяких ледачих
кретинів! До того ж від твоєї здогадки до повноцінної теорії, а від теорії
- до працюючої машини, відстань — як до Чумацького шляху. Проте першим цю
здогадку висловив - ти! І міг би копати в цьому напрямку далі! Та хоча б
просто друканути статтю, нехай лише в університетську збірку, якби більше
нікуди не взяли... Але тобі не хотілося морочитися. Тебе вже тоді займало
інше, а саме цицьки і сідниці фройляйн Розмарі... Тільки годі базікати, що
насправді тебе цікавила її пречудова душа! - гаркнув гість, побачивши
заперечливий жест Карла. - Мені-ж ти вже можеш не брехати! Уяви собі цю
душу в тілі Ганни Браун, - це була найпотворніша дівчина на їх курсі, - і
скажи, де був би твій інтерес.
Гість підвівся із крісла та пройшовся по кімнаті.
- Сказати тобі, що було далі? Сказати? Кожний одержав своє. Макс -
лабораторію, а ти - цю дівку. Щоправда, її вельми збентежило, коли після
ваших чудових гірських канікул ти все ж повідомив їй, що втратив роботу.
Але все ж таки вона не стала брати своїх слів назад і вийшла за тебе заміж.
Ваш шлюб не тривав і двох років, протягом яких ти так і не знайшов собі
пристойної роботи, сяк-так перемагаючись випадковими заробітками. І вона
дорікала тобі цим мало не щодня. Зрештою ти, прийшовши додому, спіймав її з
одним успішним журналістом. І вона без щонайменшого збентеження
поцікавилася у тебе, що ти ще хотів і на чиї гроші ти, на твою думку, живеш
останні чотири місяці. Ти, ясна річ, влаштував скандал з істерикою і вигнав
її геть. Ти ж у нас гордий. Пізніше з'ясувалося, що вона вагітна, причому
від тебе. І суд призначив тобі сплачувати аліменти. Закон на боці дитини,
ти ж знаєш. Закону начхати, що ти сам ледве викручуєшся.
А Макс тим часом побудував Машину. Тепер він - велика людина. Самий
знаменитий учений світу. Наймолодший лауреат Нобелівської премії.
Зазвичай-то її дають років через тридцять після відкриття. Але, говорячи
істину, і відкриттів таких раніше не було... - Він знову сів у крісло. -
Зрештою ти, дійшовши вже майже до колупання в сміттєвих баках, приповз до
нього навкарачки, благаючи за старою пам'яттю взяти на роботу.
Макс поглянув на тебе, як санітарний нспектор на дохлого щура, і сказав,
що взагалі - його штат укомплектовано, та й ти чотири роки провів поза
фізикою, отже, безнадійно відстав від життя ... не кажучи вже про жорсткі
вимоги, що пред'являються до ділових якостей співробітників Великого Макса
... але, гаразд, на згадку про старовинну університетську дружбу він візьме
тебе лаборантом на півставки. До першого порушення трудової дисципліни. І
ти, звичайно, дякував і присягався, що порушень не буде...
- Не я, - прохрипів Карл. - Ти.
- Я, ти, у чому різниця? Все одно свої головні дурниці ти вже зробив,
отже облиш скидати провину на мене.
Карл подумав, що різниці насправді немає. Його щасливий настрій вже
давно розвіявся мов дим, а тепер він відчув себе настільки ж пожмаканим
життям, як і його гість. Можливо навіть більше. Старший не на чотири роки,
а на усі сорок...
- І ти спромігся по-шахрайському скористатися Машиною, - не стільки
запитав, скільки констатував він.
- Звичайно. Там дуже суворий контроль. Але хоча б на це я спромігся.
- Чому ти не вибрав час раніше? Не попередив мене ще до того, як я
вилетів з роботи?
- Шкода. Потужність Машини обмежена, і на довший стрибок мені просто не
вистачило енергії.
- То ти прибув, щоб розповісти мені хронотеорію? Щоб я, а отже й ти,
зумів обігнати Макса? - Думка підбадьорювала, але чомусь, вимовляючи це,
Карл-молодший не відчув душевного підйому. У нього зовсім не було настрою
вдаватися у складні фізико-математичні побудови. Краще б він завалився
спати годин на дванадцять, і бажано без сновидінь. Розмарі... як вона
могла...
- Не зовсім так, - усміхнувся Карл-старший. - Хоча ти дещо правий. Я
розповім тобі сутність хронотеорії. Стисло, просто і без формул, якщо ти не
заперечуєш.
- Так... без формул. Я не зовсім у формі зараз, - Карл-молодший криво
усміхнувся невдалому каламбуру. - Напевно, все ж не варто було пити два
келихи шампанського на голу печінку. Але ж ти випив усі три...
- У мене досвіду більше, - пхикнув старший. - Так ось. Стара добра
аналогія часу з річкою, як це не дивно, виявилася близькою до істини. Час -
це потік. З тією різницею, що, перебуваючи в цьому потоці, не можна
рухатися ні швидше, ні повільніше нього - тільки дрейфувати за течією, що
ми усі і робимо. Релятивістське уповільнення - розмова окрема, воно
пов'язано з суб'єктивним сприйняттям часу, а не з об'єктивною швидкістю
потоку... Але з цього потоку можна вискочити, як риба із води. Для повноти
аналогії уяви собі, що повітря над річкою володіє анізотропною надвисокою
щільністю в горизонтальному напрямку. Тобто подовжня інерція відразу
гаситься, риба вискакує вертикально вгору відносно берегів. Насправді,
звичайно, ніяких берегів немає, як і повітря та інерції... Висота, на яку
вистрибує наша рибка, залежить, природно, від витраченої на стрибок
енергії. Але рано чи пізно вона все одно гепнеться навспак. Але не в ту
саму воду.
Карл-молодший широко позіхнув.
- Тобі нецікаво? - спитав старший.
- Звичайно, цікаво. Продовжуй.
- Класики мали рацію і тут - в ту саму воду неможливо увійти двічі.
Потік плине попід рибою, поки та перебуває поза ним, тому вона, як впаде,
то опиниться у тій воді, що колись була позаду неї. Так далеко, як високо
стрибнула. Тепер найважливіше. Власне, ти й сам уже міг би це вивести з
моїх слів. Подорожі у майбутнє неможливі принципово. Ані для матеріальних
об'єктів, ані для якихось причинно-наслідкових хвиль. Тому всі парадокси,
що зводили з глузду фантастів - цілковита нісенітниця. Ти можеш скільки
завгодно змінювати минуле. На теперішньому і майбутньому це ніяк не
позначиться. Точніше, позначиться, але не на твоєму, а тої частини потоку,
на якому відбулася зміна. Уяви, що ти пливеш на плоті та стріляєш із базуки
у дерево на березі позаду за кормою. Воно падає у воду на те місце, де
щойно був твій пліт. Ну то й що? Тобі воно ніяк не зашкодить — адже тебе
там вже немає. І хвиля від падіння дерева у нашій аналогії поширюється з
тією самою швидкістю, що й річка, яка несе твій плот. Отже, вона може
досхочу вирувати у тебе за кормою, але ніколи тебе не наздожене. Можливо
надіслати на мікросекунду у минуле бомбу, що своїм вибухом знищить Землю. І
людство буде з цього часу жити у одній мікросекунді від знищеної Землі, ба
навіть не помітить цього. Тому що все що опинилося у минулому — природним
шляхом або за допомогою Машини — залишиться там назавжди і не зможе
повернутися уперед за потоком. Розробники бомби вб'ють себе-минулих, але це
не завадить їм продовжувати існувати у сьогоденні.
Якась частина свідомості Карла-молодшого була обурена тим, що йому —
дипломованому фізику — розжовують усе це настільки примітивно, немов
школяру. Але інша і, здається, впливовіша наразі частина говорила, що зараз
він не стільки фізик, як зморена людина, яка в один день лишилася і любові
і роботи, і до того ж занадто хильнувша шампанського. Зусиллям волі він
примусив себе зібратися.
- Тобто ти не зможеш повернутися у свій час?
- Звичайно.
- Але... як же ми тоді...
- Ми?
Саме тоді пролунав телефонний дзвінок.
- Я візьму, - рішуче сказав Карл-старший, прямуючи до апарату. Молодший
спробував мляво протестувати і підвівся зі стільця, але у нього
запаморочилося в голові, і він упав назад.
- Привіт, любий, - промуркотіла слухавка.
- А, Розмарі, - вишкірився старший. - Маленька хвойда Розмарі! От що я
скажу тобі, шльондра: викинь з голови цей номер!
- Я... я, мабуть, не туди... - безпорадно мекнула слухавка.
- Туди, туди ти потрапила! Тільки більше не намагайся дзвонити сюди! Я
все про тебе знаю, навіть те, що ти ще сама про себе не знаєш! Відправляйся
пестити хоч Макса, хоч усю редакцію "Столичного оглядача"! - він жбурнув
слухавку на важіль.
- Що ти наробив, - застогнав Карл-молодший.
- А що не так? Я ж розповів тобі, що вона за штучка. Невже ти на щось
сподівався? Тоді ти ще дурніший, аніж мені здавалося.
- Іди геть.
- Що-що? Взагалі це мій дім. Можу пред'явити відповідні документи.
- Мене нудить від тебе!
- Не від мене, - серйозно промовив Карл-старший. - Від вина.
- Що?
- Алкоголь сам по собі скорочує життя, а отруєний - особливо. Розумієш,
я дійсно прибув сюди, озброєний знанням хронотеорії, щоб випередити Макса.
Не того, який залишився у майбутньому, а того, який тут. А також звичайні
надібочки на кшталт курсів акцій і результатів перегонів... Але якраз ти у
цих планах трохи зайвий. Щоб я зайняв твоє місце, ти повинен його
звільнити.
- Ти... ти... - молодший знову намагався підвестись, і нарешті йому це
вдалося. Але світ миттєво перемінився, коліна затремтіли, і він упав на
підлогу, не дотягнувшись до ворога. - Ти ж сам пив...
- Саме так. З вином усе гаразд, чудове шампанське. Отрута була на твоєму
келиху.
- Як ти... - Просипів молодший, намагаючись повзти.
- Як я збираюся позбутися тіла? Дуже просто. Ти, мабуть, не звернув
увагу ось на це, - старший кивнув на далекий кут кімнати, де, за межами
кола світла від торшеу, стояв довгий металевий ящик з чотирма ручками для
перенесення і позначками радіоактивної та хімічної небезпеки на стінках.
Позначки, насправді, були декоративними, граючи роль опудала для
необізнаних. - Звісно, не зовсім просто - важезна чортівня, ледь
дотаркав... це портативна машина часу. Потужність у неї, зрозуміло —
ніякого порівняння зі стаціонарною, але того, що можна одержати від
акумуляторів плюс стандартна кімнатна розетка, вистачить на транспортування
тіла твоєї маси у минуле на дев'ять мікросекунд. Мені цього задосить. Що?
Ти хочеш спитати, чому б мені не відправити тебе живим? Ні, не із бажання
помститися за усі твої дурості, хоча, правду кажучи, вони мене дуже
дратують. Просто портативна машина не принадна для транспорування живих
тканин, в ній стоїть блок, і я не знаю, як його відключити.
- В...и... - Пролунало із синіючих вуст помираючого, і горлянкою його
пройшла судома. Можливо, він хотів сказати "вбивця", а можливо - "вилупок".
- Бачиш друже, людина може цілком змінитися за чотири роки, - зазначив
Карл-старший. - А надто за такі, що трапилися мені. Вони багатьох могли б
довести до самогубства, то ж я тут не є оригіналом. Своєрідним є лише
засіб, що дасть мені замість небуття — шану та багатство. А ти.... ти для
мене лише дурний спогад.
Скорчена біля його ніг людина не ворушилася. Карл зачекав для певності
ще кілька хвилин, потім підвівся з кривою усмішкою — "не кожен може
розповісти, що на власні очі бачив свій труп!" і попрямував до довгастого
ящика. Розпакування і налаштування машини зайняли кілька хвилин. Потім Карл
стягнув з трупа піджак та штани - стануть у нагоді, перш ніж він придбає
новий костюм замість того дрантя, що зараз на ньому. Потім задля
компактності він надав тілу позу ембріона. Далі, трохи поміркувавши, поклав
у мертву руку отруєний келих. Інших доказів, яких варто було позбутися, не
було. Карл ще раз перевірив цифри на невеликому екрані та натиснув червону
кнопку.
Світло блимнуло, коли установка разом висмоктала сотню кіловатів із
міської мережі. Коли торшер знову засвітився, тіла на підлозі вже не було.
- Оце й усе, - промовив до себе Карл. - Дуже просто.
У пляшці лишилося шампанське, і він востаннє налив свій келих. Піднісши
його до уст, Карл раптом роздумав, вийшов у вітальню, увімкнув світло і
уважно оглянув себе в дзеркалі. Гарний! Голову тільки треба вимити. А
родимку він все ж таки видалить. Незабаром він зможе легко сплатити за
будь-яку косметичну операцію.
- Будьмо, Карл, - промовив він і цокнувся з дзеркалом.
Допивши вино, він зробив крок назад у кімнату і раптом здивовано завмер.
На журнальному столику, біля порожньої пляшки, стояла невелика
подарункова скринька, перев'язана червоною стрічкою з бантиком. Під
стрічкою була просунута яскрава різдвяна листівка. Нічого подібного раніше
тут, звичайно, не було.
"Я занадто хильнув?" - майнула розгублена думка. Випив він, дійсно,
більше ніж завжди, але ж це шампанське, а ніяк не ЛСД, від нього не буває
галюцинацій...
Карл підійшов до столика, узяв і розгорнув листівку. Зсередини вона була
з двох сторін рясно вкрита дрібним шрифтом.
"Привіт, Карл. Сподіваюся, ти здогадався, хто тобі пише? Я — це ти,
тільки старший на сорок років. Тобі усе вдалося. Ти став батьком
хронотеорії, нобелевським лауреатом і вельми багатою людиною. Що було із
Розмарі, я не знаю. Правду кажу, ніколи не цікавився. Я наразі одружуюся
лише з фотомоделями і позбуваюся них, коли вони мені набриднуть. Макс...
ні, він не порпається у смітниках. Він успішний вчений, академік, директор
Інституту. Але все ж його слава незрівнянна з моєю. Незважаючи навіть на
те, що більше мені не вдалося зробити у фізиці нічого настільки ж
визначного, як хронотеорія. Хоча ... правду кажучи, після розквіту
сорокарічної давності слава фізики взагалі декілька зменшилася. Зараз у
всіх на вустах молекулярна біологія. Точніше, її синтез з нанокібернетикою.
Знаєш, цим хлопцям справді вдалося досягти вражаючих результатів. Це
називають величезнішим досягненням людства, більш великим, ніж усе - в тому
числі хронотеорія. І я не заперечую, я згодний. Тому що вони відкрили шлях
до безсмертя. У самому буквальному, фізичному сенсі. І не до вічної
дряхлості, а до вічного здоров'я. І незабаром це буде доступно усім
бажаючим. Навіть не будуть потрібні мої мільйони - технологія, за масового
її запровадження, обіцяє бути дуже дешевою, і відповідні закони вже
прийняті. Є, звичайно, певні обмеження, такі, як обов'язкова стерилізація
для охочих стати невмирущими, ба ти сам розумієш, мене це не турбує. Є лише
одна заковика. Наразі технологія відпрацьована лише на мишах. Для того, щоб
реалізувати її на людях, знадобиться, по усіх прогнозах, три роки. У
найгіршому випадку - чотири. Але у мене немає цього часу, Карл. Лікарі
дають мені максимум п'ять місяців. У мене рак мозку, і ніякі гроші і слава
не можуть цього змінити. Якби не твоя ідіотська ідея зі стрибком у минуле,
я був би зараз молодший на чотири роки! Хвороба ані як ще не почала б
розвиватися! Нехай я був би тепер нікчемою, нехай! Але я дожив би! Я пишу
це, зрозуміло, не для того, щоб попередити тебе. Від того, що ти щось
виправиш у минулому, моє теперішнє не зміниться. Але ти — причина моєї
смерті, дурень! Ти забрав у мене вічність, і не сподівайся, що це тобі
минеться! Я все про тебе знаю, і швидкість твого читання теж, і точно
виставив таймер. Як тільки ти дочитаєш, бомба у скриньці вибухне. З
Різдвом!"
2006
(Переклад - Ігор Тараненко)
Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для:
Номер счета 7010141420
Код банка(Routing Number) 031100649
Банк Discover Bank
Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840
Постоянный адрес этой страницы: http://yun.complife.info/suicide_u.txt