Джордж Райт
Горлянка
Сталеві засуви глухо брязнули за моєю спиною, відтинаючи мене від
світу живих. Тепер у в'язницях охоронці вже не гримлять ключами на
товстих дротяних кільцях - все робить автоматика, замки керуються з
центрального пульта. Жодних шансів вирватися, навіть тих мізерних, що
були у в'язнів минулого... На якусь мить я відчув щось на кшталт нападу
клаустрофобії. Позаду мене були щільно замкнені залізні двері, попереду -
коридор без вікон, зі стінами, пофарбованими ясно- салатовою олійною
фарбою, та заґратованими ліхтарями на стелі. Еге ж, тут за ґрати кинули
навіть їх... зараз вони горіли рівно, але я знав, що бувають моменти,
коли вони тьмяніють або починають мерехтіти. Це означає, що ще один
мешканець цього місця залишає його. Залишає практично єдиним передбаченим
тут чином...
На жаль, шляху назад у мене не було. В'язничник вичікувально глянув
на мене - незлобиво, але й без жодної симпатії - і я упокорено попрямував
углибінь блоку смертників.
Охоронець зупинився біля сірих дверей без номера і приклав свою
картку до пристрою зчитування. Я знав, що в чужих руках ця картка не
спрацює - якесь там сканування біометрики... Клацнув замок, але
в'язничник не поспішав відчинити двері. Натомість він вирішив ще раз
нагадати мені правила.
- Він прикутий, меблі пригвинчені до підлоги. Та все одно, будьте
обережні. Не піддавайтеся на провокації, не наближайтесь до нього і
нічого не передавайте так, щоб він був у змозі вас ухопити. Не
нахиляйтеся до нього, якщо він, наприклад, запропонує вам щось повідомити
на вухо. Ущемиться зубами аж бігом. Не забувайте, хто він є.
- Я добре вивчив матеріали справи, - відповів я, стомлений третім
подібним інструктажем.
- Безсумнівно, - цього разу в голосі в'язничника все ж таки
відчувалася ворожість. - Але ви можете вважати, що якщо ви на його боці,
то й він - на вашому. А це - велика помилка.
Я розумів причину його роздратування, але вирішив не нагадувати
вчергове, що я виконую свій обов'язок, так само як він виконує свій, і
особисті симпатії тут ні до чого.
- Раптом що, одразу кличте на допомогу, - закінчив охоронець, не
дочекавшись моєї реакції. - Я буду за дверима.
Потім він відчинив двері, і я увійшов.
Невелике приміщення було поділено навпіл металевим столом.
Людина в помаранчевому комбінезоні, що сиділа по інший бік столу, і
справді була прикута до підлокітників стільця: за ліву руку - звичайним
наручником, за праву - довшим ланцюгом, що дозволяв при необхідності
взяти щось зі столу, якщо це щось підсунуте достатньо близько. Його
щиколодок я не бачив, але не мав сумніву, що на них також кайдани.
Якби не всі ці аксесуари, його зовнішність була б найординарнішою. На
вигляд трохи за п'ятдесят (насправді йому було 48), лисіюча з чола,
сивіюча, нічим не примітна особа (такі обличчя - справжній жах для
поліціянтів, бо жоден свідок не в змозі виразно їх описати), опущені
куточки губ, збляклі очі під набряклими повіками.
Втім, так воно зазвичай і буває. Жоден маніяк не виглядає маніяком -
інакше їх не було б так важко ловити. Ба навіть після того, як усі
звинувачення доведено, сусіди, колеги, навіть члени родини не можуть
повірити. Ви що, така пристойна людина! Може, трохи відлюдний, але...
Однак, саме цей немолодий чоловік із зовнішністю втомленого
бухгалтера з третьосортної контори був тим, кого журналісти охрестили
"Джеком Різником, що повернувся", Jack-is-Back. За іронією долі, коли
його нарешті упіймали, виявилося, що його прізвище Джексон. "Син Джека",
якщо літерально...
Втім, насправді з вікторіанським серійним убивцею його не
споріднювало практично нічого, за виключенням надзвичайної жорстокості.
Джексон не вбивав повій. Сексуальні мотиви у його діях взагалі не
спостерігалися, так само як і мотив покари за гріхи. Його жертвами
ставали виключно пристойні люди. Стать та вік для нього значення не мали.
Відлюдним він, до речі, не був - навпаки, охоче заприязнювався, легко
закрадався у довіру, справляючи враження милої та нешкідливої, хоча й
дещо сумовитої людини - ну а згодом...
Перш ніж його змогли зупинити, він встиг убити двадцять вісім осіб.
Буквально тельбушив їх живцем. Іноді цілком родинами. Особливо усіх
вразив випадок у Філадельфії, де він убив чоловіка, дружину, літніх
батьків чоловіка, що приїхали погостювати до сина, і трьох дітей -
хлопчика восьми та дівчат п'яти та трьох років. Громадськість тоді стояла
на вухах, вимагаючи від поліції знайти убивцю. Ба навіть не просто
знайти, а "порішити покруча, поки якісь адвокатські щури його не
відмазали"...
Авжеж, людям моєї професії часто докоряють аморальністю. Мовляв, за
гроші ми готові вигороджувати будь-кого. Не можу сказати, що ці
звинувачення цілком безпідставні - хоч, на мою думку, елементарна
справедливість вимагає, щоб, якщо є сторона звинувачення, була й сторона
захисту. І у нас також є власна професійна етика. Але все-таки ми теж
люди, а не просто професіонали. Аніхто у моїй юридичній фірмі не хотів
братися до цієї справи. І не тому, принаймні, не тільки тому, що
гонорарів вона не обіцяла (сам Джексон наймати адвоката не став). І
навіть не тому, що справа виглядала цілком безнадійною: доказова база
була більш ніж переконливою, жодних порушень, до яких можна було б
причепитися, поліціянти не припустили, та й сам Джексон визнав свою
провину з усіх інкримінованих епізодів. Але головне - нікому й справді не
хотілося рятувати від електричного стільця такого суб'єкта. Так, бувають
вбивці, і навіть багаторазові вбивці, що заслуговують на жалування - але
це явно не той випадок.
І тоді шеф зіпхнув цю справу на мене, як на наймолодшого. Мовляв, це
твій шанс проявитися. Ну а як нічого не вийде, то зрештою від вчорашнього
практиканта ніхто особливих чудес і не очікує...
Ні, я, звісно, також не мав симпатії до такого підзахисного. Але
врешті решт робота є робота.
- Вітаю, містере Джексон, - професійно посміхнувся я, виймаючи із
кейса ноутбук і розкриваючи його на своєму боці столу. - Я ваш адвокат.
Моє ім'я Майк...
- Я відмовився від адвоката, - глухо перебив Джексон. - До того ж
вирок уже винесено. Що вам ще від мене треба?
- Ви, мабуть, не в курсі, але нещодавно до закону штату внесені
зміни, - пояснив я тим самим впевненим тоном. - Відтепер під час розгляду
справ, які допускають винесення осуду на смерть, участь адвоката є
обов'язковою. А оскільки закон не має зворотної сили лише у тих випадках,
коли погіршує стан засудженого, ваша справа підлягає перегляду.
- Тобто ви думаєте, що це покращить моє становище, - посміхнувся він.
- Кажучи направду, ваше становище дуже серйозне, - констатував я,
продовжуючи, проте, випромінювати впевненість. - Усі докази проти вас, і
ми не маємо жодної зачіпки, що дозволяє...
- Я дійсно вбив усіх цих людей, - знову перебив він. - І коли буде
новий суд, я зроблю там своє зізнання удруге. Отже, можливо, не будемо
починати всю цю тяганину?
- У демократичній країні зізнання - це ще не доказ провини, - нагадав
я. - А раптом якісь обставини могли змусити...
- Ви недочуваєте, чи ви не розумієте англійської? Ніхто мене не
змушував, не мордував і не погрожував. Я вбив двадцять вісім людей цілком
свідомо та добровільно. І так само добровільно зізнався у цьому після
арешту.
- Але ж не до арешту! - зауважив я. - Якщо ви, на вашу казку, не
хотіли приховувати скоєне, то чому ви не прийшли з розкаянням?
- Тому що я волів продовжувати вбивати, - відповів він.
Уфф... Ну гаразд. Така у мене робота.
- Ви можете пояснити, чому ви це робили... і хочете продовжувати
робити, містере Джексон?
- Тому що я потвора, якій подобається тельбушити живих людей.
Звісно, це було сказано тим самим тоном "отримай і відчепися". Я
постарався надати своєму голосу більше проникливості і зазирнув йому в
очі:
- Але ж є і справжня причина, чи не так?
Він промовчав, намагаючись виглядати так само байдуже, але все ж на
мить відвернув погляд.
- Ви можете сказати про це лише мені одному, - дотискав я. - Якщо
хочете, це залишиться між нами.
Він продовжував мовчати, і коли я вже переконався, що відповіді не
буде, раптом буркнув:
- Ви не зрозумієте. Або вирішите, що я псих.
- Експертиза визнала ваш стан цілковито осудним, - нагадав я.
- От і чудово.
- Але, якщо ми вже про це заговорили... взагалі, так, це наша єдина
зачіпка. Бачте, я вивчив вашу біографію. Вона була звичайнісінькою, поки
три роки тому ви не потрапили в аварію. Важка черепно-мозкова травма,
клінічна смерть. Ви перебували у цьому стані майже одинадцять хвилин.
Вважається, що незворотні ушкодження мозку відбуваються вже через шість.
Але це, зрозуміло, у середньому. Індивідуальні особливості організму...
Так чи так, лікарі витягнули вас з того світу. Потім - кілька місяців
реабілітації. Тести, томограми, все таке інше. Врешті решт було визнано,
що ви цілковито одужали. Здорові фізично і психічно. А через тиждень ви
почали вбивати.
- Ось бачите, ті лікарі також визнали мене нормальним.
- Лікарі теж можуть помилятися. Ні, я не хочу сказати, що ви псих,
містере Джексон. Але для нас найважливіше не те, псих ви чи ні насправді,
а те, що з цього приводу подумає суд, ви мене розумієте? Така важка
травма голови зазвичай не минає без наслідків, і у нас є усі підстави
вимагати нової експертизи. А там... ні, я не кажу, що ви повинні
симулювати. Просто, можливо, триматися з лікарями більш відверто, ніж
раніше, більше розповідати про свої таємні страхи та фантазії, ну і...
- Навіщо? - посміхнувся він. - Щоб уникнути електричного стільця?
- Якщо бажаєте, то так, - здається, я все ж таки дозволив собі деяку
дрібку роздратування. Погано, непрофесійно, потрібно краще стежити за
собою...
- А якщо я не бажаю?
- Тобто ви хочете, щоб вас стратили?
- Хочу.
- Отже, ви все ж таки шкодуєте про скоєне? Вас замучила совість?
- Я робив те, що повинен був робити. І якщо про щось і жалкую, то
тільки про те, що встиг замало.
Так. Схоже, психіатри дійсно проґавили наочне. Обов'язок, місія,
"голоси у голові наказали мені..." у кримінальній практиці безліч
випадків, коли вбивця симулював безумство, щоб уникнути покарання. Але
тут, схоже, ситуація прямо протилежна - псих, що симулює (і до того ж
успішно!) душевне здоров'я через бажання бути страченим. Чути про таке
мені не припадало. Яким же чином він обдурив лікарів? Втім, зрозуміло -
судові психіатри також звикли мати справу зі зворотною ситуацією...
І якщо усе насправді так і є, то це не лише дає мені шанс на перемогу
в безнадійній справі, а й перетворює мене з людини, яка за обов'язком
захищає закінченого покруча, у рятівника хворого, який, звісно, не винен
у своїй хворобі.
- Ви не могли б пояснити, у чому саме полягав ваш обов'язок, містере
Джексон? І хто поклав його на вас?
Та він знову зволів закритися, наче молюска на дні моря, до якого
простягнули руку.
- Навіщо усі ці балачки? Я вже сказав, мені не потрібна ваша
допомога. Якщо закон вимагає виконати якісь формальності щодо мого
захисту - робіть це, але без мене.
- Так, звісно, - я удав, що згортаю ноутбук і готовий йти. - Мені
менше роботи, і, якщо мій клієнт наполягає, я так і учиню. Просто,
розумієте, мені подумалося - навіть не як адвокату, а як людині - ось вас
стратять... до речі, досить паскудна процедура. Офіційно вважається, що
смерть на електричному стільці настає одразу, але це далеко, далеко не
завжди так. Буває, що струм доводиться подавати і вдруге, і втретє...
шкіра лускається і димиться, очі буквально вилазять з орбіт, жахлива
судома ламає кістки...
- Я знаю. Якщо ви хочете налякати мене...
- Ні, ні. Просто хочу, щоб ви достеменно уявляли собі, що на вас
чекає. Але, даймо, вас це все не турбує. Проте... ви ж знаєте щось дуже
важливе, чи не так? І ваша таємниця помре разом з вами. Хіба це не
прикро?
- Скажіть ще, що, якщо я вам все поясню, ви продовжите мою справу, -
посміхнувся він.
- Звісно, ні. Такого я вам не скажу.
- І правильно, я все одно не повірив би. Втім... таємниця... цю
таємницю дійсно варто було б знати усім. Але марно намагатися пояснювати.
Ніхто не повірить. Навіть не тому, що не зможуть. Не забажають.
- Ну... спробувати ви ж можете? Розповісти принаймні одному мені.
Можливо, я й не повірю, але в усякому разі, що ви втрачаєте?
Він відкрив рот, потім знову його закрив. Замовк. Потім раптом
наважився.
- Ви вірите у привиди? - запитав він, дивлячись кудись убік.
Звісно ж ні. Я не марновірний ідіот. Але вголос я, звісно, сказав
інакше:
- Ну... на світі багато невідомого, я не виключаю ймовірність їх
існування. А ви? Ви у них вірите?
- Ні, - здивував він мене. А потім додав: - Вірити можна тільки в те,
чого не знаєш. А я бачив їх і спілкувався з ними. Мало того - я був одним
із них.
Так, так. Діагноз підтверджується.
- Ви, взагалі-то, усе сказали правильно, - продовжив він. - Все
дійсно почалося з тієї аварії. І мене дійсно витягли з того світу. Тільки
це були не лікарі.
- А хто? Ангели? - здається, мені вдалося прибрати з інтонації
будь-який натяк на іронію. - Або, можливо, демони?
- Ні, чому ж. Люди. Померлі люди.
- Зомбі, чи що?
Він подивився на мене, як на недоумка, а потім зітхнув і запитав:
- Що ви знаєте про привидів?
- Ну... вважається, що привиди - це душі людей, які померли паскудною
смертю. І внаслідок застрягли між світами. Нашим і... потойбічним. Їх
може тут утримувати жага помсти, усвідомлення невиконаного обов'язку і
таке інше...
- Так, так. А як на вашу думку, привиди нещасливі?
- Здається, так. Їх обтяжує усвідомлення цієї самої незавершеної
справи. Тому вони блукають і стогнуть уночі... - я не стримався і
проголосив останню фразу з театральним завиванням. Джексон з досадою
скривився і задав наступне питання:
- А якою є, як вважається, головна мрія будь-якого привида?
- Здобути спокій, - відповів я не запинаючись.
- Отож, я теж з дитинства це чув, - кивнув він. - А ви ніколи не
замислювалися, чому?
- Що чому?
- З чого б це привидам так прагнути цього самого спокою? Чим погано
вести насичене життя поза гробом? Чому люди усі як один впевнені, що
привиди хочуть змінити його на... на що? На остаточну смерть, на небуття
- якого ці самі люди так бояться, коли живуть?
- Напевно, все ж таки ні, - припустив я; раніше мені ніколи не
спадали на думку подібні речі. - Я так розумію, що спокій - це перехід у
той, кращий світ...
- Хто вам сказав, що він кращий?
- Ну, - знизав плечима я, - вислів такий...
- А звідки він походить, ви не думали?
- Напевно, із надії людей на краще життя після смерті. Хоча, якщо
міркувати з християнської точки зору... і не тільки християнської... поза
гробом може чекати як рай, так і пекло. Але, очевидно, існування у якості
привида - це своєрідне чистилище... тобто, коли застрягла душа отримує
можливість рушити далі, це означає, що її гріхи прощені, і на неї чекає
рай...
- Еге ж, рай. Вічне блаженство, чи не так? Ну, в певному розумінні
так воно і є... тільки для кого як станеться. Як ви вважаєте, що душа
робить в раю?
- Ну, я не знаю, - знизав плечима я. - Усі ці описи, що походять з
середньовіччя... на кшталт там гуляють по саду і грають на арфах...
завжди здавалися мені занадто наївними та примітивними. Як на мене, від
такого "блаженства" завиєш від нудьги через тиждень, не кажучи вже про
вічність... Сучасні теологи, наскільки я знаю, висловлюються більш
туманно, начебто рай - це місце, де душа возз'єднується зі своїм
Творцем... У будь-якому випадку, я не фахівець з цього питання. Я сам,
загалом, агностик.
- Агностик, - покивав Джексон. - Дуже правильне слово. Воно означає -
той, хто не знає. І тим, кого ви називаєте "фахівцями", було б доречно
називатися саме так. Хоча вони уявляють, немов би щось знають, наївні
ідіоти...
- А ви? - запитав я навпростець. - Ви - знаєте?
- Знаю. Я там був.
- В раю? Авжеж так, клінічна смерть... Ну це, взагалі, не ви сам...
- Так, звісно. Навіть книги про це написані. Політ через тунель і
таке інше... Але я був там одинадцять хвилин, не забувайте. Я пройшов
далі за інших. Тих, хто спромігся повернутися, звісно. І я бачив, що є -
там.
- І що саме? - зацікавився я. Я побачив, як обличчя Джексона, що
залишалося, якщо довіряти пресі, незворушним, коли він розповідав поліції
про скоєні ним нелюдські вбивства і слухав власний смертний вирок,
раптово спотворилося та збліднуло, навіть стало сірим, за якусь мить.
Мені доводилося читати про таке у книгах, і я завжди вважав це
літературним кліше, але тепер побачив, як це відбувається наочно. І це
було не просто жахом, який неможливо симулювати, який може бути
народженим тільки згадкою про справжні події (і якими саме повинні бути
ці події, якщо лише тільки згадка про них перетворює обличчя на
страхітливу маску мерця?!) - ні, у цій гримасі також читалася нездолана
огида, що клубком підкотилася до горла.
- Там - Він, - глухо промовив Джексон.
- Хто? Бог? - не зрозумів я. Проте вираз обличчя мого візаві скоріше
викликав зворотну думку: - Диявол?
- Називайте його, як хочете, - до Джексона повернувся його попередній
буркотливий тон. - Він утовкмачив вам думку, що їх двоє, усі дуалістичні
релігії тримаються на цьому, занаджуючи усе нових та нових нещасних
ідіотів... але насправді він один. Творець. Він, або, точніше, воно...
Душа має повернутися до свого творця, чи не так? Але звідки ви усі взяли,
що це робиться для вашого раювання?! - тепер Джексон майже кричав. - Що
Його взагалі цікавить чиєсь раювання, крім Його власного? І, головне, усе
лежить на поверхні! Іноді Його прислужники пробалакуються відкритим
текстом - втім, навіть вони сліпці та не розуміють, ЧОМУ вони
прислужують... не розуміють, що жодної нагороди та вийнятку для них не
буде... Паства, авжеж. Улюблений християнський образ, куди вже
зрозуміліше. І хоч би один замислився - а НАВІЩО вівці вівчарю, а точніше
- господарю стада? ЯКУ роль він для них готує?
- Тобто, ви хочете сказати...
- Ми - Його пожива. Для цього Воно створило нас, і в цьому єдиний
сенс нашого існування. А грішники, праведники, віряни, безвірні - це все
нічого не варте. Це порожні наліпки, якими ми тішимо себе у нашому
стійлі. Насправді кого бентежать переконання годівлі?
- Ну, це, звісно, цікава гіпотеза... - протягнув я.
- Це не гіпотеза, ідіоте! - гаркнув Джексон, і його ланцюги брязнули.
- Я бачив це на власні очі! Або тим, що було у мене замість очей... там.
Тунель дійсно існує, і я пролетів його майже до кінця. Тільки знаєш, що
це насправді?
- Що?
- Це... це горлянка.
Деякий час він сидів мовчки, дивлячись на рівну поверхню столу
поперед себе. А тоді знову заговорив:
- Насправді наша доля ще жахливіша, аніж в овець. Бо Він зажирає
живцем не наші тіла, а наші душі. Точніше кажучи, навіть не так. Душа є
безсмертною, в цьому нам також не набрехали. І Він - Воно - харчується не
власне душею, як такою, а її стражданням. Тим жахом і відчаєм, які вона
продукує під час процесі перетравлення... вічного перетравлення, -
Джексон знову узяв паузу. - Я бачив це. Там, куди веде горлянка... у
череві. Там... наче скручений бурий простір, весь утворений з якогось
драного, брудного, кошлатого павутиння. І в ньому висять люди...
мільйони, мільярди людей. Ви уявляєте собі старі, висмоктані трупики мух
- жертв звичайного павука? Здалеку схоже, а зблизька виглядає набагато
гірше. Вони висять там... напівперетравлені, усохлі, лахміття плоті
звисають з кісток, у багатьох вже нема кінцівок або стирчать якісь
обгризені кикоті та оцупки... звісно, це не справжні, тілесні кістки та
плоть, просто наша свідомість сприймає понівечену душу саме таким чином -
але, врешті решт, якщо ми так це відчуваємо, то хіба нам не все одно,
якою є справжня природа? І вони кричать. Вони усі безперервно кричать не
своїм голосом...
- То все ж таки - "напівперетравлені" чи "вічно"? Якщо "напів-", то
має настати мить, коли цілком...
- Зовсім не обов'язково. Ви знаєте, що таке асимптота?
- Здається, щось із математики...
- Саме так. Стан, до якого можна нескінченно наближатися, але ніколи
досягти. Ось і тут. Деякий осередок душі все одно залишається. Той
осередок, що здатен відчувати жах та біль...
- І яким чином ви спромоглися викараскатися звідти?
- Я, звісно, рвонувся навспак, коли все це побачив. Як і мільярди до
мене. Але зазвичай люди, що провалилися так глибоко, уже не можуть
повернутися. Навіть якщо лікарям вдається реанімувати їх тіло, душа
залишається там. А на лікарняному ліжку залишається наступний коматозний
"овоч"... Але мені дуже пощастило. Поруч опинилися ті, хто мені допоміг.
- Хто? Ви щось говорили про привидів.
- Бачте, це також правда - ті, хто помирають паскудною смертю,
застрягають проміж світів. Вони не провалюються у горлянку. Не знаю,
чому, і вони також не знають. Можливо, з Його погляду вони щось на кшталт
нестиглих або, навпаки, зіпсованих плодів... або страждання, яких вони
дізналися за життя, знижують їх, так би мовити, продуктивність після
смерті - тоді це аналог вичавленого лимона... Але самогубство чомусь не
годиться, тут є розбіжності з легендами - втім, і рідко хто здатен
вкоротити собі віку достатньо болісним чином... Більшість привидів,
звісно, вважають за краще залишатися ближче до нашого світу, хоча в ньому
вони практично немічні. Безтілесні духи і ніщо більше, майже не здатні
взаємодіяти з живими істотами або з матеріальними об'єктами - переважна
більшість історій, де стверджується протилежне, все ж таки байки. Але у
них залишається можливість споглядати, подорожувати, спілкуватися між
собою - не так вже й мало, особливо якщо брати до уваги альтернативу...
Але є і ті, хто залазить у горлянку. Не через цікавість - нічого цікавого
там нема. Просто намагаються врятувати хоча б когось із тих, хто падає
туди. Найчастіше - своїх рідних, але порою й випадкових людей.
Виштовхнути назад у світ живих - це, звісно, можливо лише тоді, коли тіло
ще може бути повернене до життя - або зробити привидом. Це вдається ще
рідше, якщо смерть була звичайною. До того ж це небезпечно. Якщо привид
забереться надто глибоко, його затягне до черева, як і інші душі...
Плювати або блювати Воно не вміє.
- Чому ж ті, хто повернувся... після клінічної смерті..., не
розповідають того ж самого, що й ви?
- Я вже говорив - вони повертаються з півдороги, нічого не побачивши.
Більшість - завдяки саме лише зусиллям лікарів. Але й ті, кого
виштовхують... там нема часу на пояснення. Якщо ви почнете розповідати
людині, яку затягує у чорторий, що на нього чекає на дні - засмокче обох.
Мій випадок особливий... мене витягли звідти, звідки вже не витягають
нікого. З одного боку, я виявився сильнішим за інших. Сила духу,
буквально так... не те щоб у мене особливо міцна воля і таке інше, а
просто як, знаєте, трапляються люди, стійкі до отрут або до радіації...
один на мільярд... це не є особистою заслугою, просто таким виявився. З
іншого боку, ті, хто мене тягли, пішли на страшний ризик... узявши з мене
слово, що якщо я повернуся до живих, виконаю їхні доручення. Це тривало
довше, і там час для розмови уже був.
Він раптово кинув просто мені в очі гострий погляд.
- Я знаю, про що ви думаєте. Що все це - лише галюцинації, породжені
нестачею кисню у конаючому мозку. Саме так учені пояснюють усі розповіді
тих, хто пережив клінічну смерть, чи не так? Тож ось вам доказ. Ви
знаєте, хто такий Деніел Дорн?
- Я знаю, хто така Даяна Дорн, - промовив я, знову згадуючи, хто
передо мною. - Ваша перша жертва. Але жодного Деніела у знадобах
справи...
- Тому що він помер за п'ять років до того, - перебив Джексон. - Це
її батько. Він був одним із тих, хто мене виштовхував. І сам він... не
вибрався. Це як у фізиці - сила дії дорівнює силі протидії... штовхаючи
когось вгору, сам провалюєшся ще глибше.
- Ну, в принципі, ви могли дізнатися це ім'я і без будь-якого...
- Еге ж, звісно, - вишкірився Джексон. - Ім'я. Адреса. Розташування
кімнат. А надто - код вимкнення охоронної системи. У місті, де я ніколи
раніше не був, не мав знайомих і куди мені довелося їхати через
півкраїни. Невже схибнутий кровожерний маніяк не міг обрати жертву
ближче? А прізвища Краут і Поплавски вам також відомі? Поліції ж так і не
вдалося відповісти на питання, яким чином я так легко прослизнув до їхніх
будинків?
- Отже, ви хочете сказати, що вбивали через прохання... родичів та
близьких жертв?
- Не усіх. Тільки перші три випадки - так, я повертав борг. А згодом
я зрозумів, що повинен продовжувати. Я розумів, що розповідати й
пояснювати щось марно, я опинюсь у божевільні. І разом з тим - як
відреагують на мої щирі розповіді усі церкви. Ідіоти, які вважають, що
можна домовитися з Ним... Нема з ким там домовлятися. І зовсім не тому,
що Він безмежно розумніший за нас. Швидше, навпаки - я не певен, що Він -
Воно - взагалі має розум. Можливо, мало колись, коли створювало світ...
та навіть тоді навряд чи. А тепер це лише ненажерливе черево... - він
знову помовчав. - Так що я цілковито усвідомлював, що не в змозі
врятувати усіх або більшість. Та я намагався врятувати принаймні
декількох хороших людей, що траплялися на моєму шляху. А єдиний порятунок
від судженої нам усім долі...
- Болісна смерть.
- Так. Ну, або ганебна, це теж спрацьовує. Але цього я їм дати не міг
- тут потрібні ненависть та зневага багатьох людей...
Еге ж. Як, наприклад, у випадку страти кровожерного маніяка.
- Ви не міркували про масові теракти? - запитав я вголос.
- Міркував, звісно, - кивнув він. - Але при потужних вибухах
більшість гине миттєво, це не спрацює. Щоправда, смерть від отруєння
певними газами може бути досить болісною... але мені їх не здобути й не
виготовити. Я не хімік.
- Зрозуміло, - тільки й спромігся сказати я.
- Ви мені все одно не вірите, - зітхнув він.
- У всякому разі, те, що ви розповіли, виглядає досить...
- Не треба шукати політкоректні формулювання. Давайте виходити з
елементарної логіки. Якщо моя розповідь - брехня, тоді я заслуговую на
страту, як серійний убивця-покруч. Ну а якщо це все ж таки правда - ви
розумієте... Отже, просто не втручайтеся, добре? Виконайте формальності
згідно з законом, але не більш. Врешті решт, це й вам самому простіше, у
будь-якому сенсі, чи не так?
- Так.
- Отже, ми домовились? - він з надією зазирнув мені в очі.
- Не хвилюйтеся, містере Джексон.
Коли "Нового Різника" судили вперше, зала була переповненою, і навіть
іззовні перед будівлею суду юрбився чималий натовп, розхитуючи над
головами плакати на кшталт "Засмажити покруча!" Повторний процес викликав
набагато меншу зацікавленість. Мало хто мав сумніви, що це суто
формальність, і зважаючи на таку безперечну провинність, вирок буде
підтверджено. Навіть більшість родичів жертв - за винятком тих, хто був
запрошений як свідок обвинувачення - зволіли за краще не брати участь,
вважаючи, напевно, занадто важким для себе випробуванням проходити через
це знову. Хоча я не маю сумніву, що вони збиралися прийти на страту.
Засідання котилося, як по рейках, до закономірного фіналу. Докази,
протоколи, свідчення... "У захисту є запитання до свідка? - Ні, ваша
честь. - Запросіть наступного..." Які запитання можливі до безперечно
встановлених фактів? Художник недбало черкав олівцем по паперу, створюючи
портрети учасників процесу. Одного разу я помітив його
глузливо-спочутливий погляд - мовляв, не пощастило тобі, хлопче, хоч
справа й гучна, але тобі на ній аж ніяк не залучити слави...
І ось, нарешті, мій виступ. Я підвівся, підморгнув художнику та, не
кваплячись, розгорнув свої папери.
- "Незалежна психіатрична експертиза, проведена... розглянувши
наданий аудіо- та відеозапис бесіди..." (так, так - і відео я також
зробив, малюсінький направлений об'єктив у верхньому ґудзику, за кращими
традиціями шпигунських фільмів) "з використанням методик аналізу... на
підставі... складний випадок дисимуляції... висновок... параноїдальний
психоз травматичного генезу. Таким чином, на питання, чи був обстежений
осудним на час вчинення інкримінованих йому дій і чи може він нести за
них відповідальність, відповідь - негативна."
Шум у залі. Джексон дивиться на мене круглими очима. Потім
намагається вскочити з місця, та охоронці утримують його:
- Покидьок! Ти ж обіцяв мені!
З підсудним, раніше відомим своєю незворушністю - до речі, одна з
ознак дисимуляції - справжнісінька істерика. Я поблажливо усміхаюся до
судді. Неофіційне, але цілковито промовисте підтвердження правдивості
експертного висновку...
Обвинувачення мляво вимагає призначити ще одну експертизу. Суддя
відмовляє. Еге ж, певна річ - експерти також можуть помилятися (хоч
наданий мною висновок увінчаний вельми авторитетними підписами). Але
будь-яка сумнівність сприймається на користь обвинуваченого. Особливо,
коли йдеться не про симуляцію з метою врятувати своє життя, а про
дисимуляцію з метою опинитися на електричному стільці. Тут патологія
наочна навіть без хитромудрих медичних термінів...
Вирок. Усі підводяться.
- ...невинним за усіма пунктами обвинувачення через неосудність та
направити на примусове психіатричне лікування...
- Покидьок!
Це кричить уже не Джексон. Це жінка в чорній хустці, мати однієї з
жертв. Та звертається не до вбивці, а до мене. Вона вважає, що я врятував
мучителя її дитини від заслуженого покарання. Хоч, правду кажучи, довічна
божевільня - також не завелике щастя... а Джексон напевно опиниться там
довічно, з його досвідом успішної дисимуляції йому більше ніхто не
повірить. Думаю, ще років тридцять мінімум... у цих закладах добрий
догляд та дуже ретельний нагляд, померти передчасно йому точно не дадуть.
Жінку намагаються заспокоїти, потім виводять із зали. Я можу зрозуміти її
почуття, але я лише тільки виконую свій обов'язок, чи не так?
Художник припадає до мене очима, олівець стрімко літає по паперу. Не
сумніваюсь, що за дверима уже чекають телевізійники.
* * *
-... просто з місця злочину. Представник поліційного департаменту
щойно підтвердив, що знайдене тіло належить Майку Голдмену, молодому, але
уже відомому адвокату, який, зокрема, уславився тим, що здобув
виправдальний вирок у справі серійного вбивці Джексона - "Джека-Що-
Повернувся". Ця історія викликала суперечливу реакцію не лише тому, що
занадто багато-хто у нашому суспільстві прагнули побачити Джексона на
електричному стільці, але й тому, що Голдмен здобув виправдання, зробивши
та оприлюднивши запис конфіденційної розмови всупереч волі свого клієнта.
Проте його дії були визнані законними, оскільки здійснювалися в інтересах
клієнта, якого, до того ж зрештою було визнано недієздатним. Щодо
нинішнього жорстокого вбивства, у поліції наразі нема офіційних
підозрюваних, але, найімовірніше, основною версією буде помста з боку
друзів або родичів когось із жертв Джексона; відомо, що деякі з них
дозволили собі вельми гострі...
- Боб, зараз увезуть! Знімай!
- Відійдіть від нош!
- Народ має право...
- Офіцер!
- Все, все, йдемо!
- Стер-р-в'ятники...
- Клас! Встиг зняти обличчя великим планом!
- Ех, дарма це. Так чи так, нам не дозволять випустити це в ефір. З
етичних, мовляв, міркувань. Виродки політкоректні, неможливо стало
працювати... Ну ж бо, покажи, що у тебе вийшло. Та поверни екран до мене,
відсвічує! Гм...
- Щось не так?
- Та ні, все добре... Але ти колись бачив на обличчі трупа з
п'ятнадцятьма ножовими пораненнями таку вдоволену посмішку?
2010
(Переклад - Ігор Тараненко)
Если вам понравилось прочитанное, пожалуйста, поддержите автора любой суммой:
или BMC (разовые пожертвования или постоянное спонсорство)
или Patreon (подписка)
или Zelle (из США) для georgeyright@gmail.com
или Wise (не из США) для:
Номер счета 7010141420
Код банка(Routing Number) 031100649
Банк Discover Bank
Имя George Right
или криптовалюты:
BTC 14ozyVuh2myB1Nxqz2wVQ2vfXtgd8mP7ov
ETH 0x311b5964C36098CCe66885cb373A727D2B7Bd840
Постоянный адрес этой страницы: http://yun.complife.info/throat_u.txt