Юрій Нестеренко

 

Прагнення до зміни місць

 

- А тепер наша рубрика "Люди, які нас здивували". Перше місце, поза сумнівом, за нашим земляком, знаменитим мандрівником Ігорем Колесовим, чиє напрочуд зухвале плавання на веслах човном через увесь Тихий океан успішно...

- Вимкни,- пробуркотів Ігор, не обертаючись до телевізора. - Дістали вже.

Взагалі-то це був його телевізор, як і весь заміський будинок, де в черговий раз зібралася наша компанія - але сталося так, що пультом від самого початку заволодів я. Пульт був старого типу, кнопковий - модні нейроінтерфейси усе ще недостатньо надійні, чи, принаймні, у цьому впевнена Ірина, дружина Ігоря. Я натиснув на круглу червону подушечку і тривимірне зображення далекого південного берега, до якого п'ять днів тому пристав човен Ігоря, покірно згасло. Тільки в повітрі ще розпливався солоно-йодистий запах океану.

- Тягар популярності,- посміхнувся я. - Вогонь, вода і мідні труби. Останнє, кажуть, найскладніше.

- Знаєш,- скривився Ігор,- найбільше дратують усілякі коментатори, котрі починають просторікувати на тему "на що тільки не піде людина в наш час заради слави". Та в могилі я бачив її, ту славу!

- Ігорю! - скривилась Ірина, забобонно не терплячи жодних згадок про смерть, коли йшлося про чоловікові експедиції.

- Ні, ну правда, продовжував Колесов,- мене дратує у людях ця бундючна манера судити про всіх по собі. Вони навіть не здатні зрозуміти, що я б подорожував навіть тоді, коли лишився останньою людиною на планеті.

Він збирався ще щось додати, але в цю мить мелодійно заспівав ві-ком.

- Це Валерка! - вигукнула Ірина, натискаючи кнопку.

Простір над проектором залишився пустим, вочевидь якість зв'язку була занадто поганою, щоб передавати об'ємне зображення. Замість цього бородате обличчя Валерки виникло на стіні, розполохавши ліниве колихання тропічних джунглів на відеошпалерах. Його грубий светр на цьому фоні мав досить комічний вигляд. Власною персоною Валера бути присутнім, на жаль, не міг - до кінця зимівки залишалось ще два місяці.

- Привіт шановному товариству! Ігорю, вітаю.

- Дякую, Валеро. Як погода на Ново-Лазаревській?

- Нормальна погода. Ясно, безвітряно і мінус сімдесят один за Цельсієм. Ви там випадково не знаєте, що таке "глобальне потепління"? Ми всією станцією не можемо зрозуміти, що означають ці слова.

- Еге,- підхопив я. - Твір "Як я провів літо" учня Лопатіна Валерія. "Літо я, як завжди, провів на півдні. Було мінус сімдесят градусів..."

- Це у вас там, у північній півкулі, літо,- нагадав Валерка. - Тут зима.

- А ви їх там як-небудь розрізняєте? Ні, серйозно, - ніколи не розумів, як можна добровільно на півроку запроторитися до морозильника.

- Хто б казав! - блиснув білими зубами Лопатін. - Сам-то куди збираєшся? Тебе як, уже можна привітати?

- Ну... - зніяковів я,- взагалі-то офіційно це ще не оголошено... але взагалі так, я в основному складі.

- Вітько! - гнівно повернулася до мене Світлана. - Ось як, вся Антарктида вже у курсі, а рідній сестрі сказати...

- Та кажу ж - це поки неофіційно,- відбивався я. - Мало чого ще відбудеться...

- Постукай по дереву,- не надто послідовно заперечила сестра, яка в глибині душі була б рада, якби мене перевели до дублювального складу. Мені б не сподобалось, якби вона сказала це вголос, хоча засуджувати я її не міг. Усе-таки майбутня експедиція небезпечна. Мабуть, найбільш небезпечна з усіх, що здійснювалась людьми. Найвідчайдушніші Колесівські плавання і походи у порівнянні з нею - просто заміські прогулянки.

- Так це правда? - серйозно поглянув на мене Ігор. - Марс?

- Марс,- кивнув я.

- Вітаю. І заздрю, чесно кажучи.

- Та ну,- посміхнувся я. - Що ти, гір та пустель ще не набачився?

- Таких - не набачився. Це ж скільки претендентів було?

- Чимало,- я і справді не знав, скільки саме. - Сам розумієш - наша

квота - один член екіпажу. Двоє буде американців і ще двоє - від Євросоюзу. Від японців - тільки роботи.

- І хто інші? - продовжував розпитувати Ігор.

- На жаль, до офіційного оголошення - не маю права. Не ображайтесь.

Та й потім, ви їх імена все одно навряд чи чули.

- Нічого, скоро почуємо,- відгукнувся зі стіни Валерка. Ну та добре, я, власне, зв'язувався тільки Ігорка привітати, ну і тепер Вітьку заразом...

- Побудь з нами, Валеро,- запропонувала Світлана.

- Не можу,- проникливо приклав руку до грудей Лопатін. - У мене скоро чергування починається. Та і що за посиденьки з нашим вузьким каналом, коли він навіть 3D не тягне... Знову-таки, жерти тутешню синтетику і спостерігати, як ви споживаєте Ірині кулінарні шедеври - це вище за мої сили,- він знову широко посміхнувся. - Ну добре, усім успіхів, Вітькові особливо. Бувайте.

Валерка відключився.

- І на скільки це? - спитала Ірина, дивлячись на мене. - Рік?

- Півтора. Навіть більше трохи.

- Отже, не тільки мені тепер вночі одній прокидатися і думати, де він, мій, і що з ним,- зітхнула вона. - Ну нехай, ти-то, Вікторе, не одружений. А інші четверо?

- А вони, мужики, усі такі,- втрутилась Світлана. - Тільки себе і знають.

Усі ми розуміли, що вона досі засмучена після розлучення з чоловіком, і поблажливо ставились до подібних некоректних узагальнень, але я все ж не втримався:

- Тобто, по-твоєму, ризикувати собою - це означає "тільки себе і знати"?

- А кого ще? Про благо людства ти думаєш? От скажи мені, Вітько,- від того, що ви на Марс злітаєте, що, хліб краще ростиме? Олія соняшникова подешевшає? Якщо би всі гроші, що йдуть на цей політ...

- Свєто,- терпляче промовив я,- ну ти ж людина з вищою освітою... нехай і гуманітарною... Чому ти думаєш, наче безграмотна міщанка?

- Ну звичайно! Інтереси науки й все таке. А що, японці дурніші за вас? Передова наукова держава, між іншим. Проте вони посилають роботів. Ро-бо-тів. Це і дешевше, до речі, їх годувати-поїти-киснем забезпечувати не треба. А вам неодмінно треба самим пертись. Де тут ваша знаменита логіка?

- Штучний інтелект все ще надто недосконалий, щоб повноцінно замінити людський розум у будь-якій непередбачуваній ситуації.

- Відмовки,- відрізала моя сестра; коли вона заведеться, її завжди непросто зупинити. - От уяви собі, що з'явиться такий робот, який гарантовано може замінити будь-кого із вас. Навіть краще ладу дасть. Ти, з власної доброї волі, поступишся йому своїм місцем в екіпажі? От тільки чесно - поступишся?

- Якщо буде прийнято таке рішення...

- Я не про чиєсь там рішення. Я про тебе особисто. Хочеш, щоб замість тебе робот полетів?

- Не хочу,- довелося визнати мені.

- Quod erat demonstrandum(*), - мстиво продемонструвала Світлана свою вищу гуманітарну освіту і стала розвивати наступ: - А ти, Ігорю? Ну

нехай - Марс. Ніхто не був, наукова цінність, те, се. Але на Землі-то ніяких білих плям не лишилось. Усе давним-давно сходжено-переходжено, а що ще ні, те відзняте з супутників з точністю до кожної билинки. Тут уже ні про яку науку не йдеться. Так навіщо тобі усі ці подорожі на веслах через океан і пішки через пустелі?

[(*) Що і треба було довести - лат.]

- Ну, бачиш, Свєто, - Колесов у задумі пошкріб бороду,- мене про це, звичайно, багато разів питали, і я завжди відповідаю, що це спосіб подолати себе, переконатися, що ти щось-таки можеш. Не комусь там довести - самому переконатись... Але не тільки це. Просто тільки там, наодинці з морем чи джунглями, я відчуваю себе по-справжньому вільним...

- От дякую! - уїдливо відгукнулась Ірина.

- Ні, Ірко, ти не ображайся. Домашній затишок - це гарно, звичайно. І мені дуже важливо знати, що мене люблять і чекають. Але тієї свободи, яка там, це не замінює. Доповнює, так, - але не замінює.

- Свободи? - посміхнувся Арнольд. - Дивовижно, наскільки сильно інколи помиляються люди.

- Що ти маєш на увазі? - насупився Ігор.

- Я маю на увазі, що можу з абсолютною точністю відповісти на питання Світлани. Якщо ви, звичайно, впевнені, що хочете знати правду,- він знову замовк.

Люди часто вимовляють словосполучення "найкращий друг", та я жодного разу не чув, щоб хтось говорив про найгіршого друга. Між тим очевидно, що де є один, є й інший. Навіть в стосунках двох людей рідко спостерігається повна симетрія, а в компанії кількох людей, якою б дружньою вона не була, тим більше знайдеться хтось, до кого ставляться гірше, ніж до інших. Це може мати різні форми. Іноді над такою людиною постійно жартують - наче б то по-доброму, але явно вже частіше, ніж над іншими. Або ж його думки питають в останню чергу, а то і не питають взагалі, знаючи, що він нізащо не піде проти більшості. Буває і так, що між цією людиною та іншими просто панує така собі прохолода відчуженості, невидима перепона, не настільки щільна, щоб зовсім відокремити її від компанії, проте все ж відчутна.

В нашій компанії найгіршим другом був Арнольд, і він був найгіршим другом третього типу. Так склалось відколи ми знали одне одного і, схоже, його самого це цілком влаштовувало. Його відстороненість від інших проявлялася навіть в його імені, надто претензійному для наших палестин, яке він до того ж не дозволяв скорочувати чи переінакшувати, наполягаючи, щоб його називали виключно "Арнольд". Він віддавав перевагу більше слухати, ніж говорити, і майже завжди був серйозним і зосередженим. Про свої справи він розповідав неохоче, після закінчення університету ми навіть не знали до ладу, де і ким він працює - втім, базікати на цю тему він просто не мав права, нам було відомо лише, що це якийсь секретний інститут, що має відношення до біології. Разом з тим, не можна сказати, що Арнольд був просто зверхнім занудою. Усі знали: як він що пообіцяв, то неодмінно те зробить, а якщо зробити не зможе, то прямо і чесно скаже про це одразу, а не буде виправдовуватись відмовками на зразок "нуу... може, наступного тижня... вибач, зараз взагалі зашиваюсь..."   Брехати Арнольд, схоже, не вмів узагалі.

Відмовчуватись - так, але не брехати, навіть по дрібницях. При цьому він цілком був свідомий того, що істина не завжди буває приємною, так що його примовку - "якщо ти впевнений, що хочеш знати правду" - ми чули вже не вперше. Більш за всіх Арнольда цінувала Світлана. Ні, ні в якомусь там романтичному контексті - ця тема Арнольда, наскільки нам було відомо, взагалі не цікавила в жодному вигляді. Просто, як пояснила мені сестра, "є такі теми, які з мужиками не обговориш. Навіть з тобою, хоч ти мені й брат. І з подругами теж: замість відповіді по суті почнуться зітхання, охи та ахи на півгодини. І невідомо, яка Маша якій Наташі буде потім усе це у фарбах переповідати. А Арнольд - ну, він як комп'ютер... У хорошому сенсі. Ставиш питання - отримуєш відповідь. Інколи неприємну, так - але чесну і правильну. І знаєш, що все це залишиться між нами." А Ірина, що з'явилась в нашій компанії найпізніше, навпаки, Арнольда зразу не вподобала. Вона, звичайно, благородно старалася цього не показувати, і все-таки це помічав навіть такий, за Світланиним висловлюванням, "товстошкірий динозавр", як я.

- Розповідай, - промовив за всіх Ігор, коли пауза затяглася.

- До цієї теми я ішов давно, - розважливо почав Арнольд. - Почалося все з того, що задумався над однією історичною загадкою. Загадкою Японії й Британії. Вас вона ніколи не дивувала?

Істориків у нашій компанії не було, і чути чи читати про якусь особливу загадку цих двох країн нам не доводилось, так що ми лише здивовано перезирнулись.

- Ну як же,- продовжував Арнольд,- дивіться самі. Дві острівних держави, відділені від Євразії морем і протокою, а від Америки - не дуже протяжним на цих широтах океаном. Досить близькі за розміром і формою. Японія, правда, південніше, зате британський клімат пом'якшений Гольфстрімом. Загалом, з точки зору географії дві ці країни досить схожі. Але при цьому - яка різна історія! У XIV столітті Британія має володіння на континенті й намагається їх розширити. Понад сто років воює у Франції. Кінець кінцем, програЄ, заплутується у власних міжусобицях, проте не заспокоюється. Через якесь століття після закінчення Війни Троянд британські кораблі на всю борознять океани. Колонізують Північну Америку, дають перцю іспанцям, потім французам. Британія стає володаркою морів. Далі - більше. Африка, Індія, Австралія. "Час білих". Англієць у пробковому шоломі стає символом епохи, немає такого дикого шматочка землі, куди не ступав би його шнурований черевик. У Вікторіанську добу Британська імперія займає чверть земної кулі й найзнаменитіші мандрівники носять англійські прізвища. А що тим часом поробляють японці? А нічого. Усі ці століття, поки Британія підкорює світ, вони сидять у глухій самоізоляції на своїх островах. Ну, гризуться потихеньку між собою. Але у британців така гризня також була, однак вона їх не зупинила! І нічого не змінюється до тих пір, допоки кораблі американців - по суті, нащадків усе тих же англійців - не змушують Японію покінчити з ізоляцію під жерлами гармат... Хіба це не дивно?

- Східний менталітет відрізняється від західного,- знизала плечами Світлана.

- Еге. Відрізняється. Питання в тім, чому. Японія - далеко не єдиний приклад. Китай сидів в самоізоляції тисячоліттями, навіть стіну вибудував, щоб від світу відгородитися. Корею теж "розпечатали" тільки в ХІХ столітті...

- По-твоєму, це расовий фактор? - спитав я. - Монголоїди важчі на підйом, ніж європеоїди?

- Не все так просто. Чингісхан і Тамерлан - теж монголоїди,- Арнольд замовк, очікуючи на нові гіпотези. Не дочекавшись, він продовжив. - Звернувши увагу на ці обставини, я задумався над історією інших країн і народів. Тоді зрозумів, що відомі нам зі школи події утворюють дуже цікаву картину. Живе собі якась маленька, нічим не особлива країна, про яку ледве чули тільки її найближчі сусіди. Називається, наприклад, Македонія. Або Монголія. Або - як там називалися кочів'я гунів? І раптом буквально одного прекрасного дня - ну, дивлячись для кого прекрасного, звісно - усе змінюється. Маленький народ охоплює цілковита формена істерія. Він зривається з місця і кидається у похід через весь світ, мимохідь захоплюючи царства і руйнуючи імперії. Скажете - уся справа у вожді? В особистих амбіціях Олександра, Темуджина, Атіли? Але де був би той вождь, якби його не підтримали піддані? Сотні років це були просто пастухи, чиї амбіції не пролягали далі крадіжки овець у сусіднього племені - і раптом стають вершителями подій всесвітнього масштабу. Або візьмемо ту ж добу географічних відкриттів. Чого раптом Колумб і всі інші рвонули у всі кінці світу? По прянощі? Так, така була офіційна версія. Треба ж було якось пояснити витрати грошей з казни на ці експедиції. Але невже якась там кориця чи гвоздика настільки важливі, щоб йти на такі витрати та ризики? Це ж просто приправи до їжі, що не підвищують ні її поживність ні кількість - жили без них тисячі років і ще б прожили стільки ж. А конкістадори - полювали на золото? Полювали, звичайно. Тільки навіщо золото мерцю? Загін з пари сотень чоловік, що висаджується на чужому континенті й починає війну проти великої імперії,- це ж певне самогубство. І, однак - висаджувались, і, що найсмішніше, перемагали! Вам усі ці картини нічого не нагадують?

Ми знову продемонстрували колективну некмітливість. Арнольд витяг з кишені мемку.

- Куди можна її встромити, Ігорю? Хочу дещо показати.

- Інтерфейс який?

- Двадцять п'ятий.

- Ні, в нас телевізор далі двадцятого не апгрейдиться... Пішли до кабінету, на моєму компі покажеш.

Ми усі піднялися за Колесовим на другий поверх, де розташовувався його кабінет. Втім, це приміщення, де усім нам, звичайно, не раз доводилось бувати й раніше, значно більше скидалося на музей. З того часу, як паперові книги практично повністю вийшли з ужитку, рідко в якому кабінеті можна побачити шафи. У Ігоря, однак, прозорі стелажі височіли від підлоги до стелі вздовж обох стін - і майже всі вони були заповнені усілякими трофеями, привезеними з його мандрівок. Чого там тільки не було - від гігантських мушель і крабів до тропічних метеликів з перламутровим відблиском, і рогатих жуків з долоню завбільшки, від скам'янілого зуба тиранозавра до метеорита, витягнутого з антарктичної криги, від зулуського асегая до довгоствольного шестизарядного кольта, що колись належав комусь з видатних бандитів Дикого Заходу (подарунок уславленому мандрівникові від мера американського містечка, на шибениці якого цей бандит завершив свою кар'єру; як оформлювались дозволи на вивезення і ввезення цього подарунка - окрема довга історія)...

Але тепер ми дивилися не на усі ці дива (які ми, звичайно, не раз роздивлялися раніше), а на затиснутий між двома стелажами стіл, де стояв колесівський комп'ютер. Арнольд встромив свою мемку у гніздо і звично провів пальцем по сенсорній панелі.

- Чи відомо вам, - спитав він, повертаючись до нас,- хто створив генну інженерію?

- Ммм... - мукнув я, силуючись згадати. До голови вперто ліз Мендель, хоча я, звичайно, розумів, що генна інженерія з'явилася років на сто пізніше, ніж генетика як така.

- Не намагайтесь,- припинив ці потуги Арнольд,- ви хочете згадати прізвища, а це неправильний шлях. Творці генної інженерії з'явились за мільйони років до усіляких прізвищ. Це віруси. Сучасна наука так і не визначилась, чи слід їх вважати формою життя. Як би не було, сам по собі вірус не живе. Він набуває подоби життя, лише вбудувавшись до чужої ДНК або РНК і модифікувавши, таким чином, генетичний код хазяїна. У деяких випадках це призводить до загибелі зараженого організму, але так чинять, умовно кажучи, "дурні" віруси. "Розумний" паразит не зацікавлений у загибелі хазяїна, на якому він паразитує. Найбільш "розумні" віруси вбудувались у наш генетичний код мільйони років тому; є навіть гіпотеза, що саме вони викликали той еволюційний поштовх, який і відділив, кінець кінцем, людину від інших мавп. Позаяк, ДНК сучасної людини на 8% складається саме з давніх ретровірусів. А в чому ще зацікавлений вірус, окрім простого виживання носія - а нерідко і всупереч такому виживанню?

Цього разу я збагнув, до чого він хилить.

- У максимальному розповсюдженні,- глухо промовив я.

- Саме так! Різні віруси розв'язують цю проблему по-різному. Переносяться з повітрям, з водою, з кров'ю. Але це все пасивні й малоефективні методи. А оскільки усі свої завдання вірус вирішує за рахунок носія, чому це повинно бути виключенням? Це ж ідеальна стратегія - замість того, щоб клопотатись про розповсюдження самотужки, примусити це робити носія. І, очевидно, чим носій буде розумніший, тим ефективніше він буде слугувати вірусу. Так що з усіх видів на Землі людина якнайкраще підходила для цієї мети. От вам і відповідь на питання, на що схожі всі ці раптові зміни у менталітеті цілих народів і наступні "великі переселення". Вони описуються тими ж математичними моделями, що і спалахи епідемій.

Запала мовчанка. Чути було, як за вікном шумить не по-літньому затяжний дощ, безуспішно намагаючись залишити автографи на водовідштовхувальному склі. Схоже, цьогорічна осінь настає раніше, ніж звичайно...

- І от, до речі, відповідь, чим Японія відрізняється від Британії, - спокійно продовжив Арнольд. - Британські острови пережили кілька зовнішніх вторгнень - романське, англо-саксонське, норманське. Причому вторгнення чинили, зрозуміло, інфіковані активною формою вірусу. В результаті у Британії утворилася гримуча суміш з кількох штамів. Японці ж у своїй ізоляції уникали зараження до кінця ХІХ століття, поки їх не інфікували американці. За що ті, відповідно, поплатилися, коли в XX столітті японцями теж опанувало прагнення до зміни місць... Після того, як я зрозумів це, інше було справою техніки. Порівняти геноми народів-"мандрівників" і народів-"домосидів", а також приділити особливу увагу залишкам представників одного і того ж народу у "спокійний" і "непосидючий" періоди - усе це на сучасному рівні техніки не надто і складно, особливо, коли уявляєш, що шукати. У підсумку... - Арнольд провів рукою над панеллю і в повітрі зіткалося сіре зернисте зображення якоїсь малосимпатичної загогулини, - дозвольте відрекомендувати вам істинного господаря людських доль і творця історії. Такий вигляд він має під електронним мікроскопом. Я назвав його вірусом Одісея, хоча з таким же успіхом його можна було б назвати вірусом Атіли або Хітлера. Втім, Одісей як символ мандрівника - причому мандрівника не з власної волі - тут таки доречніший. Війна сама по собі цьому вірусові не потрібна - йому потрібне тільки максимальне розповсюдження; а те, що переміщення величезних мас людей невідворотно породжує масове насильство, його, як ви розумієте, не бентежать. Хай мільйони загинуть, зате нові десятки мільйонів будуть інфіковані. До речі, він досить-таки примітивний, навіть для вірусу - ВІЛ, наприклад, влаштований значно складніше. Одначе, саме він керує поведінкою найвисокорозвиненіших створінь на планеті - від Олександра Македонського і Колумба до Ігоря Колесова і членів майбутньої марсіанської експедиції. На Марсі йому, зрозуміло, заражати нікого, але ж він про це не знає...

- По-твоєму виходить, що люди - це просто... - затнулась Ірина,- статеві органи вірусу?

- З функціональної точки зору саме так,- незворушно підтвердив Арнольд. - Хоча, звісно, віруси безстатеві.

- Ні, це нісенітниці! - рішуче заявив Ігор. - Ну, припустимо, якийсь вірус і дійсно існує... але заявляти, що всі мандрівки, усі війни викликані саме ним... ігноруючи політику, економіку та інше...

- Ймовірно, не всі,- деякі можна пояснити з позицій доречності для людини, а не для вірусу. Але усі найбільш видатні - так, я певен. Бо, якщо вдуматись, з раціональної точки зору усі вони невиправдані. Надто великі витрати й ризики, надто сумнівні вигоди. Для людей, маю на увазі.

- У людини є свобода волі! - стояв на своєму Колесов. - Не може якийсь там вірус...

- Чому ні, власне? - знизав плечима Арнольд. Тебе ж не дивує, що поведінку людини радикально змінює, наприклад, вірус сказу? Та що там вірус - є безліч значно простіших хімічних сполук, які здатні кардинально впливати на психіку. Починаючи з банального етилового спирту. Два атоми вуглецю, шість водню, один кисню - і на що перетворюється наш цар звірів зі своєю сотнею мільярдів нейронів?

- Якщо я захочу залишитись вдома, то нікуди не поїду. І ніякий вірус мене не змусить.

- Еге. Ключовий момент - якщо захочеш. Але ти не захочеш, у тому й річ. Як не хотіли й не хотять мільйони інших. А потім, звичайно, почнеться раціоналізація. Придумування усіх згаданих тобою причин. Людина буде щиро вірити, що вирушає добувати невідоме багатство у незвіданих краях. Або звільняти гроб господній. Або завойовувати славу для своєї вітчизни. Або нести світло істини народам, що закореніли у злі. Або - як ти там казав? - долати себе і навіть, що найкумедніше, насолоджуватися справжньою свободою... Загалом, різні народи й різні люди відпрацьовують задачу по-різному. Взяти, наприклад, арабів і євреїв. Якщо перші пішли по традиційному шляху війни й агресії, то другі вибрали більш хитру стратегію, розповсюджуючись світом не як завойовники, а як жертви вигнання - що виявилось у підсумку більш ефективним. Якби вірус міг відчувати емоції, він би, думаю, пишався такими хорошими слугами... Сам він, зрозуміло, забезпечити ту чи іншу стратегію не в змозі. Він просто ставить завдання, а вже людина знаходить способи його виконання.

- По-твоєму, виходить, що цей вірус вже повинен був перезаразити увесь світ, - зауважив я.

- Так і є. Ті суспільства, що пережили епоху географічних відкриттів, колоніальних імперій і світових воєн, вже точно не уникли глобалізації. Звичайно, я не міг провести аналіз усіх етносоціальних груп на планеті... у моєї контори досить широкі можливості, проте не настільки... проте можу припустити з вірогідністю, близькою до одиниці, що до нашого часу вірус Одісея вбудований у ДНК всього людства. Крім, може, якихось ізольованих племен у важкодоступних місцях. Але це не означає, що він зупиниться. Він надто примітивний, щоб вважати завдання виконаним. Більш того, як я сказав, у минулому вже з'являлись нові його штами, і, очевидно, це відбувається і зараз. Вони будуть конкурувати між собою - не даремно міграційні потоки по всьому світі ростуть...

- З усім тим, цілих натовпів нових Македонських ми не спостерігаємо,- перебив я; мені здалось, що я, нарешті, намацав слабке місце в його теорії. Але Арнольд залишився незворушним:

- Внутрішньовидове генетичне різноманіття homo sapiens достатньо велике. Добре відомо, що різні люди - і цілі етноси - по-різному сприйнятливі до одних і тих самих хвороб, і вірус Одісея тут не виключення.   Зокрема, він справді впливає менше на володарів деяких гаплогруп, характерних для народів Далекого Сходу. І в цьому наше щастя - уявіть собі, що китайці відреагували б на зараження так само, як свого часу македонці... Крім того, вірус значно слабше діє на жінок. Ну і, нарешті, є визначена комбінація генів, проти якої він узагалі безсилий. Тобто носієм така людина, звичайно, може бути, але хворим - ніколи.

- Хворим? - скинувся Ігор. - Ти називаєш це хворобою?

- А чим же ще? - знизав плечима Арнольд. - Хвороба - це, знаєш, не обов'язково лихоманка і головний біль. До речі, лихоманка якраз і означає, що організм з хворобою бореться. Гірше, коли її немає.

- І що по-твоєму - якщо я наковтаюсь антибіотиків, в мене пропаде бажання подорожувати?

- Ні, - спокійно заперечив Арнольд,- тому що антибіотики ефективні проти бактеріальних, а не вірусних інфекцій. З вірусами взагалі складно боротися. Але можна. Власне, надійні способи з'явилися тільки з розвитком генної інженерії.

- Ти хочеш сказати, що знаєш спосіб знищити вірус Одісея? - спитала Світлана.

- Ні. Не знищити. Нейтралізувати. Як я тільки но сказав, є певна генна комбінація, яка захищає від дії вірусу. Вона може бути введена до геному будь-якої людини без негативних наслідків.

- Якщо люди захотять лікуватись,- зауважив Ігор. - Втім, я б, мабуть, спробував, - просто щоб довести тобі, що вся ця твоя теорія - маячня. Я люблю подорожувати сам по собі, а не через якусь закарлючку, що її видно тільки в електронного мікроскопа.

- Завжди-завжди любиш? - у традиційно рівному тоні Арнольда намітився натяк на іронію. - От прямо зараз готовий встати з-за столу і їхати в нову експедицію?

Ірина метнула на нього неприязний погляд.

- Ну... не прямо зараз, звичайно, - пробурчав Колесов. - Я ж тільки-но повернувся, треба ж, кінець кінцем, відпочити...

- А коли? - не полишав Арнольд. - Завтра? Через тиждень? Через місяць?

- Ну не знаю... якось не думав поки про це...

- Ось як? Знаменитий мандрівник Колесов, який заявляв у інтерв'ю, що в нього в голові завжди роєм крутяться ідеї майбутніх експедицій на багато років уперед, раптом, виявляється, перестав думати про це? Більш того, розмови про останнє його плавання його "дістали"?

- Слухай, чого ти до нього причепився? - не витримала Ірина. - Це тобі ніхто не потрібен, крім твоїх пробірок, а в декого, між іншим, сім'я є... І не "останнє", а "крайнє", скільки разів просила...

- Думаю, що останнє,- заперечив Арнольд замість звичайних в таких випадках фраз про шкоду забобонів. - Мій метод працює.

- Що?! - скинувся Ігор.

- А що? Ти ж сам сказав, що хотів би спробувати. От ти й пробуєш. Як бачимо, цілком вдало.

- Ти... нагодував мене...

- Не тільки тебе, якщо тебе це втішить. Але я не розумію, що тобі не подобається. Ти стверджуєш...

- Я не піддослідна свинка!

- Безумовно. Але ти сказав, що вірус Одісея не чинить на тебе ніякого впливу. Значить, його дезактивація нічого не змінила. Якщо правий я, то я звільнив тебе від дії паразита, що впливав на твою свободу волі. Як не подивитись, не бачу, що тут поганого.

- Ти мав спитати...

- Зажди, Ігорю,- перебив я. - Що значить "не тільки тебе", Арнольд? Кого ти ще записав до піддослідних?!

- Не до піддослідних. До зцілених,- промовив Арнольд тоном терплячого вчителя. - На Землі майже вісім мільярдів інфікованих, і питати у них у всіх згоди немає ні часу, ні, головне, сенсу. Безглуздо питати хворого, чи хоче він вилікуватись, якщо його свідомість знаходиться під контролем тієї самої хвороби, від якої ти хочеш його позбавити.

- І як це ти сам, такий розумний-прерозумний, спромігся ухвалити рішення, якщо на твої мізки діє той же вірус? - в'їдливо спитала Ірина.

- Тому що він на них не діє,- спокійно відповів Арнольд. - Першою людиною, в якої я виявив "одісейстійкий" комплекс, був я сам. Правду кажучи, мене це не здивувало. Я з дитинства не розумів усієї цієї метушні та біганини. Коли батьки возили мене на південь, пам'ятаю, яка то була нудьга...

- Ні це якийсь дурний жарт! - рішуче перебив Ігор. Втім, він не міг не знати, що Арнольд ненавидить розіграші, а перше квітня іменує "найбільш ідіотською традицією на цій планеті". - Ми ж тільки сьогодні зустрілись, і ти мені ніяких уколів не робив, таблеток не давав, я їв тільки те, що Ірка приготувала...

- Особистий контакт тут не потрібен, - відповів Арнольд. - Я маю на увазі - зі мною. З тим, з ким треба, ти вже проконтактував - ймовірно, невдовзі після своєї висадки на берег... Я ж сказав - на Землі вісім мільярдів людей. Я що, за всіма з вакциною бігатиму? Тут принцип - клин клином. Я створив вірус, що вводить до клітин захисну комбінацію. Цілком безпечний, не хвилюйтесь. Але розповсюджується дуже швидко. До цього часу, гадаю, ним охоплена вже більшість людства, виключаючи хіба віддалені та важкодоступні райони...

- Так от чим займається ваш інститут... - пробурмотів я.

- Конкретно це - моя приватна ініціатива. Ви перші, кому я говорю. Були ще кілька добровольців, яких я наймав за власні гроші, але вони не знали, у чому суть експеримента.

- Але це... це ж злочин! - вигукнула Ірина.

- Можеш написати на мене доноса,- знизав плечима Арнольд. - Правда, довести буде складно - жодних доказів, принаймні, ні в мене вдома, ні в моїй лабораторії вже не залишилось. Так чи інакше, процес вже запущений, і зворотного шляху немає.

- І що тепер буде? - спитала Світлана у запалій тиші. - Люди перестануть подорожувати?

- У першу чергу вони перестануть воювати, - відповів Арнольд. - Ну, не те що зовсім - відсутність конфліктів між тими, хто живе на одній території, я не можу гарантувати. Але захоплювати чужі землі вже точно ніхто не захоче. І будь-яка спроба відрядити армію на інший кінець світу закінчиться масовим дезертирством. Злочинність також знизиться - якщо раніше злочинці часто рятувались від покарання, втікаючи через пів світу, то зараз ця ідея різко втратить для них привабливість. Згадайте - у давнину, коли вірус Одісея ще не встиг розповсюдитись, вигнання вважалось дуже важким покаранням, еквівалентним смертній карі... У найближчі місяці транспортні потоки по всьому світі скоротяться у рази, що значно покращить екологію. Думаю, ви усі чули, чим обертається для навколишнього середовища один-єдиний політ трансатлантичного лайнера...

А подорожі у просторі, по суті, давно вже стали анахронізмом. Абсолютну більшість питань можна вирішити, не виходячи з кімнати завдяки ві-комам і глобальній інфомережі.

- Туристичні компанії збанкрутують, - відмітила Світлана.

- Що робити, не буває добре одразу всім, - констатував Арнольд. - А якщо б замість вірусу Одісея була кишкова інфекція, на цьому наживалися б виробники туалетного паперу. Але це не означає, що заради збереження їх прибутків хворобу не слід лікувати? Кінець кінцем, ті країни, економіка яких базується на туризмі, перестануть паразитувати на своєму сонці та морі й почнуть вчитись заробляти чимось реально корисним. Це для їхнього ж блага.

- Та хто ти такий, щоб вирішувати за весь світ, що корисно, а що ні?! - вибухнув Ігор.

- Тільки не треба цієї маячні, що вчений не повинен брати на себе роль бога,- скривився Арнольд. - Тим більше що я, по суті, не придумав нічого революційного. Я лише повернув людей до їх біологічної норми. Вірус Одісея - це патологія, не забувай. По-твоєму, якась молекула в оболонці має право вирішувати за людей, а я - ні?

- Ти ж сам сказав, що людину з мавпи зробив також вірус,- похмуро нагадав я. - Я якщо б й тоді знайшовся хтось, хто "відновив би норму"?

- Мавпи не володіють генною інженерією, тому їм нічого не лишається, як покладатися на природу. У людей є вибір. А остаточне рішення я прийняв тому, що знаю, чим займається мій інститут. І дуже не хочу, щоб якісь його розробки були застосовані на практиці. Дуже, знаєте, корисні розробки, для тих, хто хоче без опору зайняти певну територію... втім, я і так вже сказав надто багато.

Знов запала мовчанка. У повітрі над комп'ютером продовжував обертатися вірус Одісея. Арнольд, раптом наче згадавши про нього, протягнув руку і висмикнув мемку. Зображення згасло.

- Ну добре,- сказав, нарешті, Ігор. - Ви йдіть, доїжте вечерю, Ірка старалася. Іро, ти теж іди.

- А ти? - вона повернулася до чоловіка.

- У мене пропав апетит. Займуся краще статтею про своє плавання, обіцяв одному журналу... - він всівся за стіл і присунув до себе комп.

Ми мовчки повернулися до їдальні. Втім, апетит, схоже, зіпсувався не тільки в Ігоря. Один лише Арнольд незворушно орудував виделкою, не помічаючи поглядів у свій бік. Здається, цього разу його не підтримувала навіть Світлана, мимоволі відсунувши свій стілець трохи далі. Я сам не знав, що і думати - і яка думка лякає мене більше: та, що Арнольд, який одноосібно прийняв рішення за все людство, міг помилитися, чи та, що він усе-таки має рацію.

За вікнами сутеніло. Ще було не пізно, але хмари щільно обклали небо, і дощ тільки посилився. Летіти додому крізь цю мокру стіну не особливо приємно, хоча автопілот повинен упоратися...

- Можете переночувати тут,- промовила Ірина без звичайної гостинності. Нам і раніше випадало залишатися на ніч в заміському будинку Колесових, але відчувалося, що цього разу пропозиція зроблена виключно з ввічливості.

- Дякую, ми, мабуть, полетимо,- першою відгукнулась Світлана, кидаючи прохальний погляд на мене. - Не така вже і погана погода...

- А по-моєму, гидотна,- заперечив Арнольд, дивлячись у вікно. - На маршруті ще сяк-так, а в місті сідати в таку пору... так і дивись, за якусь стіну зачепишся.

- Ми можемо тебе із собою взяти,- з поспіхом вимовила Світлана. - Ти знаєш, як Вітька водить, краще за будь-який автопілот. А твій коптер потім на автоматиці повернеться.

- Як би Віктор не водив, у хмарах усе одно бовтанка буде. Не люблю. Ну що ти кидаєш на мене виразні погляди? Ти хочеш сказати, Ірина не хоче, щоб я лишався? Вже вона, по-моєму, повинна тільки радіти. Тепер Ігор увесь час вдома буде...

- Ці експедиції - усе його життя! - не витримала Іра. - І якщо в тому, що ти тут наговорив, є хоч крапля правди...

В цю мить нагорі гримнув постріл.

Ми на момент застигли на місці; потім спершу Ірина, а за нею інші кинулися вгору по сходах.

На порозі Ірина зойкнула і стала осідати на підлогу; я ледве встиг її підхопити, лише наступної миті побачивши те, що постало перед її очима. У фігурі, що відкинулася назад через спинку крісла, важко було пізнати Ігоря Колесова. Постріл впритул з сорок п'ятого калібру зніс верхню частину черепа; прямо на нас дивився облямований криваво-кістковими уламками кратер, заповнений жахливою сіро-багряною масою, і тонка, майже чорна в’язка цівка повільно стікала на підлогу. Щось, схоже на білуватого молюска, сповзало вниз по добряче забризканому червоним склу ближньої зліва шафи з експонатами. На моїх очах калюжа на підлозі розширювалася і досягла ручки револьвера, що колись належав знаменитому бандиту з Дикого Заходу. Комп був увімкнений, і на його віртуальному екрані чорніла великими буквами одна-єдина фраза: "Принаймні, на це в мене ще вистачає свободи волі".

Я почув справа здавлений звук: зі стогоном Світлана у розпачі обхопила голову.

- Доведеться викликати поліцію,- спокійно констатував Арнольд.

 

З того моменту минуло вже півтори години; ми сидимо і чекаємо на поліцію, яка через погану погоду теж не може дістатися швидко. Світлана зайнята Іркою, що лежить на дивані; коли та отямилася, то намагалася накинутися на Арнольда, та так, що ми з сестрою вдвох ледь зуміли її втримати; потім, однак, вона обм'якла і дозволила себе вкласти. Арнольд сидить у кріслі біля декоративного каміна; він, як і був, геть незворушний, хоча, думаю, розуміє, що ми не станемо його вигороджувати. Принаймні, ніяких прохань не розповідати про його роль у тому, що відбулося, від нього не прозвучало. А таки він, як не крути, свідомо випустив на волю вірус, що заразив людство... Але мені, правду кажучи, немає діла до того, про що він думає і що з ним тепер буде. Усі ці півтори години я зі страхом прислухаюсь до власних відчуттів. Признатися, спочатку я в глибині душі я йому не повірив, але те, що відбулося з Колесовим, здатне переконати будь-кого. І все ж таки, я поки ще хочу летіти на Марс. Поки ще хочу. Поки ще хочу...

 

2008

 

(Переклад - Андрій Хитрий)